Присмак волі

Приступ фортеці

Усі стали прокидатися, коли добряче припекло сонечко, а козаки швидкі на підйом, тож незабаром потяглися до кухарів, щоб пообідати. Наминаючи кашу, дізнались, що ворога побіля фортеці розбито, але в самій фортеці засіло ще Чимало поляків, які не збирались здаватися.

Потім усі стали готувати зброю до нових сутичок, про які вранці натякнув Петро. До них пристали і «зниклі» козаки з їхньої десятки. На запитання Санька Голоти нічого не відповідали, нахиляли голови та відмахувалися від розпитувань.

Надвечір Петро Гусак привів до них двох справних козаків, які назвалися Кузьмою Грабарем та Макаром Пилипенком. Потім Петро кивнув на хлопців, які, було, загубилися. Ті піднялися і пішли з десятником, мовчки кивнувши головами до гурту козаків — на прощання. Через деякий час Петро розповів, що хлопців відправили воювати далі до того загону, з якого були забрані. Тих невдах уночі захопили в полон польські дозорці, і вони сиділи в сараї, чекаючи, поки пани виспляться та допросять їх, проте налетіли козаки і визволили бранців.

Та не тому прийшов Петро, щоб розповісти про сумні пригоди тих хлопців, а для того, щоб дати настанови на подальші дії бойової десятки.

— Відомо, що у фортеці засіли ляхи, і їх звідти не так просто «викурити». Тому ми вночі «допоможемо» їм швидше здати фортецю, — сказав Петро.

Після цих слів усі зрозуміли, що ця ніч для багатьох з них буде нелегкою, а може, й останньою. За задумкою Петра, треба було непомітно проникнути всередину фортеці, у вказаному місці закласти порох, а після підриву зсередини не допускати ляхів до вирви, крізь яку підуть на штурм повстанці. З цією метою Петро Гусак приєднав до них іще п’ятьох хоробрих та спритних хлопців.

— Бережіть їх ліпше за себе... Ці козаки добре знаються на підривній справі, — зауважив Петро і наказав до сутінок зайняти вигідні залоги перед фортецею, добре роздивитися підступи до неї, щоб уночі легше було діяти.

Залишивши у таборі коней, козаки, які мали особливе завдання, стали пробиратися до фортеці назустріч незвіданій небезпеці.

При заході сонця, коли ще добре підсвічувалося небо, нечутно підкралися ближче до стін і стали прискіпливо роздивлятися, як туди краще потрапити.

— Лихо б її взяло, цю фортецю... Тут можна і голову звернути, — бубонів Санько Голота, а хлопці цикнули на нього, щоб замовк.

Уже опустилися сутінки, і Петро віддав наказ відступити назад, а коли всі зібралися, знову стали радитися, як краще все зробити.

— Мотузки у нас є, і одночасно по них може залазити четверо, а решта — за ними, — стурбовано говорив Петро.

— А якщо нашому війську пошуміти з іншого боку, поляки туди і заглядати будуть, а ми собі тихенько — на стіну, — сміливо запропонував Павло і додав: — Ми, як ходили до Очакова, то так і пошуміли, а наші з протилежного боку — швидко на стіни... І взяли!..

Петро задоволено почухав потилицю і вимовив:

— Ви тут тихо сидіть і готуйтеся, а я піду домовлятися зі своїми.

Після того як він зник у темряві, старший, Кузьма Грабар, наказав перевірити все та підходити поближче до стіни. Вони з Макаром Пилипенком закидатимуть «кішки» з мотузками на стіни, а інші мають готуватися до дій. Далі Макар відібрав тих, хто першими полізе на стіни, а вправні стрільці — Андрій, Санько та Павло спостерігатимуть за стінами. Якщо з’являться вартові і виявлять наших лазутчиків-козаків, — безперервно стрілятимуть по ворогах, що знаходяться на стінах.

Довго не було Петра, а коли повернувся, звелів усім відпочивати, сказав, що перед ранком козаки пошумлять там, де треба, і тоді вже десятка має бути у фортеці... Без такої допомоги взяти її приступом дуже важко.

Треба було відпочити, і вони, виставивши двох дозорців, збилися докупи та поснули міцним сном неподалік від муру. До сходу сонця вартові збудили козаків, і всі приготувалися до приступу. Незабаром десь із протилежного боку фортеці почулися стрілянина та гупання гаківниць. Петро всіх підняв:

— Пішли, хлопці, з Богом...

Першим мав закидати мотузки Макар, за ним — усі інші, а трійко хлопців примостилися у зручному для обстрілу стін місці і чекали, поки лазутчики почнуть підніматися по канату. На протилежному боці фортеці чулася безладна стрілянина, а тут стояла тиша, і Андрій уже бачив на тлі стін обриси козаків, що дерлися вгору.

— Добре почалося, — весь час повторював Павло, та Андрій не міг зрозуміти, що ж тут доброго...

Нерви в усіх були напружені. Андрій Підлужний мовчки дивився, як по стіні один за одним лізуть козаки. Ніщо не завадило дістатися нагору, і от уже Петро Гусак прийшов за ними.

— Ваша черга, а я йду останнім, — вимовив він, і трійка друзів стала пробиратися до стіни.

Тут, чекаючи на них, стояв один козак. Андрій першим перекинув лук на спину і став перебирати руками мотузку, піднімаючись усе вище. Поряд із ним дерлися хлопці, які сопіли та пихтіли, як і Андрій, — таки важкувато було підійматися. До мети лишилося метрів зо два, і вже виглянула голова одного з перших козаків, що були нагорі. От простягнута дужа рука допомагає Андрію вибратися. Через хвильку уже всі зібрались на гребені фортеці і про всяк випадок заховали мотузки за якимось камінням. Тепер уже всіх вели вперед підривники, а Петро Гусак йшов позаду.

У фортеці було чути крики, її захисники метушилися, проте на козаків ніхто не звертав уваги, і вони, опустившись по східцях униз, залізли у підмурок.

— Копайте тут, під склепінням, — тихо наказав Макар, і всі, окрім тих, що зайняли позицію для захисту, кинулися рити западини.

Робота виявилася важкою, раз у раз доводилося видовбувати каміння, та яма поступово глибшала. Усі з полегшенням зітхнули, коли почули владний окрик Макара Пилипенка:

— Досить, а то з вас уже вода тече...

Тепер звідси всі вийшли до переходу, що вів нагору, і почали чекати повернення підривників. З’явилися Макар з Кузьмою і, задоволено кивнувши головами, стали вибиратися нагору, а за ними, по черзі, усі інші.

— Займаємо місця, а то як бахне, то тут повно буде поляків, тільки встигайте... — гаркнув Петро, і всі стали лаштуватися до стрільби.

Поки знаходили собі місця, знизу так рвонуло, що Андрій завалився на спину і якусь мить лежав, прислухаючись, чи він живий. У фортеці все затихло, навіть пострілів не було чути, і тільки хмари диму затуляли вранішній схід сонця. Через деякий час сюди вже бігли жовніри і зникали в куряві диму та пилу, що нависала над місцем підриву.

Хлопці сиділи тихо. За пилюкою нічого не було видно, окрім мигтючих постатей, та чулися ошалілі крики старших жовнірів. Та вже з іншого боку, там, де нещодавно прогримів вибух, залунав войовничий клич повстанців, і поляки ринули вниз, до діри у брамі, побіля якої засіли козаки. Андрій вирішив спочатку використати стріли, а потім вже як Бог дасть. Він, взявши стрілу, чекав наказу Петра Гусака. Та от збоку почувся постріл з мушкета, і Андрій зрозумів, що настав час...

Відстань до ворога була невеликою, і кулі з мушкетів та стріли Андрія і його друзів били без промаху. За короткий час Підлужний, стріляючи майже впритул, випустив усі стріли, і поки вороги зрозуміли, що на майданчику їх чекає засідка, уже бездиханно лежали більше трьох десятків польських вояків. А знизу, мов дідьки з пекла, вискакували повстанці, що йшли в наступ, і розсипались по обидва боки фортеці. Ворог від такої несподіваної та швидкої появи повстанців запанікував.

Якийсь час хлопці мовчки сиділи, слідкуючи зі своїх засідок за тим, що відбувалось, а тоді почули голос Петра:

— Годі вже сидіти, виходимо!

Вони почали виходити та ставати побіля Петра, поглядаючи на забитих ворогів.

Андрій з якоюсь незбагненною тугою дивився на жовнірів, у тілі яких стирчали стріли, і в ту мить йому подумалося: «Це ж я зробив...»

У отвір у стіні проходило все більше повстанців, і відлуння бою вже чулося на другій половині фортеці. Нарешті ті, хто вів наступ, подалися далі, і Петро зі своєю десяткою неспішною ходою пішли до воріт фортеці, які вже було відкрито. З них виводили полонених жовнірів.

— Побили ми Мартина Калиновського, ох як побили... Добре було б зараз глянути на нього! — промовив Петро і трусонув кулаком у повітрі.

Від воріт фортеці було видно, як у місті палали пожежі і сотні людей снували від одного будинку до іншого, та доносилися крики, то розпачливі, то звитяжні.

— Що там діється? — запитав Андрій, підійшовши до Петра Гусака.

Той промовчав, а через хвилину неголосно мовив:

— Тобі краще того не бачити, хлопче, ти ще молодий... Переможці бавляться, сп’яніли від здобутків...

Кров ударила в голову Андрія, і він уявив орду чужинців, які хапали, руйнували та паплюжили все, що траплялося на шляху в їхньому селі.

— То хіба так можна, десятнику? Ми ж звільнили людей від ляхів...

— Та вони не чіпають своїх, а колошматять євреїв та посполитих, уніатів... Таке наше життя! — видихнув тяжко Петро і гнівно глянув на Андрія. — Відчепися від мене! Я що, всіх собою закрию? Я не Бог!

Радість від перемоги була з присмаком якоїсь гіркоти, і хлопці пішли до свого табору, не розпитуючи більше ні про що.

Цього разу після сніданку не вкладалися спати, а вирішили пройтись по місту та викупатись у річці Каменці, що протікала поруч.

У обідню пору вже було досить тепло, й побіля річки відпочивали козаки, купались оголеними, тільки й мелькали сідниці побіля води. Це розвеселило хлопців, і, вибравши зручну місцину, усі швидко роздяглися та кинулись до води. Потік швидко освіжив, і вони, як колись у дитинстві, вже розважалися водними забавками.

Після гарної прогулянки прийшли до табору, де вже відчувався смак перемоги. Молоді козаки ходили по стану і хизувалися своїми чубами під оселедці, а хтось із відпущеної за час походу бороди залишив тільки вуса і увесь час, посміхаючись, підкручував їх на козацьку манеру.

— Коли вже підійшли, то сідайте, будемо ваші буйні голови приводити до ладу, — запрошували перукарі. — Вибирайте стрижку... Можемо будь-яку: хоч макітру, оселедця або «холопа», всього лише за два шаги. Для вас, молодих, це не гроші.

Хлопці присіли на колоди, і біля них стала поратися трійка перукарів, яка добре володіла ножицями. Через деякий час козаки були вже, як нові гроші. Кепкуючи один з одного, вони пішли до свого гурту, де вже розливали по мисках щербу, зварену зі свіжої риби, а побіля мисок лежали шматки смачних загреб, які спритні кухарі встигли підсмажити на залишках вогнищ.

Після вечері хлопці пішли до своєї десятки і полягали на траві відпочивати. Андрій задумливо дивився на вечірні хмари, які клубочилися на небі, щохвилини змінюючи свій вигляд: то зображували вершників, то страшних головатих дідуганів з бородами... Але частіше в небесних хмарах Андрій відшукував личко своєї милої, яка залишилась далеко за небосхилом, на рідній Самарщині. Притомлені ратними трудами, усі мовчали, хтось, може, дрімав, а на Андрія знову нахлинули спогади про Даринку, про маленького Миколку, і, закривши очі, він уявив, як маленькі рученятка тягнуться до його вусів та добряче смикають за них. Даринка дивиться і радіє їм обом, рідним їй людям, а Андрій з Миколкою на руках приступають до неї. Дитина з вереском хапає свою неньку за волосся. «Де воно, усе це? Чи здійсниться? Чи ви живі, здорові, мої любі? А я тут якоїсь розради шукаю!» — вкотре думав Андрій. Знову перед очима поставали моторошні картини: смерть батька, звірства чужинців, і він уже ні про що не жалкував...