Присмак волі

Полонення мурзи

Стомлені люди потроху вкладалися спати, притискаючись ближче один до одного і вкриваючись різним ганчір’ям, а траву, яку понагрібали руками, клали собі під боки, обкладали нею дітей. Санько Голота розумів: якщо він зараз не скаже людям, що за ним прийдуть вночі, то може статися якийсь нічний переполох і все пропаде. Ординці будуть пильнішими та ще схоплять і його друзів. Голота повернувся до отця Никодима, коли той, прочитавши вечірні молитви, став умощуватися спати.

— Отче, я маю повідомити, що прийдуть уночі козаки, аби визволити мене. Треба попередити людей, щоб поводили себе тихо, — став схвильовано говорити Санько.

Отець нічому не здивувався і, трішки поміркувавши, промовив:

— Добре, синку... Шепнемо у різні боки, щоби всі сиділи тихо, що б там не було, а ти роби свою справу. Я за тебе молитимусь, і Господь всевидящий покриє нас...

Було чути спочатку, як люди шепотіли, аби вночі не піднімати гвалту, а потім до Санька вже не долітали ніякі слова. Було б добре, якби ніч не була місячною, аби не було змоги щось там розгледіти вартовим... Санько вирішив подати про себе звістку покриком стрепета і неголосно заторохтів. Не почувши ніякої відповіді, довго лежав, прислухаючись до покриків нічних птиць. Через деякий час знову подав знак і зрадів, почувши вуркотіння сови: «Пугу-пугу-пугу...» Десь поряд були свої, і Голота ще раз по зорях перевірив напрямок до намету мурзи. Подумки пригадував, які примітні дерева ростуть побіля намету. «Добре було б, якби охоронці вогнище не загасили, легше буде відшукати гніздо цього нахаби бусурманського», — подумав Санько і знову подав умовний пташиний покрик. Почув відповідь ліворуч від себе і став потроху перебиратися у той бік, а коли ще раз подав умовний покрик, то відгук пролунав за сажнів двадцять від нього.

Пам’ятаючи місце, де засіли охоронці, він обережно, щоб не зачепити когось зі сплячих, вибрався на край гурту полонених та тихцем поплазував до густих дерев, що нависали темною стіною. Санько відчував, що вже вибрався з кільця вартових, і тихенько подав умовний покрик, і майже поруч почув знайоме: «Пугу, пугу...» За хвилину він уже був в обіймах друзів.

Козаки були щасливі від того, що з ними знову Санько Голота, і, потискавши його в обіймах, стали розпитувати, як пробратися до намету мурзи. Санько зауважив, що у наметі їх двоє і треба брати обох, інакше визволення через обмін може не відбутися.

Вони знову були разом, і хотілося скоріше полонити мурзу. Іван усіх застеріг, що татари сплять досить чутливо, і якщо козаки зроблять щось не так, то буде біда... Санько має йти удвох з Павлом попереду. У Павла є невеликий мотузок, який прив’яжуть до Івана... Так вони ланцюжком проберуться до намету мурзи, а побіля нього зберуться докупи.

Перевірили зброю, мотузки для полонених ординців і, поштовхавшись поміж собою, зайвого..брязкотіння не почули.

Санько пішов уперед. Треба було знешкодити сторожову варту, і хлопець обережно поповз до першої татарської засідки, а за ним, немов щур, поспішав Павло, тримаючи в зубах ніж. Побачив, як Санько подав знак: необхідно почекати... Павло вже й сам запримітив дві голови, що бовваніли за декілька сажнів від нього. Санько вибрав ближнього до себе дозорця і крадькома наблизився. Залишився лише один крок... Від удару ножем тіло ординця стрепенулося та одразу обм’якло, піддаючись Саньку, який обережно поклав його на землю.

Другий ординець також дрімав, не випускаючи з рук шаблю. Не встиг він розплющити очі, як отримав навскісний удар по горлянці, що не дозволив йому навіть застогнати. Павло все бачив і нечутно підійшов до Санька, який витирав ніж об лежачого ординця. Голота тихо промовив:

— Залишилося ще двоє, там, нижче, неподалік від намету мурзи. Ти запам’ятовуй шлях, де вже немає дозорців... За мною, Павле!

Санько рушив далі, і Павло Година, смикнувши мотузку, пішов за ним. Обережно пройшли поряд зі сплячими християнськими полоненими. Коли один з них підняв голову, Санько притулився кулаком до його обличчя, і той чолов’яга стиха прихилився до землі. Попереду стояла сосна, що була добре примітною вночі, і Санько знову поплазував, а Павло застиг, вдивляючись у темряву. Його товариш зник у темряві, ніби розтанув. Минув якийсь час, і до Павла долинуло ледве чутне гупання об землю, а потім — слабий зойк. З’явився Санько і показав рукою, що вони мають іти далі. Павло зраділо потягнув мотузок і почув, що на другому кінці йому відповіли тим же. Обережно пройшли поряд із забитими татарськими дозорцями і опинилися біля сосни. Саме тут був намет мурзи. Їм було видно, як біля згасаючого вогнища сиділо двоє особистих охоронців мурзи і про щось тихо розмовляли.

— Кепські наші справи, не сплять бусурмани... — розпачливо промовив Санько. — А от луки треба було брати, ми б їм показали...

Він сказав Павлові, щоб той підсмикнув мотузку, і за цим сигналом друзі швидко та безшумно виринули з темряви.

— Андрію, Іване, що робитимемо? Не сплять бусурмани! — пошепки повідомив Санько.

Усі мовчали, і тоді Іван запропонував тихо підкрастися ззаду та одночасно напасти на обох, не даючи їм оговтатись.

— Якби ж то так, щоб і не пікнули... А коли хтось пікне? — стурбовано промовив Санько.

Знову запала мовчанка, і тут втрутився Андрій, який запропонував Голоті повернутись і одягти вбрання забитих татар. Санько мову знав добре, та й Іван дещо знав... Санько легенько торкнувся Андрієвого плеча на знак згоди, і вони швидко повернулися з Іваном назад, а Андрій з Павлом лишилися чатувати.

Татари сиділи тихо, іноді підкидаючи галуззя у вогнище. Один з них вставав та обходив намет, а зробивши огляд, знову сідав до вогнища. З’явилися Санько з Іваном, і коли вони виникли перед Андрієм, він аж здригнувся від несподіванки: хлопці стали невпізнанними. Підлужний затулив носа і тихо шепнув Саньковї:

— Від тебе смердить, як від барана. Татари тебе по запаху враз признають за свого. Ідіть уже...

Хлопці перехрестилися, піднялись на повен зріст і неспішно пішли у бік охоронців мурзи. Андрій з Павлом, мов химери, рухались за ними на відстані декількох кроків, не випускаючи з виду постаті друзів.

Підійшли майже впритул до охоронців, і ті, побачивши незнайомців, миттєво схопилися з місць і пішли назустріч. Санько засміявся і заговорив до них татарською мовою. Охоронці заспокоїлися і щось відповіли.

Підлужний бачив, як Санько з Іваном пройшли далі і через мить уже злилися з постатями охоронців мурзи. Андрій почув короткий зойк, і все затихло.

Коли козаки обережно підійшли до місця події, то здивувалися, побачивши, що на землі лежали тіла обох татарчуків, а Санько стояв на колінах, тримаючись руками за бік.

— Таки, бісів син, зачепив мене, хлопці... У нього був ніж, і ми вдарили майже одночасно, — прошепотів Санько.

— Ти сиди тут, не рухайся. Ми зробимо справу і не залишимо тебе, друже, — тихо сказав Андрій, і хлопці мотнули головами.

Треба було брати мурзу і його сина, часу для роздумів не мали. Андрій з Іваном, відкинувши поли, тихо зайшли до намету, а Павло лишився біля пораненого.

У темряві неможливо було щось розгледіти, і, тільки прислухавшись до переривчастого сопіння, вони второпали, де хто відпочиває. Ганчір’я й мотузки були за пазухою. Андрій, навалившись на одного, вдарив рукояттю ножа у скроню. Сонний татарин, не второпавши нічого, не подав ані звуку.

Іван «приголубив» свого підопічного не так сильно, і поки козаки в’язали їм руки, той татарин отямився і силкувався виплюнути ганчірку, щоб закричати. Іван щось промовив по-татарському, і старий мурза притих. Потім Яровий, хмикнувши, шепнув Андрієві:

— Я йому сказав, щоб не смикався, якщо не хоче зараз же побачитися з Аллахом... А ти давай, «відливай» свого. Немає в нас часу, щоб тут сидіти.

Підлужний дістав воду і став хлюпати безпорадному молодому мурзі на обличчя та поплескувати долонями по щоках, і той таки видавив із себе якісь слова. Андрій відчув, як напружилося тіло татарина, і одразу ж почав запихати йому в рот ганчір’я.

— Усе гаразд. У мене вже ожило мурзеня... Гукай Годину, нехай розріже поли намету, щоб їх вивести звідси, — сказав Андрій і тут же почув, як потріскує під Павловим ножем намет.

Підставивши ножі під боки татарським мурзам і давши кожному добрячого стусана, примусили виходити з намету. Недуже пручаючись, ординці вибралися і зупинилися, крутячи головами навсібіч, — імовірно, сподівалися на допомогу.

— Тепер, Павле, бери молодого, а я буду Санька виносити, — промовив Андрій і підійшов до товариша, що лежав на землі.

Санько побачив Підлужного і підняв руку, показуючи, що він живий, а коли Андрій нахилився за ним, тихо сказав:

— Андрію, якщо буде непереливки, то киньте мене тут, а самі тягніть тих бусурманів...

— Не турбуйся,, побратиме, витягнемо всіх... Головне — тебе, а ті самі йтимуть... — зауважив Підлужний.

Він почав перев’язувати Санька, обкручуючи полотняною стрічкою живіт. Потім всунув йому палицю в зуби, щоб часом не застогнав від болю під час ходи.

Попереду йшов Павло, що добре запам’ятав шлях назад, посередині — полонені мурзи, а за Іваном, несучи на спині Санька, важко ступав Андрій. Озиратися було ніяк та й неможливо, бо якщо їх побачать вартові, то доля буде одна — покладуть стрілами всіх. Дякуючи Богові, поки що все було добре, не помічені ніким, вони рухалися по звільненій від сторожі стежці. Темна ніч надійно покривала друзів. Уже вибиваючись із сил, Андрій тицьнув у плече Івана і тихо попрохав зупинитися хоч ненадовго. Вони всі на хвильку зупинилися, немов застиглі привиди, та й знову продовжили свій шлях.

Вийшли в умовне місце і зрозуміли, що найважче позаду. Іван подав умовний покрик, і, почувши відповідь, вони пішли у тому напрямку ланцюжком. Ще раз почули умовний покрик, і от уже козаки оточили їх. Легенько зняли Санька з Андрієвої спини та стали відходити далі. Підлужний відчув, як йому стало легко ступати, але він ішов за козаком, який ніс Санька, немовби побоюючись, що той впустить товариша на землю.

Пройшли десь із версту і потрапили в стан. Ті козаки, що не спали, оточили нічних мандрівників, а Петро наказав зав’язати очі полоненим та охороняти їх посиленою вартою.

На сході вже посвітлішало небо, і треба було думати, що робити далі, тому Петро Гусак запросив до себе всю свою колишню десятку і почав радитися, як краще облаштувати цю справу. Андрій слухав сотника уважно, і коли той закінчив, несміливо зауважив:

— А якщо, пане сотнику, взагалі не назвемося, що ми від Хмеля? Скажемо, що тутешні вояки, і станемо вимагати, щоб повернули наших дружин, дітей та всіх інших звільнили...

Макар Пилипенко уважно подивився на Петра і промовив:

— А дійсно, сотнику, ми їм мурзу з мурзеням, а вони нам — людей! Андрій діло говорить.

Такий хід діла сподобався і Петру. Він замислився, а тоді рішуче сказав:

— Не треба сюди вплутувати Хмеля. Ми заберемо людей та й зникнемо. Вони ніколи не дізнаються, під ким козакуємо!

Усі схвалили намір провести простий обмін, і Петро наказав тим, хто вночі не спав, щоб прилягли на деякий час.

Троє друзів завалилися спати на приготовлену для них суху траву під густою ялиною. Прокинулись від якоїсь метушні, коли вже зовсім розвиднилося, і, швидко схопившись, стали готуватися до походу, але Макар Пилипенко їх зупинив:

— Не поспішайте, хлопці. Зараз до татар поїде тлумач... Отоді й знатимемо, що далі буде...

Та вже було не до спання. Швидко перевірили зброю і поспіхом, обмивши водою обличчя, пішли до того місця, де лежав Санько. Біля нього вже почаклував козацький знахар, і Голота спав тепер сном праведника. Друзям хотілося дізнатися, що за рана у нього. Побачивши кремезного козака, який був у них у сотні за знахаря, Андрій запитав:

— Пане Устиме, як там наш Санько? Чи зможе далі з нами їхати?

Знахар почухав потилицю і хитрувато мовив:

— А ви, напевне, без нього і воювати не зможете... Полежати б йому треба. Тільки де?

Хлопці похнюпились і мовчки пішли до своїх коней, а коли наблизилися, то здалося, що чотириногі здивовано дивляться на них з німим запитанням: «А де ж Санько?» Андрій прив’язав до свого сідла Санькового коня і, заспокійливо плескаючи його по шиї, промовив:

— Не хвилюйся, Воронько, живий твій Санько...

Нарешті повернулися козаки з тлумачем, і Петро з десятниками та трійцею друзів вислухали відповідь ординців. Татари за повернення людей просять викуп, а мурзу з сином козаки мають повернути, інакше вони прийдуть з більшим військом і спалять усе на своєму шляху.

— Оце так вони хочуть назад свого мурзу... Можливо, й радітимуть, коли не повернемо, та поділять його добро... — вирвалось у Павла Години, і десятники з посмішкою поглянули на нього.

Макар, подумавши, запропонував:

— Треба ще раз послати тлумача та налякати, що вони звідси не вийдуть, допоки не повернуть людей. При цьому треба говорити, щодо нас ще прийшла підмога. Поки тлумач вестиме переговори, ми погарцюємо всією сотнею поблизу. Нехай чують, що нас чимало.

На цьому й зупинилися. Відправили тлумача з двома козаками, а сотня, знайшовши поблизу ординської зупинки підхоже місце для скачок, влаштувала справжнє свято козацької молодечої сили: витягнувшись довгастим колом, козаки носились по ньому з улюлюканнями та свистом. Здалеку могло відчуватися, що їх уже тисяча. Довго чекати посланців не довелося — вони наближалися до козацької сотні, радісно вимахуючи шаблями.

Козаки притишили коней і спішились. Андрій, прив’язавши Орлика та Воронька, кинувся до намету Петра, де тлумач уже розповідав, про що він домовився з ординцями. Микита весело розповідав, як змінився настрій у ординців, коли вони почули шалене тупотіння і козацьке улюлюкання.

— Коли ми, пане сотнику, наблизилися до татар, вони не хотіли й виходити до нас, а потім як бабця пошептала... Людей чимало наших врятуємо. Нехай відпускають усіх і повертають половину возів з награбованого! — закінчив Микита, і всі раділи скорому звільненню бранців.