Присмак волі

Шлях до Старокостянтинова

При зустрічі з сотнею чекала хлопців трагічна звістка про те, що від якоїсь хвороби помер Максим Кривоніс. Ця подія спантеличила всіх, навіть бувалих козаків. Поховали полковника ще вчора, і хлопцям нічого не лишалося, як тільки пом’янути його невгамовну душу.

їхнім полком став керувати Мартин Пушкар, полтавський полковник, під орудою якого сотня вже перебувала раніше. Утім, нічого не змінилося. Військо швидко відходило на схід, залишаючи західні землі знову під рукою Речі Посполитої. У сотні не вистачало бойових припасів, фуражу для коней. Люди на шляху помирали від хвороб та застуди, і їх нашвидку ховали, зазвичай під вечір, переднічними привалами. Бувало, що і вранці якогось неборака виносили з намету ногами вперед. Це дуже гнітило войовничих козаків, які смерть на ліжку вважали за ганьбу. Кожному було б краще померти зі зброєю на полі бою.

Багато було і втікачів. Полишали й сотню Петра Гусака, особливо ті, хто прийшов до них останнім часом. Бойовий дух у сотні був нікудишнім, можна сказати, що його не існувало взагалі. Навіть такий хлопець, як Павло Година, і той повеселішав тільки годі, як намітилася ночівля під Збаражем.

Після облаштування табору Павло став розповідати тим, хто не брав участі в боях, як їхня сотня мало не самотужки взяла фортецю.

— Ми вибили в бійницях їхніх стрільців, а полону взяли більше тисячі. Сам Хмель приймав у нас полонених ляхів... — зухвало розповідав Павло.

Треба було його зупинити, і Андрій, ніби ненароком, штурхонув у спину та зауважив:

— Краще розкажи, де ми всі були, коли з міста рвонули драгуни...

Павло не розгубився і заявив, що у нього тоді кінь накульгував. Хлопці зрозуміли натяк і зайшлися сміхом, а Павло невдоволено зиркнув на Андрія.

Не дуже щедра вечеря завдала смутку багатьом, і Павло підійшов до Андрія з Яремою та запропонував сходити до містечка, поміняти щось на харчі. Удвох підійшли до Макара Пилипенка, і Павло заявив, що зуміє добути харчів для десятки. Макар був не проти і виділив їм п’ять злотих, але втрьох іти не дозволив, послав з ними ще трьох козаків. Узяли з собою по торбі і вже поночі попрямували у бік шляху, щоб відшукати якесь містечко.

Павло з Андрієм ішли попереду, про всяк випадок не втрачаючи пильності. Довго довелося йти, але все ж почули по гавкотінню собак, що поруч є містечко, і попрямували туди, сподіваючись знайти багатія.

Павло попереду аж підбігав, так йому кортіло поміняти видані злоті на щось смаковеньке. Містечко було без жодного вогника у віконцях, але Година все ж облюбував собі добрий з виду будиночок і постукав у двері. За дверима — ані телень. Павло сильніше став гупати у двері, доки не почувся голос жіночки:

— Не стукайте!.. Їсти не маю... Усе забрали. Ідіть собі далі!..

Павло відсахнувся від дверей і розчаровано мовив:

— Звідки вона знає, що ми по харчі прийшли?

Хлопці позаду нього зареготати, і Білий сказав Павлові:

— Та кого ще дідьки носитимуть уночі, як не голодних? Мабуть, ми запізнилися...

Павло не мав наміру здаватися і, обминувши всіх, подався шукати іншу оселю. Хлопці, підбадьорюючи один одного, пішли за ним. Ще не підійшли до будиночку, а вже почули, як Павло гупає по дверях:

— Відчиніть, ми у вас харчів підкупимо!

Та за дверима знову жіночий голос жалібно промовив:

— Синочки, не маю ані хлібця, ані мелива... Татари все перевернули, навіть ліжники позабирали...

Тут уже Година розгнівався і став лаяти татар, поляків і всіх без розбору. Хлопці вже не сміялися, а Кульбаба невесело став втішати:

— Люди не винні, Павле. Скільки війська різного тут перейшло. Ходімо до табору, якось перебудемо...

Павлові вже не хотілося бігати по хатках та гепати посеред ночі у двері. Він ішов позаду всіх принишклий. Довелось Андрієві його втішати. Він обійняв товариша за плечі і примирливо промовив:

— Нічого, Павле... От доберемося до нашої Наддніпрянщини, то й від’їмося. Я сам тобі вареників зварю...

У таборі ще не всі спали. Дехто чекав козаків з їхніх торгів, але, побачивши пусті торби, козаки мовчки стали вкладатися. Павло повернув Макарові злоті та з досадою сказав:

— Ті пройдисвіти все забрали у людей... Як вони зимуватимуть?

Холод та голод рано розбудили сотню, і всі стали готуватися до походу, частенько поглядаючи в бік кухарів, що чаклували над казаном, від якого більше віяло димом, аніж чимось запашним та смачненьким. Макар Пилипенко пішов до сотенного, щоб розпитати про наміри, і пообіцяв випросити щось із харчів для своєї передової десятки.

Хлопці невесело шкребли ложками по полумисках, наповнених гарячою рідиною, зовсім не схожою на козацьку кашу. Там уже нічого не залишилось, і Михайло Білий знову став зачіпати Годину:

— Павлуню, якби в оці гарячі помиї та якогось мелива зі шматком сала... Так би черевце зраділо...

Павло глянув на Білого і мрійливо промовив:

— А в Шаргороді у Яринки зараз тепло в хатині, і харчів досить... Не прогнала б вона мене. А вродлива яка...

Після цих невеселих слів Михайлові більше не хотілося жартувати, і він, похитавши головою, пішов займатися своїми справами. Почувся клич до походу, і козаки сідали на коней, щоб продовжувати свій шлях. Добре, що було трохи ближче до рідної домівки.

Шлях лежав на Старокостянтинів, і козаки впізнавали ті місця, де відбувалися сутички з ворогами, де поховані бойові побратими. Андрієва душа зараз особливо відчувала швидкоплинність людського життя. Десь збоку був закритий туманами Човганський Камінь. Чимало християнського люду полягло там, а тепер знову все лишається на поталу ляхам. Козаки, попри бажання повернутися до рідних домівок, відверто висловлювали невдоволення закінченням війни, яка мала такий блискучий початок. А це ж майже втеча з визволених земель.

Наступного дня, після виходу з-під Збаража, пішли чутки, що у Старокостянтинові буде козацька залога, і хто захоче, може лишитися на військовому утриманні. Коли дісталися до містечка, Андрій бачив, що Павло Година не знаходить собі місця. Він ходив поміж козаками та був дуже стурбованим. Підлужний, звісно, відчував, що за «черв’ячок» точить сумління Павла. Нарешті він, узявши Андрія за руку, став говорити про своє бажання залишитися в цьому місті. Підлужному стало сумно. Шкода було втрачати такого вірного товариша, але він підтримав Павла у його рішенні бути у передовій козацькій залозі. Павло і з радістю, і з якимось сумом обійняв Андрія і промовив:

— Не мед їсти лишаюся, друже. Може, згину, а може, пощастить ще і Яринку побачити, тут же недалечко...

Андрій ще раз обійняв побратима і, підштовхнувши його, сказав:

— Іди спочатку до Петра... Скажеш, що я не проти. Ми з Яремою і хлопцями впораємось...

Павло залишився у складі однієї з двох козацьких сотень, що лишилися стерегти Старокостянтинів і замок побіля нього. Було велено з польським військом у бій не вступати, а триматися в замку та у місті. Уранці козаки десятки попрощалися з Павлом. Навкруги було чути й інші прощальні вигуки: побратими розходилися — кожен по своїй долі...