Присмак волі

У Хмільнику

По дорозі Макар розповів Андрієві їхню легенду. Мовляв, вони — батько й син, шукають роботу та житло, бо повсталі селяни спалили їхній шинок.

— Так ми з вами, пане Макаре, багатії, проте обідрані, — засміявся Андрій.

— Який ти тепер багатій? Тебе з дому вигнали, а майно спалили. Ти тепер сіромаха, безхатько! — уперто напучував Пилипенко.

— Та все зрозумів. Скажу так: при батькові у шинку стояв і як треба наливав, за що вони нас і спалили, усе забрали, злидарі!

— Досить, досить, угомонися, синку... Ти ба, як сподобалося бути шинкарем, — уже веселіше сказав Макар.

Показалися крайні хати Хмільника, і двоє вивідувачів безтурботно йшли вулицею, роздивляючись усе довкола.

Подекуди зустрічалися різні перехожі та поодинокі вершники, що не звертали на них жодної уваги. Побачивши гарний дерев’яний будинок з прибудовами для худоби та чималими загонами для овець, Макар постукав у ворота. З’явився дебелий дядько з батогом у руці та з неприязно гаркнув:

— Чого це ви у ворота барабаните, як у свої власні? Геть звідси, у самих немає чого їсти!

— Та ми не їсти просити, а заробітку шукаємо... Зігнали нас із місця голодранці, усе наше вдам пішло, — сумно промовив Макар, а Андрій тільки кивав головою та топтався на місці.

— Я добре рахувати вмію і «Отче наш» знаю, я роботящий і не дурний, як каже мій батько... — запричитав Андрій.

— Рахувати тобі ще зарано, а от роботу можу дати, та й батькові знайду заняття, — згодився хазяїн, вислухавши такі жалібні зізнання.

Зайшли на дворище. Дядько сказав, що його звуть Денисом, та й повів показувати їхню роботу. Зайшли до стайні, і Макар запитав, куди поділися його наймити. Дядько сердито махнув рукою, відповів, що всі подалися до Хмеля. Тоді Макар присів на колоду і запитав Дениса:

— А скажи, добрий господарю, скільки шляхетського війська у вашому містечку перебуває?

Той став задкувати од Макара та мовчки подибав до дверей стайні, але тут стояв з ножем у руці Андрій.

— Кажи, Денисе, розповідай... Ми якраз від Хмеля сюди й прийшли! — уже суворіше промовив Макар і також, відсмикнувши сорочку, показав господарю ножа за поясом.

— Та дідько вас знає, за кого ви. Ну та вже добре, скажу... Шляхта вийшла з міста ще вчора зранку, а тут залишились такі, що як на них цикнеш, то вони й у штани накладуть, — похмуро відповів Денис.

— Добре, що сам розповів, не хотілося тебе змушувати. Правда, синку? — Макар весело підморгнув Андрієві і піднявся з колоди.

Вийшовши з двору, Макар шепнув Денисові:

— Не треба нікому говорити про нас. А спитають сусіди, то відповідай, що якісь люди заходили у пошуках роботи.

Швидко пройшли вулицею і звернули на іншу. Побачили зубожілу хатинку зі здоровенною смерекою посеред дворища і сміливо зайшли у двір, бо й огорожі ніякої не було. Після окликів з хати виглянув якийсь кошлатий дядько, і в двір поза ним вискочили троє хлопчаків та, оточивши козаків, стали просити грошей.

— Ану геть, малеча! Ми самі злидарі! — пригримнув на них Макар, і ті розбіглися, стали бавитися поміж собою.

Кошлатий дядько підійшов, глянув спідлоба і промовив:

— Могли б дати дітям по шагу, а вони й зраділи б... Що вам треба від нас?

— Дамо, чоловіче, як заробиш... Ми від Хмеля на вивідинах. Чи багато у вас тут ляхів стоїть військом? — тихо промовив Макар.

— Були, були, та геть усі забрались, як почули, що сюди йдуть такі голодранці, як ви! — глузливо сказав дядько.

Тут Макар вийняв декілька срібних монет і простягнув недовірливому дядькові:

— Візьми, якщо не віриш, що ми від Хмеля. Тут буде на чотири пуди зерна, та ще й на одну косушку горілки.

Дядько мовчки взяв гроші, а тоді став талдичити:

— Немає тих підляшків недобитих... Уже два дні як немає. Приходьте вже, чекаємо...

Макар, кивнувши головою, пішов на вулицю, за ним подався й Андрій, а діти весело крутились побіля них та примовляли: «Приходьте, приходьте вже...»

Треба було вибиратися з містечка, і Макар з Андрієм, не зустрівши нікого на вулицях, безперешкодно вийшли на окраїну. Швидко знайшли схованку решти вивідувачів і, перевіривши збрую на конях, розділилися навпіл та попрямували до свого війська.

їхали в напрямку Старої Синяви, де було намічено ночівлю полку Івана Ганжі. Розділилися ще на гурти і без відпочинку проїхали залишок дня. Уже ледве не при заході сонця зустріли перший загороджувальний роз’їзд із трьох десятків вершників. Вони впізнали Макара Пилипенка та підказали, як проїхати навпростець до куреня Івана Ганжі.

При наближенні до стану Макар звелів шукати свій намет, а сам поїхав звітувати полковнику про те, де знаходиться військо Вишневецького. Обозні забрали від них притомлених коней, і хлопці з жадібністю накинулись на гарячий куліш, а потім завалилися спати.

Після нічного відпочинку почували себе досить бадьоро, наче й не було виснажливого походу. Хлопці пішли до невеликої річечки і через деякий час уже снідали, готуючись знову в дорогу. Похідний козацький стан вирушив далі, але цього разу десятка весь час перебувала побіля возів з головним військом.

На короткому перепочинку, в обідню пору, до них приєдналося ще троє козаків, яких Макар умовив перейти до їхньої десятки. Це були хлопці з Уманського куреня: Микола Бабій, Дмитро Саєнко та Василь Потихенченко.

Під вечір зупинилися за п’ять верст від Росоловецької переправи через річку Случ, що південніше Старокостянтинова. Тут треба було зміцнювати стан. Оскільки не вистачало часу, до темряви всі роботи відмінили. Було призначено посилену сторожову варту, і виснажені походом козаки Івана Ганжі після нашвидкуруч приготовленої вечері вляглися спати.

Уранці до самого сніданку облаштовували стан з возів та рили окопи. Потім облаштовували пастки для ворожої кінноти, а по обіді Пилипенко дозволив перепочити, бо дехто мав уночі йти на вилазку побіля переправи.

Осінь того року розпочалася з гарного бабиного літа. У повітрі літало павутиння, що величаво пропливало, несучи маленьких мандрівників у своїх тенетах. Зграї шпаків снували над землею, показуючи хитромудрі повітряні забавки.

Після дводенного відпочинку Пилипенко, прибувши від Івана Ганжі, приніс звістку про похід їхньої десятки за Случ — вивідувати наміри польського війська.

Виїхали ранком наступного дня і переправлялися через Случ самотужки, в обхід дерев’яного мосту під Старокостянтиновим. Добре, що вода була ще не дуже холодною. Переправившись через річку, хлопці швидко зігрілися, побігавши по лівому берегу Случі, вкритому змішаним лісом.

Розділилися по троє та й вирушили на захід, усе більше заглиблюючись на землі, зайняті шляхетсько-польським військом. На подив козаків, до самого вечора не зустріли ніяких ознак перебування ворога. Розташувавшись на ночівлю, Макар з Андрієм вирішили оглянути місцевість.

Макар сказав, що необхідно заглибитися на захід, доки дозволяє короткий осінній день. Натрапили на малопомітну дорогу і, спішившись, вирішили спостерігати за нею. Уже готові були вирушати назад, як почули кінський тупіт, побачили чималий гурт кіннотників, що прямували на захід. Швидко замотали коням морди, лягли і затаїлися, спостерігаючи за вершниками. Підлужний нарахував декілька десятків драгунів, які поспішали до свого табору — можливо, повертались, дізнавшись, де стояла повстанська армія.

— Десятнику Макаре, щось будемо робити чи нехай собі їдуть? — тихо запитав Підлужний.

Пилипенко якийсь час мовчав, а потім відповів Андрієві:

— Якщо їх мало, то зуміємо полонити бодай одного. Уже сутінки, тож неважко напасти непомітно.

— Давайте спробуємо... Дізнаємося про все, і тоді не треба буде завтра пхатися далі, — зауважив Андрій, і Макар на знак згоди ствердно кивнув головою.

Вони почекали появи інших шляхтичів, що опікувалися безпекою головної групи вершників, котрі перебували позаду. З’явилися двоє, і козаки назирці, розмотавши кінські морди, поїхали за ними. Треба було вигадати, як непомітно наблизитися до поляків. Уже насувалися сутінки, а слушної нагоди не траплялося.

Нарешті ті двоє зупинилися та, роздивившись довкола, стали шукати, де б сходити до вітру. Макар кивнув Андрієві, і тільки поляки налаштувались до справляння своєї потреби, як козаки підскочили до них. Макар миттю рубанув одного по голові, а другий так і закляк у незручному положенні.

— Давай, швидше завершуй свою справу, — пригримнув Макар, і той, нервово зав’язавши штани, очманіло поглядав на забитого товариша.

Поки Андрій хутко приборкував коней, що стояли поруч, чекаючи на своїх хазяїв, Макар зв’язав шляхтича, який залишився живим, та допоміг йому сісти на коня. Козаки швидко прибрали забитого з дороги і, замівши сліди бойового нападу на ворога, швидко зникли.

Уже настала ніч, і лише по якихось невідомих прикметах та підсвідомих здогадах Пилипенко привів до місця ночівлі загону. «Пугу-пугу-пугу!» — викрикнув десятник, і вони завмерли, прислухаючись до відповіді, але такої не почули. Проїхали далі, і коли Макар знову протяжно пропугукав, з ліску неподалік почули відгук, тож через якийсь час уже були зі своїми. Хлопці швидко зняли полоненого і відвели вбік чотирьох коней, стриноживши їм передні ноги.

Вони швидко поїли, а тоді Пилипенко наказав нагодувати ще й полоненого. Після цього Макар допитав підляшка, якого, як з’ясувалося, звали Янушем, і всі влаштувалися спати.

Уранці хутко зібралися і, направивши вперед трійку козаків, поспішили назад до річки Случ. Боялися переслідування і за половину дня вже були на березі. Швидко склали одяг на сідла коней і уплав перебралися на правий бік Случі. Через деякий час уже були у своєму стані. Макар наказав Підлужному особисто вести полоненого до Ганжі, а сам ішов поряд, хитрувато поглядаючи на Андрія, який трохи знітився, бо ж мав уперше зблизька побачити пана полковника.

Підійшли до намету, і вістовий побіг доповідати про прихід вивідувачів. Іван Ганжа вийшов, радо привітався з Макаром Пилипенком і зацікавлено подивився на Андрія, та так, що той опустив очі додолу.

— Бачу, що привезли «язика»... Добре, зараз прийдуть сотенні, і він розповість усім про ляське військо! — весело промовив полковник. — А тепер, Макаре, зайди в намет, доки мої зберуться, а твій підручний нехай не спускає очей з цього підляшка! — далі розпорядився полковник.

Януш уже змирився зі своїм становищем полоненого і з цікавістю розглядав усе довкола. Побіля головного намету полковника стояв окремий ряд возів, які обрамляли три головні великі намети, а з внутрішньої сторони возів піднімався невисокий рів зо два аршини заввишки. «Добре, що полковника захищають окремо, і люду тут напоготові чимало розмістилося. Мабуть, особиста охорона, дебелі хлопці...» — роззирався навколо і розмірковував Андрій, бо ж уперше бачив, як охороняють полковників.

Через деякий час прийшли шестеро сотників. Вістовий передав наказ привести полоненого і залишився стояти побіля намету. Макар дав знак, і Андрій швидко зайшов у намет, завівши полоненого Януша з зав’язаними руками, та, залишивши його, вийшов.

Нарешті з’явився Макар Пилипенко, повідомив Андрієві, що його чекає сам Іван Ганжа. Коли зайшов до полковника, там іще були сотники, і всі з цікавістю стали розглядати Андрія, який стояв перед ними, розгублено дивлячись на присутніх.

— Так от ти який, Андрій Підлужний, молодий іще, а вже доброї слави зажив! — з пафосом промовив Ганжа і, взявши з рук одного із сотників гарну, з оздобою, шаблю, простягнув її Андрієві.

Той від несподіванки не сказав нічого, а тільки присів на одне коліно та поцілував лискучу рукоять шаблі.

— Добре, синку, починаєш своє життя. Не буде місця ляхам на землі нашій... Вірно, пани сотники? — промовив, звернувшись до присутніх, Іван Ганжа.

Андрій вийшов з намету, усе ще тримаючи поперед себе дорогоцінний подарунок. Тут його зустрів Макар і, сміючись, сказав:

— Та вже чіпляй її до череса. Ніхто в тебе цю шаблю не забере, ти її заслужив!

Здавши полоненого під охорону, вони пішли до своїх, Макар знову та знову підсмикував Андрія та застеріг його, сміючись, щоб часом не загордився.

Дні потяглися не дуже веселі, треба було майже щодня виїжджати далеко від стану на вилазки, і хлопці за тиждень виснажливих роз’їздів вибилися із сил. Нарешті їм дали два дні перепочинку, але прийшов раптовий наказ залишити цю місцевість побіля Росоловецької переправи і вирушити назад, до річки Ікви, щоб влитися у війська, підпорядковані полковнику Максимові Кривоносу.

Уманський полк Івана Ганжі зайняв оборону на лівому боці річки Ікви, майже напроти Пилявецького замку. Тут, поміж Старокостянтиновим та річкою Іква, точилися короткі жорстокі сутички польських загонів з повстансько-козацьким військом. На вилазки тепер вирушали не менше ніж півсотнею, а то й цілою сотнею козаків. Добре, що вже до них нарешті повернувся після одужання Петро Гусак, якого побачили побіля свого воза після денної вилазки у бік ворога. Він мав досить гарний вигляд і назавтра збирався вирушити з усіма у розвідувальний похід.