Присмак волі

Дзвонили дзвони

Про їхнє одруження перед святом Водохреща або ж Богоявлениям першою заговорила мати. Санько вже давно був радий одружитися, але за господарськими клопотами та турботами не було часу владнати все по-людськи. А одного дня Ядвіга, підвівшись із-за столу, звернулась до них зі словами:

— Санику! Софійко, доню моя! Батько повернеться чи ні, але я хочу, щоб ви побралися.

Санько теж підвівся та звернувся до Ядвіги:

— Не маю кого засилати свататись, прошу сам: благословіть нас із Софійкою на шлюб...

Тепер уже й Софійка піднялася, і всі троє вийшли з-за столу. Ядвіга, взявши ікону, підійшла до молодих і, осінивши їх хресним знаменням, благословила жити в любові та злагоді. Молоді вклонилися і поцілували ікону. Софійка, не витримавши хвилювання, кинулась матері на груди, а Санько стояв, тримаючи її за плечі, та вгамовувати від сліз довелось обох жіночок. Цього вечора вже й обрали день, коли за церковним укладом можна було б обвінчатися, доки не почнеться Великий піст.

Санько цього вечора довго не вкладався спати: то йому потрібно підшити чоботи, то почав чистити зброю, поки Ядвіга не покликала його і з розумінням промовила:

— Лягай спати, хлопче... Поки що сам... Не метушися. У вас усе життя попереду.

Санько мовчки нахилив голову і, підійшовши до Софійки, поцілував її у щічку та подався спати у свій куток побіля дверей.

Уранці, після сніданку, окрилений Санько дістав свій найкращий одяг та став збиратися до церкви на перемовини про вінчання. Софійка весь час зиркала на нього з усмішкою, а наречений такий був заклопотаний, що не помічав її загадкових поглядів. Коли, зібравшись, поглянув на Софійку, то розсміявся і, обнявши її, запитав:

— А ти за ніч не передумала? Може, іншого когось чекала, то я йому і ноги поперебиваю!

Софійка сором’язливо глянула в його блискучі сірі очі, і раптова думка майнула в її голові. А й справді, як вона так може ставитися до свого рятівника? І на якусь мить іншими очима подивилася на нього.

Санько зі світлим русявим волоссям, яке принадно закручувалось, звисаючи з лоба на густі крилаті брови, вражав своїм незвичайним виглядом. Прямий ніс видавав у ньому мужнього чоловіка і воїна, а широкі плечі свідчили про неабияку силу, що наганяла страх на ворогів. І тут же вона посміхнулася, знаючи його невгамовність, дотепність і ніжність, його прагнення піклуватися про них із матір’ю. Вона обхопила шию Санька обома руками і, лукаво дивлячись на нього, зауважила:

— Дивись, щоб ти не передумав, поки до церкви йтимеш... У нас у Шаргороді є гарні дівчата!

Так, обмінявшись взаємними жартами, вони поцілувались, і Санько впевнено пішов до свого Воронька.

День був не святковим, і Санько, перехрестившись перед храмом і залишивши коня біля дзвіниці, відправився шукати диякона. Недалеко від церкви постукав у двері охайного невеликого будиночку, і на його стук вийшов чоловік у чорній рясі.

— Благослови тебе Господи, хлопче. Чому так рано стукаєшся? — веселим тоном запитав священнослужитель.

— Прийшов рано, отче, щоб не було пізно! — не розгубившись, відповів Санько.

Священик зацікавлено подивився на нього і вже лагідніше відказав:

— У Бога немає ранніх і немає таких, що запізнилися, — він усіх приймає, хто йде за ним...

Санько нахилився і, поцілувавши руку отця, запитав його:

— Хочу дізнатися, коли я і моя обраниця можемо обвінчатися. Нам до посту треба... Благословення матері маємо...

— Коли так, хлопче, то через три дні прийдете на святе причастя, а напередодні побуваєте на вечірні, і тоді ваші душі будуть приготовлені до поєднання в таїнстві вінчання, — говорив священик. — Назви імена — своє і обраниці своєї, а ми вже будемо молитися за вас, очищаючи ваші душі від гріхів земних.

Санько трохи знітився, та все ж швидко відповів:

— Мене по-церковному Олександром звати. Хрещений я на Самарщині, а моя обраниця — Софія, теж хрещена, вона з вашого приходу.

— Я — отець Фрол, один залишився в цьому сані. Війна позабирала багатьох і серед нас, священиків. Тяжко всім, і нам тяжко, але укріпляю віру Христову по благодаті Божій, — довірливо говорив священик.

Санько з розумінням вислухав і промовив:

— Моліться за мене... Козакував я на війні, проливав кров людську. І свою пролив кров... А в Почаєві заживляв рани та гріхи спокутував.

— Усі ми грішні... Добре все буде. Молімося, і Бог простить нам стезі нерівні, — додав наостанок отець Фрол і, осінивши Санька правицею, зайшов до своєї господи.

Затишно стало на серці у Санька, видно, до душі йому було спілкування зі слугами Божими, яких Господь вибрав наставляти на праведні шляхи рід людський. З легким серцем він їхав до домівки, яка стала йому рідною. Тільки-но Санько заїхав на подвір’я, як з хати виглянула з цікавістю Софійка і пішла переймати Воронька за поводи. Не встиг Санько злізти з коня, як кохана зустріла його запитаннями:

— Чи вдалося зустрітися з отцем Фролом? Він дав згоду обвінчати нас? Відповідай скоріше!

Тепер уже Санько зволікав із відповіддю, додаючи хвилювання Софійці, і коли та вже була ладна розгніватись, розплився у посмішці, сказав:

— Про все домовився... Будемо три дні постити, а тоді — на причастя.

Зраділа Софійка, обняла Воронька, поцілувала Санька і побігла до хати сповістити матір про вінчання, яке буде у скорому часі.

Санько поважно зайшов до хати і, скинувши кожух, тричі поцілував Ядвігу, біля якої, схопивши матір під руку, стояла Софійка. Ядвіга перехрестилася, взаємно тричі поцілувала майбутнього зятя і розпорядилася:

— Треба ж, щоб і людей хоч трішки було... З моєї рідні тільки невістки та по двоє дітей.

Санько якось хитрувато поглянув на Ядвігу і запропонував:

— Я знаю Миколу Перевертайла, Данила Музиченка, Владислава Просяного, та ще прийде травник Еффа. Ще декількох козаків покличемо, з якими йшов до Шаргорода...

— Гаразд, Санику, покличеш і козаків, аби лише все добре склалося. От шкода, що про батька звістки немає... — сумовито промовила Ядвіга і пішла на подвір’я поратися по господарству.

Тільки-но за матір’ю зачинилися двері, Софійка зараз же опинилася в обіймах коханого. З якимись іншими почуттями вони вже цілувались, і їхні обійми були теплішими, ніжнішими, душі готувалися до життєвого єднання заради подальшого існування поколінь.

У обідню пору Санько подався шукати Миколу Перевертайла, щоб домовитися з ним про козацьку підтримку при вінчанні. Мав також намір розпитати, де живе Владислав, який був не одружений і міг бути свідком. Де живе Перевертайло, знали всі, і Санько швидко знайшов пана десятника. Прив’язавши коня до окоренка, подався до хати. Почувши стукіт у двері, Перевертайло швидко вийшов. Вони радо обійнялися.

— Що, Санько, тяжко самому, без козацької підтримки? Заходь до хати! — усміхаючись, запрошував Микола.

Санько привітався із чималенькою родиною пана Перевертайла і на запрошення господині присів на лаві. Умостившись зручніше, почав говорити:

— Пане Миколо, наступної неділі я маю намір одружитися. Вінчаємося з моєю Софією... Прошу, щоб ви підтримали мене з десяткою... Більше нікого просити, окрім вас...

Микола по-дружньому поплескав Санька по плечу, весело промовив:

— Підтримаємо, хоч я вже не десятник, а сотник... Обіцяю, що будуть козаки, з якими ми поверталися. Усі тебе знають! Оженимо!..

Сотник Перевертайло розповів, як знайти Данила Музиченка та Владислава Просяного, і, провівши гостя до коня, напутив:

— Ти, Санько, коли вже одружишся, приставай до нашої сотні, треба єднатися... Пани польські повертаються, правлять своє. По весні позганяють із землі людей, і знову всі на них працюватимуть. А козаків не зачеплять — бояться...

Хлопець погоджувався з паном Миколою і радів з того, що на його весілля прийдуть бойові побратими. Нехай люди бачать, як козак одружується. Він подався на той край, де жив Владислав. Дружньо привітавшись, вони обговорили, як проходитиме дійство. Владислав пообіцяв, що буде за боярина, приготує й відповідне вбрання та запросить двох-трьох дружків для весільного почту.

Санько повертався назад окрилений, його сирітська душа жадала людської уваги та величання у такий важливий момент життя. Він уявляв, як іде до церкви у супроводі почту, і ЛЮД висипав на вулицю, щоб дивитися на славного козака, що одружується в їхньому містечку.

Санько у доброму настрої зупинив коня і, відвівши його у стайню, зайшов до хати. Ядвіга та Софійка вже чекали нареченого з вістями, і перш за все мати. Вона схвильовано запитала:

— Не відмовили люди?.. Ми ж безбатченки, а ти і геть сирота...

— Ні, усе гаразд, не відмовили... Усе робитимемо по чину та за нашими звичаями. Днями приїдуть сватати Софійку. Сотник Перевертайло буде за свата, — весело повідомив Сашко, а тоді, підморгнувши коханій, додав: — Софійко, якщо відмовиш — готуй гарбуза, а якщо згодна, то піч колупай та рушнички сватам готуй.

Софійка, лукаво поглядаючи на Санька, притулилася до нього і запитала:

— А в мене дівочий почет буде великий? Може, ми тільки з Яринкою удвох ступатимемо до церкви?

Санько загорівся від її близькості і, злегка відсторонивши кохану від себе, відповів:

— Сьогодні йдемо відвідати Яринку, і там ви остаточно домовитесь. Згодна?

Софійка радо цмокнула Санька у щічку і заметушилася по хаті, шукаючи гостинця для Яринки. Знайшовши якусь річ, вона глянула на Санька, весело промовила:

— Збирайся, йдемо зараз... Я вже так хочу її бачити. Ми хутенько!

Санько розвів руками і, поглянувши на сяюче обличчя Софійки, кивнув головою на знак згоди. Дівчина кинулася до вхідних дверей — сповістити матір, що вони йдуть до Яринки. Ядвіга поралася на подвір’ї біля живності, і коли щаслива донька сповістила, що вони з Саньком йдуть до майбутньої старшої дружки, посміхнулася і перехрестила Софійку.

Скоренько обоє щасливих молодят зібралися та подалися до Яринки по білому скриплячому снігу, на якому де-не-де виднілися відбитки людських та кінських слідів.

Яринка зустріла їх у своєму дворі.

— А я заходилася сніг прибирати... За мною вирвався з хати кіт Васько та й ліг біля дверей, а потім давай себе вмивати лапами! Цілий ранок красу наводив. Я відчувала — відвідини будуть, — весело примовляла Яринка.

Софійка прилинула до подруги і, не стримуючи сліз, сказала:

— З радощів прийшли до тебе, Яринко... Вінчатися будемо. Хотіла б я тебе бачити старшою дружкою.

Яринка від несподіванки відповіла не відразу, а потім, немовби отямившись, з радістю погодилася:

— Звичайно, Софійко. Я хоч зараз буду в тебе за старшу. Ти моя найліпша подруга!

І вони, обнявшись, стояли, а в обох з очей лилися дівочі сльози від невідворотності долі.

Зайшли в хатину, де було чималенько люду. З печі виглядали підлітки, а з-поза ширми виглянула старенька бабця і, привітавшись із молодими, заховалася.

Санько ще жодного разу не бував у цій хатині, тож із цікавістю розглядався навколо. Дві подруги, усамітнившись у дальньому закутку, стали енергійно про щось перешіптуватися. Мати Яринки присіла поряд із Саньком і стала розпитувати про Тхне життя-буття, цікавилася, коли обвінчаються. Дівчата не могли наговоритися, ідо Санька з печі вже позлазили дітлахи, осмілівши, повсідалися коло нього, а найменший, Стефаник, нахиливши голову, шепелявим голосочком попросив:

— Дядьку, кось-кось...

Козак посадив його на ногу і став гойдати — на радість не тільки малому, а й усім присутнім. І дітлахи вже сміливо доторкувалися до його шаблі та приміряли кучму.

Хоч як не гримала на дітлахів Яринчина мати, та вони «прилипли» до Санька. Дива та й годі!.. І коли дівчата, про все домовившись, піднялися з лави та стали прощатися, Санько з полегшенням зітхнув.

Яринка вийшла з ними на вулицю, щоб провести. Сяюча Софійка подала Санькові руку, і вони заспішили до хати.

Перед Водохрещем молоді, а з ними і Ядвіга говіли, приймаючи разом святе причастя, щоб уже опісля великого свята Водохреща обвінчатися молодим. Вечорами Софійка відправляла Санька у свій куток, де він готував нову збрую для Воронька та шив гарні чобітки для коханої. Мати із Софійкою передивлялися посаг нареченої і готували весільну сукню та прикраси. Дні швидко пролітали, і після Водохреща їм не було коли й угору глянути. Наближався жаданий час у житті Санька та Софійки.

У першу неділю після свята Богоявления всі піднялися з постелі ще задовго до сходу сонця, і Санько, впоравши Воронька, зібрався йти до весільного боярина Владислава Просяного.

— Софійко, зіронько моя, чекаю тебе в церкві після утрені на вінчання, — лагідно промовив Санько і, поцілувавши її, подався з хати.

У призначений час Санько в супроводі старшого боярина Владислава та ще двох парубків у гарному настрої йшов до церкви. День видався погідним та морозяним, під чоботами хлопців поскрипував ледь-ледь притоптаний сніг. Зимове сонечко, хоч і без тепла, але ласкаво осявало знаменний день. Багато людей не стали розходитися по домівках опісля утрені, а з цікавістю чекали обряду вінчання. Усюдисущі малолітні хлопчаки вже бігли навперейми весільному почту та кидались сніжками, примовляючи:

— Що то за жених оцей — без коня і без грошей?

Сніжки не долітали до весільного почту, але дітвора всім набридла, і один парубок відігнав юрбу дітлахів подалі, а ті подалися попереду до церкви. Позаду весільного почту жениха показався супровід молодої, який здалеку на білому снігу видавався неймовірно гарним та яскравим. Софійку почтом вели близько десяти дружок, і дітвора прожогом кинулась зустрічати наречену.

Парубоцький почет ще не дійшов до церкви, як із різних боків до них підлетіло майже два десятки яскраво одягнених вершників з уквітчаними стрічками вуздечками та стременами. Вони стишили ходу коней і по обидва боки стали супроводжувати молодого з боярами, які йшли пішим ходом, а частина супроводжувала молоду зі старшими дружками.

Закалатали церковні дзвони, у повітря піднялися птахи, які до цього часу спостерігали за цим дійством, і над усім Шаргородом залунав голосистий божественний передзвін, оповіщаючи всіх жителів про єднання двох душ — Олександра та Софії. Звідусіль до церкви стали збиратись люди: хто поспішав шляхом, а хто біг навпрошки по білій сніговій ковдрі, боячись прогавити щось незвичайне. Побіля церкви Санько з боярами зупинились, і всі шанобливо осінили себе хресним знаменням. Підоспів почет молодої, і вони також, щиросердно помолившись, підвели Софійку до Санька, а той, злегка вклонившись до всіх, узяв під руку наречену, і в супроводі старшого боярина Владислава і дружки Ярини вони підійшли до притвору церкви, де на них чекав отець Фрол.

Передзвін не втихав, і люди стояли перед храмом, із хвилюванням слухаючи ці чарівні звуки. Навіть дітлахи перестали сновигати поміж дорослими і, задерши голови на дзвіницю, дивились, як вправно орудує мотузками дзвонар. Нарешті закінчився передзвін і останній могутній розкотистий голос великого дзвона полетів у далечину як провісник початку таїнства вінчання.

Із відчинених дверей церкви долинав голос священика, і церковний хор виводив благочестивими голосами: «...Лишить муж батька і матір свою і приліпиться до жони своєї, та будуть двоє яко одним... Господи Боже, славою і честію вінчай...» Люди, обступивши притвор церкви, молилися та переспівували хором, а у декого на очах з’явилися сльози: давно після спустошення їхнього краю так величаво не вінчалися молоді...

Ядвіга стояла неподалік від притвору зі своїми родичками, міцно тримаючи вузлик із житнім збіжжям, і сльози самоплинно стікали з її очей. Радість за єдину донечку змінювалась смутком за чоловіком — хай би поглянув батько, як його донька виходить у замужжя та з яким почтом. Нарешті голоси у церкві стихли, і з неї вже стали виходити молоді — муж та жона. Ядвіга ледве не загубилася поміж людей, які прилинули до притвору, бо кожному хотілося побачити вроду молодої та якого вона має мужа.

Вона своєчасно протиснулася поближче до молодих, бо вже побачила, як розгублено видивлялася її Софійка, очікуючи посипання житом та материнського благословення на щасливу долю. Родички розштовхали людей, які заступали молодих, і мати старанно стала посипати житом та примовляти: «Дай боже вам скільки літ прожити, як у мене в пелені жита, а щасливих днів, яку полі колосків, та багато діточок, як на небі зірочок!» Знову почувся передзвін, і молоді, тричі чемно вклонившись матері та людям навкруги, пішли вперед поміж живого переходу.

Санько отямився, коли вже йшли із Софією, міцно взявшись за руки, а навкруги лунали привітання та побажання жити в любові та злагоді хоч сто років.

Далеченько відійшли від церкви і зупинилися, коли людей побіля них уже поменшало, Санько повернувся до бояр та запросив їх пригоститися, а Софія вигукнула до своїх дружок:

— Ходімо, дівчата, пригощати будемо вас за турботу вашу!

Підійшли до свого двору, а тут уже стояли люди, і Санько упізнав серед них Еффу. Підійшовши ближче, вони вклонилися гостям.

А через три медових дні Санько раніше, ніж зазвичай, тихо піднявся з сімейного ложа і, за козацьким звичаєм, спочатку пішов до свого Воронька, потім перевірив зброю. Після сніданку виїхав у напрямку фортеці...