Присмак волі

До Почаєва

Валка возів знову витягнулася ланцюгом та попрямувала на схід. Іван з Марією тримались позаду Радиного воза, і Марія інколи перемовлялася з цією доброзичливою жінкою. Зупинилися на денний перепочинок побіля якоїсь заплави, і Рада крикнула Іванові:

— От тобі і лози з рогозом!.. Злазь, Іване, будемо вашу хуру лаштувати!

Марія допомогла чоловікові вибратися з воза і, сказавши якесь дошкульне слово Раді, пішла вирізати дубці з лози. Іван дістав якесь знаряддя, і вони вдвох із Марією швидко накрили воза півколом гнучких гілок. Рада побачила, що у молодих справа зрушила з місця, і стала кричати на свого Романа:

— Чого це ти тут розсівся? Не бачиш, чоловік не може сам хуру нап’ясти, ану злазь, швидко допоможи йому!

На ці викрики Ради набігло ще декілька чоловіків, і вправні руки хутко облаштували хуру. Та вона на цьому не зупинилась і вже підбивала чоловіків, щоб гуртом сплести рогозяний покрив. Підійшли ще жіночки, і більше десятка рук за короткий час закінчили сплітати покрив і нап’яли на риштування. Марійка, не втримавши сліз від такої чуйності, плакала на грудях у Івана, а він, киваючи головою, дякував людям за поміч. Сусідка Рада також відчувала себе причетною до цієї благодійності і від себе дякувала людям за допомогу молодим:

— Людям — подяка велика. А ви, молодятка, вже майже свою оселю маєте... Кохайтеся всім на радість!

Із веселим гомоном валка возів продовжила свій шлях. Починало сутеніти, і, зупинившись, багато десятків возів поставали півколом побіля Радиного та Іванового возів. Розпалили спільне багаття, і вже великий казан варив усім біженцям куліш. Приготовлена страва підтвердила спільне бажання гуртуватися, не лишати один одного на самоті зі своїми негараздами.

Цю ніч молоді провели у захищеному від негоди возі, оповиті людською турботою.

Перед світанком усіх розбудив тупіт великого загону кіннотників, що також рухався у бік містечка Кременець, і охочі, ризикуючи знайти пригоду, все ж дізналися, що це рухається бокова залога полку Хмельницького. Усі люди з очікуванням дивилися, сподіваючись, що сам Богдан до них під’їде, але верхове військо пройшло, і всі стали поквапливо збиратись йому вслід.

— Давайте хутчіше! За ними добре рухатися, бо менше на нашу голову харцизяк трапиться! — підбадьорювала всіх Рада, і валка з біженцями без сніданку попрямувала на Кременець.

Минув майже тиждень відтоді, як Іван з Марією покинули Раханє. Дорога пролягала неподалік від Почаївського монастиря, про який знав увесь християнський люд, що рухався у численній валці возів. Уранці Іван підійшов до воза, побіля якого Рада з Романом готувалися в дорогу, і промовив:

— Дякуємо тобі, Радо, за поміч у дорозі. Ми — до Почаєва, там у нас товариш... За тебе помолимося і за твою сім’ю.

Підійшла Марія і, припавши до Ради, ще і ще раз дякувала за її добре серце. Рада також витирала краплини сліз, що так раптово набігли, а її донька Катеринка, вхопивши Марію за руку, не випускала зі своєї. Тут Рада не витримала і, махнувши рукою, промовила:

— Бачу, ви без мене, немов сироти... Я також заїду в Почаїв, а потім — далі з вами!

Люди швидко гуртувалися біля свого подорожнього ватажка — Ради. Почувши, що вони заїздять разом із молодою парою у Почаїв, стали схвально вигукувати:

— Так. Радо, не лишай їх самих... І за нас помоліться!

Почали збирати на Радин віз дарунки для монастиря, і коли на возі не лишилося місця, поклали дещо й на віз Івана та Марії.

Два вози сиротливо котилися у напрямку Почаєва. Після поїздки в такому гурті, де й голови валки не було видно, шлях вважався незвичайним та страшним. Іван приготував зброю і поклав біля себе, дав одного пістоля й Марії, показавши, як треба стріляти.

Уже не було чути веселих окриків Ради. Вона принишкла, а згодом сіла за їздового. Роман усівся біля Катеринки, поклавши поряд рушницю та польську шаблю.

На шляху нікого не зустрічали, і Андрій з Марією милувалися величавими пагорбами, вкритими лісом, які подекуди вже біліли від першого сніжку, що так і лишиться, можливо, аж до весни. Вирішили ніде не зупинятися, а вже тягти до самого Почаєва. Місця були глухими. Зовсім недавно тут пройшло військо, і на шляху можна було натрапити на втікачів з його лав або ж на звичайних грабіжників.

Десь ближче до вечора побачили на шляху трьох вершників, що рухалися їм назустріч. Іван швидко приготувався до всяких несподіванок. Він наказав Марії триматися поряд із возом Ради і крикнув Роману, щоб був готовим до можливого нападу, а в разі чого не баритись, а стріляти першими. Зустрічні побачили два вози і, прискоривши хід коней, наблизились з обох боків до подорожуючих. Один із незнайомців щось весело гукнув і, заїхавши позаду воза, на якому сидів Іван, хотів схопити Гнідка, що йшов позаду на поводі. Іван швидко пригадав свої козацькі звичаї і крикнув до лиходія:

— Не чіпай козацького коня!

Той здивовано поглянув на воза, де лежав Іван, і потягнувся за шаблею. Іван направив пістоля на нього і крикнув:

— Пугу-пугу — відіб’ю голову!

Лиходій так і закляк, виправившись у сідлі, і натягнув повід коня до зупину. Побіля Радиного воза гримнув постріл, і Марія крикнула:

— Роман забив одного! Не стріляй, Іване, нехай їм дідько в печінки!..

Пролунав викрик поплічника лиходія, що хапався до Гнідка:

— Полиш їх, Кіготь... Хай будуть собі далі!.. Не лайдаки ці люди!

Тут уже почувся і голос Ради:

— Ну що, поживилися? Ану хутко звідси! Усім зараз дірки проб’ємо! Знатимете, як на козаків нападати!

Марія жваво об’їхала забитого нападника, а Іван тримав зброю, направивши її на третього лиходія, що здивовано дивився на козака, у якого поряд ще лежали на возі пістолі та шабля.

Коні наче відчули, що треба поспішати, тож без понукань неслися підтюпцем, але Марія та Рада все одно покрикували на них — не зі зла, а від щойно пережитого страху. Неначе Боже провидіння, відгукнулися церковні дзвони, калатання яких неслося в просторі, наповнюючи все довкілля неземним звучанням.

— Іване, Іване, вже недалечко!.. Скоро будемо в Почаєві, любий мій! Скоріше, рідні! — схвильовано вигукувала Марія то до Івана, то до коней.

Було чути, як щось викрикувала і Рада. Нарешті за вигином дороги вони побачили маківки монастирської церкви і, трохи стишивши стрімкий біг коней, заїхали до Почаєва.

— Усе гаразд, люба, не хвилюйся... Ніхто тут нас уже не зачепить! — заспокоював Іван стривожену Марію і обнімав за плечі, а вона, притулившись до нього, заливалася сльозами радості.

Зупинились неподалік від монастиря, і Роман подався розпитувати тутешніх людей, де знайти отця Никодима. У цей час Рада підійшла до воза своїх сусідів і допомогла Іванові злізти. Утрьох стали сумлінно молитися до храму та дякувати Богу за щедроти, які він послав їм у дорозі.

З’явився Роман і сказав, що Никодим перебуває на вечірні у храмі, а зачекати його можна в Онисії, яка проживає поряд. Вирішили під’їхати до будиночка Онисії і там діждатися священика, який забрав пораненого Санька на лікування. Роман знову пішов розшукувати Онисію, а Рада прив’язала коня і стала годувати його вівсом з руки, погладжуючи по шиї, та дякувала за їхній порятунок.

— Маріє, погодуйте і своїх!.. Незабаром уже вечорітиме, а вони ж корму хочуть, мають заробіток! — щасливо викрикувала Рада молодим.

Іван побачив, що разом із Романом не зовсім впевненою ходою йде якийсь чоловік, і в його статурі було щось добре знайоме. Якусь хвилину дивився на його ходу, а потім позасвідомо відпустив руку від облавка воза, кульгаючи, подався вперед, і з грудей вирвалися слова раніше, аніж він упізнав Санька Голоту:

— Санько, побратиме! Живий... А ми ж до тебе!

І руки їх схрестилися в обіймах.

Марія стояла біля воза і раділа зустрічі двох товаришів, а ще більше тому, що тепер вона у безпеці. Санько запросив їх заїхати на подвір’я до Онисії, і мандрівники, підганяючи коней, попрямували до воріт. Онисія їм привітно посміхалася.

Рада швиденько стала порсатись у возі і дістала величенького кошика, примовляючи:

— Оце заради зустрічі... Тут усе є: і шинка, і ковбаска, та ще й горілочка!

Вона вміло допомагала Онисії накривати на стіл, а Марія вийшла на подвір’я, щоб обмити чоботи всіх мандрівників.

Перед вечерею спочатку помолилися до покуті, де під світлом лампади на людей дивилися лики Ісуса Христа, Матері Божої та Миколи Угодника. Потім присіли до столу і випили за таку неждану зустріч та благополуччя в цій господі.

Коли встали із-за столу, Онисія стала заклопотано ходити з кутка в куток, міркуючи, куди розмістити на ніч людей. Іван побачив це і звернувся до Санька:

— Давай, друже, підемо з тобою спати біля коней і Романа візьмемо, а в хаті нехай жіночки...

Тепер виходило все добре. Онисія повеселішала і стала стелити ліжники в кутку, віддавши своє ліжко Раді з Катериною, Марії мостила на Саньковому — за ширмою.

У сінях почулася чиясь хода, і до господи зайшов отець Никодим. Осінивши присутніх хресним знаменням, привітався. Усі піднялися і по черзі поцілували руку отця, а він, побачивши Івана та Марію, весело промовив:

— Ви, молоді, — гарна пара... А чи зв’язали свою єдність перед Господом нашим?

Іван з Марією розгублено дивилися на отця, а потім жінка тихо відповіла:

— Не встигли, отче, але ми прагнемо цього. Підсобіть...

Усі, хто був у хаті, посміхнулися, а Рада, не довго думаючи, випалила:

— Отче, завтра ж Свята Неділя... Сам Бог велів їм цього дня повінчатися. Правда ж, люди?

Никодим, замислившись, запитав чи то у людей, чи то у молодих, які розгублено стояли, уважно слухаючи:

— Тож чи готові ви, діти, стати перед олтарем і вже клятвою вірності закріпити єдність ваших душ до скінчення віку? Маю до вас ще одне питання: а як давно ви були на сповіді і коли приймали святе причастя?

Отець уважно дивився на молодих.

Першою відповіла Марія:

— Нещодавно, святий отче, як наймитувала в Соколях.

Сказала і сумирно відступила убік.

— А я, отче, під час облоги Львова у козацького священика на сповіді був, — щиро зізнався Іван і поклав перстами хрест на груди.

Потім він вийшов наперед і твердо відказав усім:

— Готові заприсягтися, ми кохаємо одне одного!

До нього підступилася Марія. Взяла Івана за руку і схилила голову перед отцем на знак згоди.

— Якщо поміж вами любов та злагода, сили небесні будуть з вами. Завтра опісля літургії і обвінчаємо, — сказав отець Никодим і став прощатися, знову осінивши всіх хресним знаменням.

Після того як за священиком зачинилися двері, наперед вийшла Онисія та оголосила:

— Зараз всім спати, а готуватися до заручин будемо завтра. Час є, встигнемо!

Стомлені люди не заперечували, і чоловіки, взувши очищені від багнюки чоботи, пішли влаштовувати постіль побіля коней. Ті зустріли своїх власників задоволеним форканням.

Іван із Саньком, узявши з воза ліжники, простелили їх поближче до коней, а Роман — подалі, у кутку. Через деякий час він уже мирно посопував на своєму ліжку, а хлопці довго обговорювали події останнього часу, доки сон не зморив і їх.