Присмак волі

Шлях до Замостя

Холодного, але сухого жовтневого дня Богдан став об’їжджати війська. Не обминув і полк Максима Кривоноса. Сотня Петра Гусака вишикувалася побіля свого стану у святковому вбранні, а хто його не мав, так причепурилися, що виглядали по-козацькому хвалькувато.

Андрій з Іваном і двоє їхніх друзів стояли поруч із Петром Гусаком, як імениті козаки. Не довго чекали Хмельницького. Він з’явився з невеликим почтом у супроводі полковника Кривоноса. Під’їхавши, привітав усіх та подякував запорозьким низовим козакам за вірність та відвагу у війні з гнобителями землі рідної. Андрій ловив кожне слово любого йому полководця, і слова оті наче закарбувалися в його душі:

— Січовики, ми прийшли визволяти землю свою, яка більше тисячі років належала нам. Жили вірою православною християнською, як наші предки. Силою і хитрощами відібрали її у нас, але немає народу без своєї землі, нас воліли зробити рабами на нашій Отчизні. Будемо бити гнобителів, доки руки наші тримають шаблі і не звільниться земля наша від Речі Посполитої, а віра православна розквітне по всьому нашому краї. Та не кровію народу нашого це робитимемо, от і не хочу губити істинно руське місто Львів, хай воно і надалі буде світочем землі нашої. Поженемо далі ляха, на Замостя та Варшаву, доб’ємо ворогів землі нашої на їхній землі. Бийте до згину ляха, січовики, ви — оплот нашого війська...

Доки говорив Хмельницький, стояла така тиша, що навіть коні нашорошували вуха, а як закінчив Богдан, сотні голосів закричали хвалу своєму вождю та полководцю: «Слава Богдану! Веди нас далі!»

Після оглядин війська Богданом всі почали готуватися до подальшого походу. Сотня Гусака запасалася порохом, кулями та провіантом, а особливо всі поспішали спорядити собі доброго кожуха або теплого жупана. Чимало було невдоволених новим походом на Замостя, багатьом отаманам хотілося зайти до Львова з різних причин: одним хотілося слави, а інші знали, що Львів — заможне місто і в ньому буде чим поживитися. Ремствував і Павло, дошкуляючи Андрієві своїм невдоволенням:

— Ми тут воювали і ледве не згоріли живцем, а тепер... На біса нам те Замостя?

Підлужний терпів оті нарікання, а тоді випалив йому просто в очі:

— Тобі хочеться багатства людського, дідьки б тебе замордували... А якби при цьому ми були забиті? Навіщо воно тоді, дурна твоя голова?!

Це заспокоїло Павла, і він уже нікого не допікав, а став ретельніше готуватися до походу на Замостя. Перед самим виходом ще й негода заявила своє осіннє право на дощі та густі вранішні тумани з мрякою, волога проникала через одяг аж до кісток.

Частина війська ще вчора рушила на Замостя, а половина полку Максима Кривоноса поки що знаходилась під Львовом, оберігаючи обози повстанського війська. Дійшла черга й до сотні Петра Гусака вийти на охорону обозів та шляхів сполучення з військом, що вирушило в похід.

Майже вся сотня прямувала до Жовкви, інколи звертаючи в навколишні села та перевіряючи на постоях обозні загони. День був дощовим, і коні неохоче місили руду грязюку, а вершники, накрившись, хто чим зміг, тулились до теплих конячих спин. Підлужний і троє його друзів їхали разом. Андрій уважно слідкував за розбитим шляхом, боячись, що Орлик шугне десь у яму і тоді буде кепсько обом.

Попереду чулися крики і лайка, і хлопці, підігнавши коней, побачили якогось вершника, виваляного в багні і з закривавленим обличчям. Він, розмахуючи руками, щось гнівно розповідав сотнику.

Під’їхавши ближче, Андрій почув розповідь невідомого про вранішній набіг на їхню валку підвід з провіантом та зимовим одягом для війська Хмельницького. Петро уважно слухав утікача від зловмисників. Той розповідав, що грабіжники з татар хапали у селі все, що потрапляло під руку, а хто чинив спротив, рубали на місці. Коли побачили на межі села валку підвід, налетіли, як зграя вовків, і стали рубати обозних та не дуже численну охорону, мало кому вдалося втекти. Дядько тільки і встиг побачити, що це татари буджацькі. Він із ними вже бував у переймах і ті виверти добре пам’ятає. Скільки було татар, він не знає, але думає, що не менше сотні.

Петро Гусак покликав десятників і недовго про щось радився з ними. Макар Пилипенко під’їхав до своїх хлопців і передав наказ сотника виявити, де зараз татари, і сповістити про це. Десятка Макара відірвалась від сотні і повернула на схід, куди показував утікач з пограбованої валки. Макар вирішив звернути зі шляху і попрямував по лісостеповому краю, а наперед послав Івана з Андрієм.

Хлопці їхали, оглядаючись, у дощовій імлі, і попереду почули форкання та чвакання коней по баюрах. Швидко визначили, в який бік рухається валка, і повернулися назад до десятки.

Макар послав одного козака сповістити сотника про розкриття напрямку руху захопленої валки, а залишок десятки став вистежувати, які сили має ворог. Робити це було важко, але Іван вигадав, як підібратися до валки, що швидко сунула у східному напрямку. Зробивши подобу шапки татарина з буджацької орди, він тимчасово поміняв шаблю на татарську і, привітно махнувши рукою, крикнув:

— У такій мряці сам себе не взнаєш. Андрію, якщо щось не так, то пугукну совою. Прислухайся!

Невдовзі підійшла сотня, і Петро всім оголосив, що буде бій і жодного татарчука не варто залишати живим, інакше можуть бути чвари з татарською ордою. Стали готуватися до сутички. З’явився Іван і швидко розповів про кількість татар. Вислухавши його, Петро Гусак розділив сотню на дві частини, а десятку Макара послав до голови валки, щоб ніхто з буджаків не втік.

Десятка Макара об’їхала валку підвід та стала рухатись у попутному напрямку, доки не почула, що сотня нападає на татар. Ось уже стало чути лязкіт шабель, крики козаків до бою і татарський лемент. Степовики волали з переляку, бо не чекали такої швидкої розправи. Десятка Макара розвернулась і неспішно, розтягнувшись ланцюгом, попрямувала з оголеними шаблями до голови валки. На головному возі побачили тільки переляканого їздового. Їздовий від несподіванки вирячив очі на козаків, які з’явилися з імли. Він навіть віжки не випустив із рук, коли шабля одним помахом відтяла йому голову.

Зупинили коней і по обидва боки валки попрямували на клекіт бою, що розгорявся. Козаки Дмитро Будило з Федором Гончарем вискочили наперед і стали звільняти вози від завзятих візників-татар, а хлопці готувалися до більш рішучого бою. Нарешті з’явилися перші втікачі від козаків, які тиснули позаду валки, і тут — тільки не лови ґав. Розпалені боєм буджаки тікали уздовж довгої валки і, чекаючи переслідування, озирались, а коли перед ними з’являлись козаки, від несподіванки не встигали й дихнути, як були зарубані нещадною козацькою шаблею. Крики розпачу лунали звідусіль у буджацькому кагалі, але це не допомагало — сотня Гусака вершила свій суд над крадіями козацького та селянського добра.

Підлужний ледве встигав махати шаблею у різні боки, а втікачів усе більшало. І тоді Макар крикнув:

— Хлопці, швидко ставте вози поперек шляху, будемо їх стримувати!

Андрій, полоснувши їздового по шиї, скинув його та повернув воза поперек шляху, а Яровий — в інший бік і, натягнувши віжки, подав назад. Тепер шлях було перекрито, і Андрій з Іваном, швидко знявши луки, стали випускати стріли по втікачах, а кого не встигали повалити, тих добивали інші козаки, не даючи їм отямитися. Уже зовсім поряд було чути переможні заклики товаришів по сотні, і в стрільців додалося заняття, але й стріли вже закінчилися. Підлужний почув вигук Івана:

— Андрію, на коня, ближче до своїх!

Він скочив на Орлика, що покірно чекав біля воза. Тут посунуло стільки втікачів, що мимоволі козаки відступили вбік, і тоді поміж ними проскочили до десятка вершників. Почули голос Петра Гусака:

— Братчики, не випускайте, добивайте!

І Макар, побачивши, що дали маху, закричав:

— Троє зі мною, а решта — тримайте залогу!

Андрій з Іваном пришпорили коней за Макаром, а за ними ще поспішав Дмитро Будило, здоровий козарлюга, що міг єдиним ударом шаблі перерубати людину. Буджаки, які вирвались з оточення, звернули до лісу, перед яким іще був зелений луг, і четвірка рвонула за ними. Будило на лету став стягувати із-за спини лука і другою стрілою збив одного з вершників. Тепер він випускав їх одна за одною, і ще двоє буджаків впали навзнак від його стріл. Татари побачили, що їхні вершники падають, зупинились, і шестеро приречених на смерть кинулися з переможним кличем на козаків. Макар встиг викрикнути:

— Беріть півколом, рубайте бусурманів!

І вершники зійшлись у рубці до загину.

Назустріч Підлужному нісся татарин, виставивши далеко вперед шаблю і стоячи на стременах. Андрій уже не раз зустрічався з такими відчайдушними вояками. Він, різко зупинивши Орлика, пригнувся, виставив убік шаблю і розпоров живіт запальному вершнику. Після першого зустрічного герцю на боці татар лишилося три вершники, а козаків — четверо, але Будило, проскакавши далі всіх, звалився з коня. Татари швидко повернулися і знову з несамовитим криком «алла-алла...» понеслися назустріч козакам. Та не на тих вони натрапили, щоб залякати. У двобої Підлужний швидко знайшов слабину в сутичці з молодим татарчуком і полоснув його кінцем шаблі попід шиєю. Не видавши жодного звуку, татарчук звалився з коня, а той понісся по лісу, немовби рятуючи душу свого хазяїна.

Забрали вже мертвого козака Будила, перекинувши тіло через спину його коня, і швидко зібрали зброю загиблих татар.

— А коней виловлять місцеві... Це буде їм за втрати від цих нехристів, — зауважив Макар, і козаки поспішили до валки возів, за яку відбулася ця сутичка.

Тут також було покінчено з грабіжниками обозу. Козаки стягували до якогось рівчака тіла забитих буджаків, а своїм рили спільну могилу. Незабаром дощова імла стала потроху розсіюватися. Уже не мрячило так, і вишина просвітліла, можна було помітити сині латочки осіннього неба.

Козаки провели в останню путь своїх побратимів і тільки після цього завернули валку возів та доправили її на місце, виставили тимчасову охорону зі своїх. Поріділа сотня пішла у зворотному напрямку на ночівлю, щоб до настання ночі пройти складний шлях до свого табору.

їх уже чекали палаючі вогнища для просихання одягу, а всі, хто на час походу сотні залишався в таборі, стали допомагати козакам привести себе до ладу. Уже при світлі лоївок сіли вечеряти з підігрівом оковитою, на що дав дозвіл Петро.

Сотні Петра Гусака передано наказ: продовжувати захист затилля головного війська, і доки не передали валку з майном, козаки її охороняли. Наступного дня черга була за десяткою Макара, яка поповнилась Миколою Семирієм замість забитого козака Дмитра Будила. Середнього зросту, чорнявий, з розумним виразом обличчя, Микола швидко став улюбленцем всієї десятки, а найбільше тулився до чотирьох друзів. У сторожу вже вирушали з ним, та ще Петро долучив до них декого з повстанців, що пристали до війська вже під Львовом. Так, у півтора десятка козаків, і виїхали на заміну охорони, що була виставлена до валки вчора після сутички.

Макар нервував, їдучи попереду, а козаки мовчки гойдалися в сідлах, і кожен думав свою думу. А нервувати Макару було чого. Навколо Львова нишпорили численні ватаги татар, і поводили вони себе дуже нахабно: то при зустрічі з козаками гордовито відвертали свої вилицюваті пики, а то відкрито плювали у бік козаків. Макар боявся, що пригода з загарбання валки з майном для війська Хмельницького може повторитися і вони нічого не зможуть вдіяти, тільки голови свої покладуть.

Заїхали в містечко, розташоване поблизу Куликівки, і на його кінці побачили валку підвід, що стояли щільненькими рядами, а сторожова варта ставила навколо неї огорожу з паль. Побратими дуже зраділи своїй зміні і, не довго збираючись, вирушили до табору. Макар швидко розподілив хлопців до справи, і зацокали сокири, зашавкотіли пилки, а вже під вечір огорожу було закінчено.

У містечку в цей час хоронили загиблих після татарського набігу. До Макара підійшли двоє місцевих із запрошенням пом’янути забитих. Макар не відмовився і разом з четвіркою відданих козаків відправився до містечка. Коли від’їхали від своїх, Макар побачив покинуте подвір’я з просторим сараєм та добротним будинком і звернувся до місцевого жителя Гната, який їх супроводжував:

— А чому тут немає господаря?

Чоловік, якого звали Гнатом, невесело відповів:

— От і їх поховали сьогодні... Покійний Хома засперечався з татарами, так вони забили його і дружину, а діти вже з ними не жили.

Макар Пилипенко помовчав, а тоді знову звернувся до Гната:

— А як би нам, пане Гнате, підправити будиночок та на час сторожі пожити в ньому?

— То не я вирішую... У нас є війт, з ним домовляйтеся, — швидко відповів Гнат, і вони попрямували до великого дворища.

Тут уже зібралися ті, кому судилося вижити після татарського пограбування. Вони стояли сумирно, чекаючи запрошення на відправну вечерю. Козаки чемно привіталися до гурту і, знявши шапки, благоговійно перехрестилися через праве плече. Почули голос, який запрошував до поминальної вечері, і всі зайшли до господи.

Частували чим Бог послав на такий тяжкий час, але Макар і хлопці були задоволені вже й від того, що перебувають серед звичайного люду та побіля мирського життя. Швидко повечерявши, люди піднялися, стали виходити на дворище та розсідатися на колодах. Поселянам було цікаво послухати, як вони гадали, козацького отамана.

— Пане отамане, у гетьмана Богдана з татарами мир, а ми чомусь знову постраждали від них... Чим же вони ліпші за поляка? — почав розмову війт.

Макар не поспішав відповідати, а війт з людьми чекали від нього тлумачення на таке болюче запитання. Нарешті десятник Пилипенко підвівся з колоди і, пригасивши люльку, відповів:

— Татари — наші споконвічні вороги, та іноді слово своє тримають, допомагають нам. Проте і серед них є непослухи і непокірні, які заради наживи прийшли на нашу землю, тому й грабують...

— Ми вже чекаємо, що вони повернуться і переб’ють нас усіх за майно, яке козаки відібрали в них, — продовжив своє війт Петро.

— Вони не повернуться... А ми прийшли, щоб звільнити вас від ляха та повернути віру ваших дідів, — продовжив Макар Пилипенко.

Андрій сидів, прислухаючись до розмови, а тоді додав своє:

— Львів — це руське місто, а поляк хоче його зробити своїм. Окатоличили людей, силою примушували переходити в іншу віру, а вам жити краще не стало.

Тут і Павло Година не витримав та додав:

— Ми на війну пішли за правду та істинну нашу віру, щоб землю нашу повернути назад від польського та жидівського гнобителя!

Макар кивнув головою і зауважив:

— Життя вже немає на землі нашій. А де житимуть діти наші, якщо не виженемо гаспида?

Довгенько балагурили про життя місцеві й козаки. Хлопці дізналися від війта, що не вся людність сприймає цю війну як визвольну, є й такі, що раді бути під ляхами, і такі, що шкодять повстанській армії.

Підлужний дивувався, чуючи це, зрозумів, що світ широкий і люди в ньому різні. Вони бажають кращого, а дбають перш за все про особистий зиск. Та все ж розмова була дружньою, і війт дозволив тимчасово облаштувати осиротілу будівлю на краю містечка під місце для відпочинку козацької охорони.

Поверталися до своїх не дуже задоволеними, бо кожен відчув, що в цих місцях живе інший люд і треба на це зважати.

Уже було розподілено нічну варту. Федір, підійшовши до хлопців, нагадав, що їхня черга настане після півночі, і четвірка друзів разом з усіма стала влаштовуватися на ночівлю у дворищі, яке дозволив зайняти війт.

Серед ночі їх розбудили вартові, які відбули свій час, і хлопці хутко зібралися на нічні чати до валки підвід та коней. Підлужному випало вартувати з Іваном побіля коней, і вони залюбки вибирали місцину для зручного нагляду за кіньми.

Ніч видалася темною та вологою. Андрієві не допомагав і жупан. Доки він пристосувався до нічної прохолоди, довелось потремтіти. З іншого боку кінської прив’язі розташувалися Павло з Яремою, а Андрій з Іваном усе ж влаштувалися біля своїх коней, настеливши на землю смерекового гілля. Гнідко та Орлик час від часу здивовано пофоркували, можливо, від задоволення, що їхні власники перебувають поряд із ними.

Було чути, як перегукувались козаки на варті побіля валки возів, і хлопців охопило відчуття спокою та впевненості. Андрій з Іваном не розмовляли під час варти, от і зараз сиділи, кожен думав свою думу.

Ближче до ранку в містечку подекуди загавкали вцілілі собаки, а вздовж прив’язі захвилювалися коні. Андрій насторожено піднявся на ноги і, витягти шаблю, тихо пішов у той бік. Присівши навпочіпки, він пробував щось розгледіти у темряві, але очі нічого не помічали. Підсвідомо відчував, що десь зачаїлася жива істота, якийсь звір, а можливо, кіт полює на мишей. Іван був поряд, і вони обоє застигли в чеканні. Устигли вгледіти, як до коней метнулося дві тіні та й розтануло у темряві поміж конов’язі.

Іван подав Підлужному знак рухатися далі, і Андрій навпочіпки став безшумно рухатися, тримаючись ближче до товариша, і раптом просто перед ними один із коней став відступати задки, ледве не зачепивши Андрія. За конем, тримаючи його за вуздечку, ступала людська постать, не помічаючи хлопців. Хтось виводив коня від прив’язі... І тієї ж митті вони побачили, як коня, що стояв трішки далі, також хтось виводить.

Якусь мить вони розгублено дивились, як хтось хазяйнує з їхніми кіньми, а тоді одночасно вискочили і, заволавши: «Стій!», кинулися до невідомих, котрі з переляку застигли на місці. Коні, струхнувши головами, вирвали віжки з рук невідомих поводирів та рвонули бігти невідомо куди.

Андрій, не довго думаючи, вдарив по застиглому крадію плисковатим боком шаблі, і той, зойкнувши, звалився снопом на землю, а Іван за цей час впорався з іншим і приставив до його шиї лезо шаблі. На крики підбігли Павло з Яремою і допомогли хлопцям зв’язати руки крадіям козацьких коней. Тут уже на ґвалт прибіг Макар і, запаливши смолоскип, присвітив на невідомих, одразу ж скрикнув:

— Овва, оце тобі й на... Завелися цигани, що викрадають коней у козаків!

Усі розгублено поглядали на двох чубатих молодих хлопців, що стояли мовчки, примружуючись від вогню смолоскипу, а в того, що Андрій огрів шаблею, на обличчі була кров, і він непевно тримався на ногах. Макар розпитав Івана, як усе було, і звернувся до циганських хлопців:

— Так от, хлопці, за викрадення коней у січовиків ми у себе на Низу карали смертю. А тут вріжемо вам київ біля стовпа. Виживете — то ваша добра доля, а ні...

Циганчуків відвели до клуні і приставили охоронця до виконання кари. А Підлужний з Яровим пішли вартувати далі. Залишок ночі минув без пригод, а вранці до них прийшла зміна.

Хлопці спали до обідньої пори, а коли вийшли на дворище, дізналися, що покарання циган уже відбулося і їх відвезли возом за містечко та залишили на догляд двом циганкам, які замовляли за них слово. Макар на запитання Андрія «Чи живі ті крадії?» з посмішкою промовив:

— Циган витриваліший за кішку... Житимуть довго та пам’ятатимуть козацькі киї!

Наступного ранку на зміну охорони валки возів наїхали три десятки вояків з повстанського війська, і підсилена десятка Макара з великою радістю передала право на охорону. Під вечір дісталися до свого стану, де вже чекала приємна новина про виступ їхньої сотні на з’єднання з головним військом Максима Кривоноса під Замостям.

Готуватися до походу стали негайно. Часу обмаль, а осіння далека дорога була важкою. Сотня вирушила в дорогу, коли вже добре розвиднилось, і їй доручили бути в голові війська.

Не раз доводилось сотні Гусака вести передову сторожу заради безпеки головного війська. І цього разу всі зрозуміли, що нелегко буде місити руду глину з камінням по осінніх шляхах.

Попереду сотні, як завжди, мала рухатися десятка Макара Пилипенка, а по боках було доручено стерегти військо сотні Степаненка, огрядного козака, що в молоді роки міг перерубати шаблею вершника разом із конем. Свідків цього, можливо, й не було, та коли хтось дивився на його руки і плечі, то в це легко вірилось. Перед виступом війська він приїздив до Петра Гусака узгоджувати дії на випадок сутички з ворогом, і хлопці, які стояли поруч, відчували його силу. Побачили і старого знайомого, сотника Гурія, разом із яким били ляха під Пилявцями. Він дружньо привітався з козаками, Макара ж обняв та мовив добре слово про його десятку, а хлопцям це було, наче цілюща припарка до виразки.

Петро Гусак перед початком руху нагадав козакам, що треба везти з собою сухий хмиз для легкого запалювання вогнищ, а частину пороху тримати на собі, щоб увесь час був сухим. Андрій із друзями і так знали, що при такій гнилій погоді надії на вогнепальну зброю немає, і хоча в ладівницях було вдосталь набоїв, покладалися лише на свої шаблі, списи, луки та гарних коней...

Макар повів свою десятку попереду — на декілька десятків сажнів від сотні. Козаки розтяглися по шляху ланцюгом і уважно обдивлялися прилеглі переліски та луги.

Підлужний мимохідь милувався краєвидами Львівщини, і знову думки летіли до неблизької Самарщини, до домівки та родини. А потім став добром згадувати Санька Голоту, його вправність, відчайдушність і вірність під час походів...