Присмак волі

Шляхи розходяться

Цієї ночі Підлужний майже не спав, його весь час тривожили думки про домівку, бідкався, що доведеться йти довгим зимовим шляхом, непокоївся станом підраненого Орлика... А коли настав ранок, то під час швидких зборів у дорогу всі тривоги вилетіли з голови. Козаки були задоволені тим, що від’їздять на Січ, бо в багатьох були поряд зимівники, де їх чекала рідня, тож у дворищі Йоськи лунали веселі голоси тих, хто вирушав.

Перед сходом сонця на майдані зібралося більше половини козаків із сотні Петра Гусака, і він стояв, позираючи на своїх орлів. Його гордовита кобила Пава також неначе відчувала швидке розставання з половиною сотні і час від часу гребла передніми копитами сніг та мотала головою в різні боки.

Петро дочекався, поки вгомоняться козаки, і, не злізаючи з Пави, схвильовано промовив:

— Січовики! Важкий ми пройшли шлях, і багато могил побратимів по землі нашій. Велика дяка вам від народу, що давно хотів витурити ляха зі своєї землі.

Почекавши, доки стихнуть схвальні голоси, він продовжив:

— Ще не вільна наша земля, і пани знову сунуть до своїх маєтків, тому чекає вас Богдан по весні добивати ляське плем’я, боронити віру і землю нашу. З Богом — до Січі!

Після того як вщухли схвальні вигуки, зовсім поруч вдарили в тулумбаси. Пилипенко оголив шаблю і попрямував на виїзд із майдану, гукнувши:

— Рушаймо за мною... До матері Січі, до батька Низу!

Невеликий загін козаків витягнувся ланцюгом і вирушив назустріч сонцю, що за цей час встигло виглянути з-за обрію. Уже за містом їх наздогнали мелодійні передзвони чигиринських храмів, нагадуючи християнському люду про час молитви.

Козацький загін призупинився, і, скинувши шапки, побратими нахилили голови та старанно помолилися, просячи в дорозі благодаті Божої. Звернули на шляху бік Крюкова, по якому декілька днів тому пройшло головне козацьке військо, яке також вирушило до Січі.

Пилипенко з прихованою посмішкою поглядав на Андрія, який у перших рядах вершників ледве не пускав ускач свого Буйка, і якби не підранений Орлик на прив’язі, то так, може б, і сталося.

Два близьких друга, Підлужний і Ярема, весь час перебували поряд із Макаром і готові були кожної митті виконати будь-яке доручення. Але в дорозі ніяких пригод не траплялося. Коли у вечірню пору побачили село з десятком хатинок, Макар вирішив зупинитися на нічліг. Люди прийняли козаків, але харчів не обіцяли — у самих були пусті засіки, і хлопці вечеряли, у кого що було.

Наступного дня по обіді зупинилися на перехресті доріг у селі Павлиші, в якому було більше трьох десятків дворів і своя невеличка церква. Звідси Андрій із Яремою можуть продовжити свій шлях майже до Жовтих Вод, а потім попрямують до перевозу неподалік від Кодака або ж вирушать до Крюківеького перевозу.

Пилипенку не хотілося розлучатися зі своїми кращими козаками. Він був із тих, хто не раз подорожував по теренах Лівобережжя та Правобережної України, і напутив хлопців, як знайти значно коротший шлях.

Прощалися з побратимами по-козацькому: міцно обіймалися і, струсонувши плечі один одного, ручкалися далі з іншими. Макар обняв Андрія, немов сина, і, сказавши декілька слів, став прощатися з Яремою. Дві чималі торби хлопці перекинули через спини коней і рушили від гурту козаків, що проводжали їх, махаючи шапками. Озирнулися, коли вже почули, як козацький гурт повернув коней, взявши напрямок на Жовті Води.

Ще при світлій днині добралися до Крюкова, і шлях довів їх до перевозу. Але тут повідомили, що в темну пору перевізники не беруться доправляти люд до протилежного берега Дніпра. Побіля самого перевозу був постоялий двір з поштовою станцією, і Андрію з Яремою запропонували провести там ніч за помірну платню, а ще погодувати гарячою їжею.

Хлопці із задоволенням доручили коней служникам, а самі зайшли домовлятися про нічний притулок. Господар, високий на зріст, сухорлявий чоловік, привітно зустрів своїх постояльців і, поглянувши на дебелих молодих козаків, запропонував їм окремий притулок як для знатних подорожніх. Поряд крутився огрядний сердюк. Коли хлопці дали згоду та дістали гаманці для розрахунку за постій, він підійшов до них, привітався:

— Доброго здоров’я, козаки! Маю обов’язки оглянути ваші пашпорти... А звати мене Клим Гамза, — насупившись, промовив сердюк.

Андрій показав йому документ, сотворений військовим писарем їхнього Полтавського полку. Клим, почмокавши товстими губами, довго роздивлявся його темними булькатими очима і нарешті повернув. Потім мовчки подивився на Ярему і махнув рукою — мовляв, твій не буду дивитися... Господар постоялого двору посміхнувся у відповідь на збентежені погляди хлопців і сказав:

— Не дивуйтеся... Тут і при ляхові в усіх папери перевіряли здавна... Звати мене Гнатом, а прізвище — П’ятибрат. Мене добре всі знають на цьому березі і на тому, в Кременчуці. Відпочивайте, хлопці... У мене безпечно. Ми тут із братами тримаємо перевіз по обидва боки. І коней ваших доглянуть, служники потертості помажуть...

Нарешті козаки разом зі служником, який тягнув їхні торби, пішли до окремої хатинки на дворищі.

По лівий бік від дверей палахкотіла вогнем піч, і в хатині було дуже тепло і затишно. Посеред хати стояв видовжений добротний стіл, а з покуті та зі стін дивилися лики святих. На ікони в дорогих рамах були напнуті цвітасті рушники.

Хлопці перехрестилися до покуті і стали роздягатися, а служника попрохали принести ще два цеберка води. Андрій оглянув хатинку і відзначив упорядкованість у ній: по різні боки господи стояли два поли, застелені ліжниками, на сволоку висіли оберемки пахучих трав, над столом на міцному стояку висіли дві лоївки, що добре освітлювали приміщення. Долівка була застелена половиками, що створювали затишок у цьому прихистку для мандрівників.

— Відіспимось перед дорогою... Навряд чи на шляху ще стрінеться така господа! — радісно промовив Ярема, і вони обидва, задоволені прихистком, безтурботно розсміялися.

Служник приніс два цеберка холодної води і пообіцяв через короткий проміжок часу доправити з шинку смаженої свинини та горілки, яку хлопці замовили, щоб обігрітися з дороги. Тільки-но встигли помитися, поливаючи один одному з ковша, як відчинилися двері і до господи завітав служник, несучи перед собою їхню вечерю. Поставив горщики на стіл і з радісною усмішкою випалив:

— Кажіть, чого вам треба... Звати мене Хомою, а прізвище — Кріпак. Я тут неподалік буду. Мені б трішки грошей від козаків...

Андрій дістав два гроша, простягнув Хомі, і той, вдячно кивнувши головою, вийшов з господи. В оселі смачно пахтіло смаженим м’ясом, і зголоднілі хлопці, помолившись перед образами, із задоволенням стали трапезувати.

Уранці Хома розбудив козаків, гупаючи у двері, і передав їм, що перевізний пліт вже скоро потягнуть на протилежний бік. Хлопці вмилися холодною водичкою і пригостилися смаженою яєчнею з рум’яними шматками сала, запили кислим сирівцем і вийшли з господи. Попрямували до перевозу, щоб якомога скоріше переправитися на Лівобережжя.

Зовсім поряд уже бурлив люд, і побратими, тримаючи за вузди коней, підійшли до перевізників. Привітавшись, Андрій став домовлятися про перевезення двох козаків і трьох коней.

Андрій спостерігав за дивним, на перший погляд, виглядом перевозу. На замерлому дерев’яному настилі стояв чи то здоровенний пліт, чи то сани, а з-під нього виглядала товстелезна мотузка, що підходила до двох велетенських коловоротів, які поєднувалися між собою вирубаними в них зубцями. Тут же стояли коні зі звичайною збруєю, але замість воза — голоблі, до яких були вплетені кінці товстої мотузки. Перевізник, взявши гроші з хлопців, примусив зняти з коней торби і покласти за решітчасту загорожу. Поглянувши на здивованих козаків, кинув:

— Так треба...

Коли вже на плоту було шестеро коней і одні сани, він щось сказав молодому помічнику, і той заволав на протилежний бік, до якого було більше ста сажнів:

— Дядьку Луко! Ми рушаємо!..

З того боку почувся голос перевізника:

— Рушай!

Молодий перевізник злегка підстьобнув двійко коней, і ті слухняно пішли по колу, накручуючи мотузку на велетенське колесо. Коли пліт-сани віддалилися від берега сажнів на тридцять, старший перевізник гукнув до гурту людей:

— Ставайте обережніше! Крига ще молода!

Люди, витягнувшись ланцюгом, ішли віддалік від плоту, обачливо давлячись під ноги. Андрій чеберяв майже одним із перших, позаду рухався Ярема, тримаючи на плечах пов’язані поміж собою торби. Пліт-сани досяг середини річки, і ті, хто ступав за плотом, почули потріскування льоду. Люди у задніх рядах, почувши цей тріск, кинулись назад, а Андрій схопився за товсту мотузку, яка була поряд і від натягу аж танцювала, рухаючись вниз-угору. З протилежного берега, побачивши, що гурт людей захвилювався, крикнули:

— Йдіть помалу!.. Крига завжди тріщить, допоки не вдарять водохресні морози!

Підлужний, тримаючись за мотузку, знову рушив уперед, і тут знову почув гучний тріск від плоту. Тепер коні захвилювалися і стали штовхатися боками. Андрій, побачивши неспокій своїх жеребчиків, крикнув їм заспокійливим голосом:

— Орлику, стояти! Буйко, тримайся спокійно!

Андрієві скакуни заспокоїлись, і регата коней також перестала розхитувати пліт. Добре, що до протилежного берега було вже недалечко. Пліт підсовувався до обледенілого настилу, і Андрій побачив, як він уже заковзав по ньому. Через якусь мить і він сам уже ступив на настил і, оглянувшись, побачив, що Ярема йде позаду нього.

Перевізники прибирали переднє риштування і посміювалися, поглядаючи на Андрія. Той, побачивши посмішки молодих перевізників, зауважив:

— Я не за себе... За коней лячно стало!

Тоді один із них, доброзичливо глянувши у бік Андрія, весело промовив:

— Хай би й луснула крига! Пліт залишився б у воді... Ми влітку на ньому перевозимо, а взимку ще й полози набиваємо!

Підлужний розуміюче кивнув головою і вже зі сміхом, погоджуючись із перевізником, відказав:

— Та я знав про це, але ж коні не винні... Вони ж цього не знали!

Цю розмову почув Ярема, і молоді хлопці та козаки сміялися, виводячи коней з плоту. Андрій перебрав повід із рук перевізника і повів скакунів по пологому берегу, віддаляючись від перевозу. Його наздогнав Ярема, і вони заходилися лаштуватися до подальшого шляху на Присамарщину.

Обидва коня тиснулися головами до Андрія, і він став нахвалювати скакунів та погладжувати по щелепах. Відчувалося, що вони задоволені такою увагою хазяїна. Андрій не став зволікати. Підійшовши до Буйка, скочив у сідло. Зрушили з місця і, оглянувшись, ще раз подивилися на місце перевозу.

— А все ж гарні хлопці ці перевізники!.. Упевнено вели пліт. Я, було, перелякався за коней. Ти ж бачив, як вони харапудилися?.. — не вгавав Андрій.