Присмак волі

До Шаргорода

Наступного дня військо було зайняте наведенням ладу, і оскільки до обіду нікому не було до хлопців ніякого діла, усі займалися особистими справами. Нарешті з полковничої ради з добрим настроєм та гумором повернувся Петро Гусак.

— Оте, що ти говорив про повстанців, Андрію, дійсно підтвердилося. Так воно і є! — промовив десятник.

Розповів, що Іван Ганжа, вислухавши своїх сотенних, був розгніваний розгулом повстанців, і з сьогоднішнього дня вулицями ходитимуть дозорці та слідкуватимуть за порядком.

— А якщо в ці краї приїде Богдан, то він усе робитиме по правді... Йому люди вірять, — закінчив розповідь Петро і задоволено подивився на всіх.

Андрій слухав свого десятника і відчував полегкість на серці: він згадав постать Богдана на урочистостях і радів, що повірив цій людині та її благородним намірам.

— Це інша справа, хлопці... А то рубайся з панами, а наші гноблять своїх же. Богдан не допустить знущань над своїм народом! — нарешті виговорився Санько Голота і став задоволено кивати головою до друзів.

— Ти, Санько, не кивай, а послухай мене, — почав говорити Петро Гусак. — Ми ж боремося проти ляхів, так?

— Так! — здивовано кивнув головою Санько.

— А коли так, то чому ми, визволителі землі своєї, повинні все пробачати панкам та їхнім прихвосням орендарям-євреям, які сиділи на наших шиях та пили кров з нашого брата, та дозволяти панувати далі? — продовжував Петро. — Тут завжди жило вільне козацтво, мало свою землю, а ляхи та жиди правдами та неправдами повідбирали землю, а нас закріпачили! То скажи, Санько, повинні ми повернути правду? Ніхто нам не поверне наше! От ми й виженемо цих трутнів з нашої землі!

Андрій задумався та згадав, що коли вони з Даринкою хотіли побудувати свій дім, то батько їздив брати дозвіл на землю до польського розпорядника, а земля ж наша, і раніше козаки розпоряджалися нею...

Тут Санька осінило, і він знову вигукнув:

— Та нехай і чимчикують у свою Польщу! Чого їх сюди дідько прислав? Лупцюватимемо їх, десятнику, не гірше, ніж татар!

Тут уже всі відчули полегкість від таких перемов і весело реготали — чи то з пропозицій Голоти, чи то з самих себе, бо майже у всіх не було нічого за душею: ані землі, ані грошей, ані жінки... Тільки коник, захоплений у бою, шабля, мушкет та жага справедливості на цьому світі та волі для душі своєї.

Ранок наступного дня почався для них наказом — збиратися в дорогу в голові війська, що назавтра піде завойовувати Шаргород з надійно укріпленим замком. Добре відпочивши, повстанське військо вирушило в дорогу. Рухаючись, не зустріли ніякого опору і за один день пройшли майже половину шляху. На ночівлю зупинилися неподалік від Рахни, у гарній місцевості, де ліски перемежовувалися зі схилами, на яких майже не було дерев.

Отаборилися біля річки Мурафи з кам’яними берегами і дуже смачною водою, яка сподобалася козакам, до того ж вони встигли переполовинити свої похідні припаси.

Кухарі з дерев’яними цебрами жваво тягали воду до казанів, а коли хтось поспішав купатися, то вони лаялись і відганяли зухвальців геть. Андрій, Павло та всезнаючий Санько пішли купатися та прати свій одяг далі, униз по течії.

Вартові ще не були виставлені, і хлопці, пройшовши сажнів п’ятсот, знайшли гарне місце із затишним плесом, куди ледве долинав гамір з козацького стану. Хутенько роздяглися і вже майже відчували блаженну прохолоду від чистої води, як позаду за деревами почувся жіночий зойк та якась метушня. Голота ще не встиг роздягнутися, і поки оголені Андрій та Павло якось отямилися, кинувся за дерева, виймаючи на ходу шаблю. За ним кумедно побігли друзі, прив’язуючи на ходу очкурі на штанях.

— Хлопці, сюди мерщій! — почувся голос Санька, і всі вибігли на гарну галявину, де сиділи двоє дівчат із зав’язаними руками.

— От тобі й на! Оце так діло! — промовляв поряд з Андрієм Павло, який прибіг трохи раніше і, зупинившись поряд із Саньком, витріщився на дівчат.

— Хто такі будете і де ви тут взялися? — на правах старшого запитав Голота, не зводячи очей з дівчат.

— Та ви розв’яжіть спочатку, а потім питайте! — гнівно випалила старша дівчина і сердито поглянула на Санька.

Тут усі втрьох чимдуж кинулись їх розв’язувати, а коли дівчат було звільнено, ті з посмішками подивились на хлопців, і одна з них промовила:

— Ми із Шаргорода... Наш пан Тачанський забрав нас та хотів відвезти до свого маєтку у Вінницю, а побачивши ваше військо, покинув тут та заховався подалі. Ми не хотіли їхати з міста. Служили в нього при заїжджому дворі, а тут піднялась колотнеча, мовляв, козаки ідуть... Так нас зв’язали, аби не втекли...

Дівчата безперервно торохтіли, оповідаючи про свої біди, про те, що козаки можуть вбити, аж поки Павло не прикрикнув на них:

— Та кому ви потрібні? Ви ж не ляшки... Ніхто вас не чіпатиме. Годі вам, ідіть додому. Відпустимо їх, хлопці?

Усі ствердно кивнули головами.

— Та як же ми підемо? Там же війна буде. От якби з вами... Он які у вас шаблі довгі, і пістолі є. З вами нам не страшно... — міркувала старша, а потім додала: — Мене звати Яриною, а дружку мою — Софією...

Тут уже хлопці зніяковіли та дурнувато зиркали на дівчат. Мовчанку порушив Андрій, як знавець усіляких закамарків у дівочих душах:

— Дівчата, ми зараз на війні і взяти до себе вас не можемо, а як через тиждень-другий Шаргород визволимо, то зустрінемося в місті.

Хлопці трохи оговталися і повеселішали, почувши про згоду дівчат зустрітися в місті. Уперед виступив Санько, який від хвилювання не міг встромити шаблю в піхви, і, по-дурному тримаючи її у правій руці, промовив:

— Ви, дівчата, поживете у людей в селі, а як почуєте, що Шаргород звільнено, — йдіть у місто.

— Та де ми вас там знайдемо? Он вас як багато... — зауважила Яринка.

— Я придумав, як побачимося... У Шаргороді церква є? — зраділо випалив Павло.

— Церква, звичайно, є, і не одна... У нас іще й церква для євреїв є, синагогою її називають, — розповідала Яринка.

— Навіщо нам синагога? Приходьте до нашої, православної... Уранці, якраз через тиждень. Там і зустрінемося, — завершив перемови Санько Голота і нарешті запхнув свою шаблю у піхви...