Присмак волі

Під горою, під Калитвою

Цього дня двоє козаків проїхали близько двадцяти миль і нарешті стали придивлятися, де б їм зупинитися для відпочинку. У першій же оселі, куди напросилися на постій, їх прийняли із задоволенням, пообіцяли корм для коней та харч для подорожніх. Господарі швидко вдовольнилися розповідями козаків про останні події на гетьманщині та в Чигирині, і хлопці поснули. Зброю тримали при собі, бо ж у родині були майже дорослі парубки, охочі побавитися шаблею чи пістолем...

— Слава богу!.. — перші слова, які вимовив Андрій, коли, прокинувшись, побачив біля себе зброю.

Парубійки ще валялися на печі, а їхні батьки метушилися, готуючи козаків у дорогу.

— Коні нагодовані і напоєні, — сповістив господар, прийшовши з подвір’я, і запросив хлопців до сніданку.

Нагодували їх добре. Можливо, і сутужно було з їжею в цій родині, але для козаків Василь та Тетяна Мосійчуки не пожаліли харчу. Розрахувавшись із ними, хлопці знову заспішили в дорогу. У Андрія, чим ближче він під’їжджав до рідної домівки, наростало хвилювання — якби міг, полетів би птицею. Попереду була ще далека дорога і два перевози через Ворсклу та Оріль, але зустрічні люди говорили, що ці річки вже затягнуло кригою.

Діставшись до Ворскли напроти Вільхівки, натрапили на льодяний перевіз, місце якого було помічене пуками очерету. Перехід також був вимощений вмерзлим у кригу оситнягом, змішаним з очеретом.

Залишивши Ярему на правому березі, Андрій знайшов палицю і пішов пробувати міцність льодового переходу. На ньому були помітні сліди від саней, коней та людей, і Андрій бадьоро рушив на протилежний берег, тримаючи напоготові палицю. Нарешті опинився там і, вийшовши на пагорб, оглянув навколишню місцевість, а тоді поспішив у зворотному напрямку.

Тепер на інший бік пішов Ярема, ведучи на поводі свою Зірочку, а коли досяг берега, Андрій повів за собою Орлика. Кінь упевнено ступав за своїм господарем. Вийшовши на берег, нахилив голову, щоб Андрій погладив його.

— Ти — мій молодець... Також хочеш додому... — схвильовано говорив Андрій, притулившись до шиї коня.

Тепер Ярема тримав обох скакунів, а Підлужний поспішив до Буйка, що нервував, сіпаючи весь час за короткий повід, прив’язаний до колоди. Тільки коли Андрій заспокоїв його, плескаючи по шиї, вирушив услід за хазяїном, обачно ступаючи на лід. Переходячи річку, Буйко весь час роздував ніздрі й був готовий, відчувши щось незрозуміле, нестися світ за очі. Андрій, тримаючи повід, увесь час спокійним голосом підбадьорював цього ляського красеня:

— Ти тихо будь... Я з тобою. Загреба дістанеться. Он дивись, як Орлик... Не боявся...

Та врешті-решт усе обійшлося добре і звеселілі хлопці пришпорили коней, надолужуючи втрачений час.

Раптом помітили більше десятка вершників, які мчали їм назустріч на конях татарської породи, а над головами вимахували чи то шаблями, чи то бунчуками. Хлопці стишили ходу своїх коней і поїхали риссю, намагаючись роздивитись, що ж то за харцизяки скачуть. Раптом Ярема, призупинившись, заволав:

— Андрію, це ж татари!

Хлопці вмить, вихопивши шаблі, прискорили ходу коней так, що Андрій ледве встиг відчепити повід Орлика від сідла Буйка.

Козаки розігнали коней і волали один перед одним бойові кличі: «Не дамося! Рубаймося до згину!..» Буйко із Зірочкою, набравши хід, скакали поряд, здіймаючи снігову куряву, а за ними, трішки відстаючи, мчав Орлик. Уже можна було розгледіти скуласті, але якісь невеликі обличчя, що виглядали з-під кінських грив, а замість шабель у руках у вершників були бунчуки. «Що за дідько? Чому бунчуки?» — промайнула в голові Андрія думка, а Буйко мчав назустріч цим дивним ворогам.

Раптом він збагнув, що то за вершники, і, стишуючи хід коня, закричав:

— Яремо, це ж діти, татарчата!

Тут уже, мабуть, і Ярема розгледів, хто то скаче, і козаки стали стишувати ходу коней, а молоді вершники майже зупинилися та розсипалися врізнобіч. Декілька дітлахів шалено гнали коней подалі від цього місця. Козаки вже риссю підскакали до кількох вершників, а ті, зупинившись, сиділи на конях, нахиливши голови і опустивши бунчуки.

Ярема став щось їм кричати татарською, але діти мовчали, поглядаючи з-під лоба на крикливого чоловіка. Андрій зрозумів, що Ярема питає, де вони в дідька тут взялися і чому скакали їм назустріч...

У полі з’явилися ще чотири вершники, які мчали щодуху, волаючи щось по-татарськи. Ярема замовк, і вони з Андрієм, не ховаючи щабель, стояли в очікуванні подальших подій. Татарські вершники підскакали до гурту, і один із них став щось говорити ламаною слов’янською мовою. Тут до нього звернувся Ярема, і вони про щось стали сперечатися. Зрештою Ярема розгнівався і, плюнувши у бік того, з ким розмовляв, крикнув Андрієві:

— Поїхали звідси! Нехай самі розбираються!

Дорослі татари погукали тих татарчат, що встигли розсіятися по полю, і, начитуючи щось, погнали туди, звідки ті прискакали. Хлопці бачили, як комусь зі старших татарчат ще й перепало бунчуком по спині. Потім татари повернулися до козаків, і Ярема продовжив розмову зі старшим уже в спокійному тоні.

Порозумівшись із козаком, вони, вишкіряючи зуби, посміхалися та протягнули правиці спочатку Яремі, а потім Підлужному. Хлопцям нічого не лишалося, як також посміхатися і ручкатися. Татари, задоволені вирішенням суперечки з подорожніми козаками, махнувши руками, поспішили вслід малолітнім бешкетникам.

Хлопці на деякий час затримались і, озираючись, знову прив’язали Орлика позаду Буйка та заспішили далі на схід, у бік села Рудька. Неквапливо рухаючись, Ярема став розповідати Андрієві про цих, дідько б їх узяв, татар. Розповів, що вони тут проживають уже декілька років, після сварки їхнього хана Каламбета з Іслам-Гіреєм.

Перед загрозою неминучої загибелі всього роду хан вивів своїх у козацькі володіння. У Запорозькому Коші татарам дозволили оселитися подалі від свого ворога, але треба було прийняти православ’я. Тепер вони християни, але живуть тут одноосібно. Їхні діти так бавляться... Татари вибачилися, а малечу свою самі відчухрають. Трішки помовчали, а потім Ярема, немовби сам до себе, промовив:

— А якби ми не були козаками та зброї не мали, що б оті татарчата робили далі?

Заїхали в село, яке звалося Рудька, і, допоки була світла пора, продовжили рухатися. Проте стало швидко сутеніти, і козаки спішилися побіля гори, яка невідомо звідки й з’явилась, а під нею стояла гарна хата зі стайнею та декількома хлівами.

— Давай тут проситися на ніч... Може, в такій оселі та й люди хороші! — запропонував Підлужний і постукав у ворота.

З подвір’я почувся голос господаря, і, коли відчинилися ворота, назустріч ступив дядько, який на півголови був вищий за Андрія.

— Доброго вечора вам! Пустіть на нічний постій двох козаків з кіньми! — швидко промовив Підлужний і повів рукою у бік Яреми, який тримав коней за поводи.

Господар обдивився Андрія з Яремою з голови до п’ят, і хоча щось йому заважало запросити хлопців зараз же, усе ж безрадісним голосом промовив:

— Та, бачите, нам і самим тіснувато, а ще й діти... Але якщо ви тільки вдвох, то заходьте...

— Ми спатимемо де завгодно. Тепло потрібне і фураж коням... А про платню домовимося, — прохав Андрій, і господар відступився у дворище, щоб відчинити ворота.

Будинок виглядав досить пристойно, а з хлівців та стайні чулися ревіння корів, поросячий вереск та блеяння баранчиків. Завели коней до стайні, і господар гукнув:

— Олексію, Тарасе!.. Швидше допомагати козакам!

Хутко з’явилися двійко круглолицих парубчаків і стали поратися біля коней. Господар, узявши Андрієві горби в одну руку, а Яремині — в другу, попрямував до хати, а хлопці — слідом за ним, дивуючись неабиякій силі цього дядечка.

Зайшли в сіни, і господар крикнув, щоб відчинили двері у господу. На порозі з’явилась молода дівчина. Уклонилася до батька та до хлопців і хутко поспішила назад. Зі світлиці було видно ще одні двері, розташовані на протилежному боці стіни. Там же стояла й піч з прилаштованою до неї довгою кабицею. Козаки привіталися та перехрестилися до образів.

— Так, дівчата, оці козаки у нас ночуватимуть... Погодуйте і постеліть на долівці у світлиці, — розпорядився, ні до кого не звертаючись, господар.

Зараз же двері відчинилися і з’явилася огрядна жіночка разом із двома дівчатами, які були дуже схожі на неї. Хлопці збагнули, що це доньки.

— Мене звати Сидором, то моя жінка, Василина, і наші дівки — Пестина та Килина. Зараз будете вечеряти, — продовжив господар.

У сіни винесли лоївку, і Василина взялася обмивати хлопців. Козаки поцінували господиню: доброзичлива жіночка, хоч і невисокого зросту, але приємна на вигляд. Вона дбайливо розтерла спини, поливаючи водою, а коли подавала рушник, шанобливо промовила:

— От би нам таких зятів!.. Невже всі козаки такі гожі — хоч з лиця воду пий?!

Хлопці посміхалися, розтираючи тіло після холодного обмивання, і Ярема, не втримавшись, бовкнув:

— Так я і не проти... Відділяйте половину князівства — матимете доброго зятя!

Зайшли до світлиці, а Василина вся аж сяяла та почала підганяти дочок:

— Що ви морочитеся? Бачите, люди голодні... Та подавайте рушнички — холоші прикрити, а то ляпне сметанкою... Вони ж козаки!

Сидір поглядав на дружину, здивовано водячи головою, і тільки хотів щось зауважити, як на порозі з’явилися Олексій із Тарасом. Вони з цікавістю оглянули стіл зі смачними стравами і швидко стали роздягатися. Один з них з усмішкою промовив:

— Слава богу! Не спізнилися! Матінко, полийте на руки!

Василина невдоволено глянула на синів, але, зачерпнувши води в жбані, вийшла за ними в сіни зливати на руки. Тепер уже всі зібралися і, швиденько прочитавши молитву, кожен про себе, присіли до столу.

Їжа була ситною та різноманітною. Давно козаки так не вечеряли. Напевне, такі наїдки в цьому домі були не кожного дня. Це було видно по Тарасові та Олексію, які наминали так, неначе три дні не їли. Запивали ситну вечерю узваром із дуль, і Ярема став нахвалювати харчі та гостинних господарів, які небайдужі до козацької долі. Василина уважно слухала ці хвалебні слова, поглядаючи на своїх доньок, а ті сиділи, йорзаючи по лаві сідницями, які були трішки меншими від материних. Сидір також подобрішав і став хвалити Бога та благословенну гору Калитву, під якою живуть. Вона — їхня спасительна й годувальниця.

— Більше такого місця немає ніде, навіть не шукайте. Деревини — бери будуйся, сіна — всього й не збереш. Навесні Дніпро розіллється. — так до зими ловимо рибу в заводях... А як татари зрідка і об’являться, на горі довіку не знайдуть, там іще з діда-прадіда свої схованки маємо, — не вгавав Сидір.

Уся рідня за столом погоджувалася з батьком, а дівчата вже не опускали сором’язливо очі, а раз по раз зиркали на хлопців.

Андрій зрозумів, куди гне палицю Сидір, і став тиснути на ногу Яремі, щоб той чогось зайвого не патякав. Василина облюбувала собі Ярему та весь час підсовувала до нього поближче то яєчню з сальцем, то капусту квашену, то варенички з сиром, а після узвару з дуль ще й дзбан ряжанки піднесла.

— Покуштуй ще й пряженої сметанки нашої. Ні в кого навкруги такої немає і не буде. Ви ж лишень визволителі наші! — вихваляла Василина себе і хлопців одночасно.

Андрій зметикував, що треба зменшити надмірне піклування господарів, і став розхвалювати Хмельницького, що, мовляв, вже скоро на обох берегах Дніпра гетьман все приведе до ладу, бо ж бідкається про розпорядливих господарів своєї землі, а ляха не буде тут жодної ноги... Тут він зачепив болюче місце на серці Сидора, і той почав лаяти ляських підлабузників-жидів, що все прибрали до своїх рук. Говорив і про свої мрії:

— От тепер, хлопці, і два млини будуть мої, та й Калитву всю візьму під оренду, а там, дивись, сінокоси поряд...

Він трішки помовчав, а потім, уставши, перехрестився і благоговійно вимовив:

— Церква наша ледве вціліла... Отця Федора замордували, все до уніату його тиснули, прихід пригноблювали, обійстя відібрали... Тепер буде по-нашому, по-православному — з каменю збудуємо, на п’ять маківок!

Доньки учтиво піднялися з лави після помаху матері у той бік, де ночуватимуть козаки, та заходилися вимощувати постіль. Дбайливо збивали сінники та принесли дві подушки завбільшки з пів людини і все це стали старанно застилати ліжниками. Донесли ще два ліжники — вкриватися і, підсміюючись, з радісними обличчями пішли у свою половину. Василина почекала, поки за доньками зачиняться двері, і, наблизившись до Яреми, запитала:

— Ти, Яремо, скажи, яку з моїх доньок уподобав — старшу чи маленьку, Килину? Гарні в мене дівчата... Не брешу, гріх не буду на душу брати. А роботящі та чепурні, то всі люди скажуть, — продовжувала заохочувати Ярему Василина.

Сидір, розчервонівшись, сидів та доброзичливо посміхався до Яреми, іноді підморгував Андрію — пробував заручитися його підтримкою. Олексій і Тарас сиділи роззявивши роти і тільки встигали вертіти головами, чекаючи, чим закінчиться ця спроба принадити майбутнього зятька.

За дверима дівочої половини чувся розкотистий сміх обох сестер, і мати сердито вигукнула:

— Ану зайдіть сюди! Вам би тільки зуби скалити, а хлопці вас ждуть!

Дівчата зайшли у світлицю з кислими фізіономіями і зупинилися перед столом, опустивши голови. Хлопці пильніше придивилися до них, і Андрій зауважив про себе, що дівчата дійсно були чимось привабливими, хоч і обличчя в них були занадто округлими, з невеликими очима. Зате вуста повні та принадні, щоки аж палахкотять молочно-рожевими барвами. Під гладко вкладеним темним волоссям розліталися в боки чорні брови, доповнюючи загальну дівочу принаду. Якби не їхня надмірна повнота, то було б за щастя мати по життю таку жіночку. Та все ж менша, Килина, була привабливішою, з незвичайним сяйвом очей та дівочою сором’язливістю.

Ярема вже ледве сидів за столом, а коли мати запитала, хто з хлопців їм до вподоби, то обидві кивнули головами в бік Яреми. Той пополотнів і, незважаючи на свій гострий язик, сидів мовчки, поглядаючи на зніяковілих дівчат. Андрій зрозумів: якщо Ярема відмовиться, то це може закінчитися сваркою. Він підвівся з-за столу і розсудливо промовив:

— Воно-то вірно, що мій приятель невінчаний, але я відкрию вам приховану мету нашого поневіряння по зимових шляхах Гетьманщини...

Усі замовкли і з якоюсь пересторогою очікували, поглядаючи на Андрія: а що ж він мовить далі?

— Через тиждень ми маємо стати перед гетьманом зі звітом, які обранці сприятимуть становленню Правобережжя разом із полковником Пушкарем!

Сидір, почувши такі слова, згорбився і піднявся з лави. Постояв і тихо собі присів, чомусь дивно поглянувши на свою Василину. Дівчата попіднімали голови і нерозуміюче дивились навколо, але найбільше — на хлопців, їх вони цікавили більше, ніж самі таємниці. Після нетривалого мовчання Сидір доброзичливо посміхнувся до козаків і випалив:

— Василино! Укладай дітей спати, а ми з хлопцями помикитимо ще трішки!

Цих слів Сидора було достатньо, щоби всіх як поздувало з-за столу. Вони залишилися сидіти утрьох. Тепер Сидір підсунувся ближче до Андрія і змовницьки запитав:

— Гм... А на наші краї є вже такі люди, що очолять рух разом із полковником лад наводити?

Андрій, витримавши мовчанку якийсь час, нахилився до Сидора і стиха промовив:

— Ми тільки звіти здаємо, яких людей бачили тямущих, а вони тоді відбирають наймудріших та хазяйновитих.

Сидорові сподобалася відповідь, і він почав говорити. Якби його воля, то зі своєї округи зробив би рай, а до Калитви йшли б люди глянути, як на чудо. Далі він говорив про протоку від Дніпра, щоб під Калитвою — пристань, а сюди з Полтавщини та Слобожанщини всі везли б зерно, дерево, шкури, а звідси — по всьому світу на торги...

Ярема, поглядаючи на Андрія, який ледве не задрімав за столом, слухаючи Сидора, звернувся до господаря:

— Дядьку Сидоре, ми завтра раненько повинні виїхати, а через два тижні повернемося... А зараз укладіть нас спати...

Сидір підхопився з лави і допоміг хлопцям роззутися, а потім продовжив розповідати, примовляючи:

— Ви вкладайтесь... Я не потурбую вас... А понад протокою млини стоятимуть, млин побіля млина, млин побіля млина...

Хлопці вже розляглися на сіннику, а Сидір неголосно розповідав про мости, про шляхи і табуни коней...

— ...а на Калитві поставлю фортецю з двома баштами... Ні, з трьома — буде все видно аж за Дніпро. І дідька лисого, щоб хтось хоч наблизився до стін. З каміння змуруємо... — мрійливо продовжував Сидір.

Хлопці засинали, а господаря дому вже повело далі:

— От тоді і запросимо самого Хмельницького, і нехай гляне, хто тут наймудріший і найкращий господар. Він і візьме мене з вами першими помічниками...

Підлужний заснув, і під мрійливе вуркотіння господаря його цілу ніч відвідували незвичайні сновидіння.

Прокинувшись уранці від ревіння худоби та різної живності, Андрій ледве осягнув сутність буття. Проте крикливий голос Василини швидко привів до тями обох козаків, і вже десь позаду лишився дивний вечір з посяганнями на чоловічу волю Яреми та феєричними задумами Сидора.

Хлопці вийшли у дворище, щоб привести себе до ладу, і побачили, що родина давно вже працює, опікуючись своїм господарством. Дівчата роздають корм численній живності, Василина несе два цеберка молока до хати, а Сидір з синами чистять у хліву. Кожен привітався з козаками помахом голови, не припиняючи господарських справ, і тільки дівчата час від часу пирскали сміхом.

Зайшли до світлиці, де Василина вже накрила на стіл, і козаки, добре поснідавши, стали збирати речі, готуючись до від’їзду. Вийшовши на дворище, побачили, що коні вже стоять, прив’язані біля воріт.

Підійшли Сидір з дружиною, і Андрій витяг з торбини гроші — за притулок та фураж. Відрахував домовлену кількість і, дякуючи за турботу, протягнув гроші Сидору. Господарі двору стояли, переглядаючись один з одним, а тоді Сидір взяв монети і, витягши якийсь папірець, промовив:

— Хотіли не брати з вас гроші, а тут саме зібралися земельки придбати, то вони й згодяться...

Андрій від радощів, що все так вирішилося, запитав:

— А прізвище ваше як буде?

Сидір у відповідь також посміхнувся, простягнув Андрієві папірець, що тримав у руках, і промовив:

— Ми, Андрію, письменні, тут і наше прізвище записане — Земелько. Май нас на увазі, коли звіт здаватимеш... Нехай Богдан знає, які люди побіля Калитви живуть...

Прощалися добрими друзями, і Василина, таки не втримавшись, обняла Ярему і промовила:

— Знай, Вікторе, що тебе мої дівчата чекатимуть... Я тебе також... полюбила, як рідного сина!

У неї на очах виступили сльози, а Сидір, прикрикнувши на жінку, став допомагати хлопцям прив’язувати торби. Уже коли господар відчинив ворота, козаки приязно підняли вгору правиці, а діти Земельків відволіклися від роботи і також попрощалися з добрими козаками, помахавши руками.

За ворітьми Андрій із Яремою пришвидшили ходу коней, піддаючи їх під боки шпорами, і попрямували у бік Орільського переходу. Ярема був щасливий з того, що не зазіхнув на багатий посаг, і зараз думки його линули в Білу Церкву, до тої, яка запала йому в серце... До коханої Ольги...

Об’їхали гору і попрямували по наїждженому шляху в бік Орелі. Проїхавши версти зо три, Підлужний зупинив коней на пагорбі:

— Яремо, поглянь, яке місце сіє благодатне! Краса яка навкруги, а Калитва посеред рівнини стоїть, немов пава!

Тепер обидва стояли, оглядаючи згори місця, звідки їхали. Дійсно, посеред вкритих снігом лугів, толок та невеликих гаїв Калитва здіймалася вгору стрімко й величаво. Її не повністю вкривали дерева, і це робило гору більш мальовничою. Вранішнє сонце освітлювало східну частину, де майже не було дерев, а подекуди виднілося оголене каміння та іскрилися білими вкрапленнями схили, надаючи казковості витвору природи.

— Дивись, Яремо! Яка краса!.. А ми дивувалися з того, що Сидір так розхвалює це місце. Тут можна і вік вікувати! — якось урочисто промовив Андрій і спонукав Буйка прямувати далі, до свого краю...