Присмак волі

Гірка новина

Санько виїхав з гостинного подвір’я. За розташуванням фортеці скумекав, у який бік треба їхати, і рішуче підстьобнув Воронька. Коневі передалося хвилювання господаря, і він кинувся бігти майже галопом. Санько ледве стримував його. Так швидко дісталися до будиночку, де жила Софійка, що Санько не встиг обміркувати свою поведінку при зустрічі.

Думати було вже запізно, і він, прив’язавши Воронька біля рогу будиночку, статечно підійшов до дверей. У хаті було тихо, і побіля дверей навіть не було заметено снігової пороші, що вночі злегка притрусила землю. «Може, ніхто вже не живе тут?» — промайнула лиха думка, і серце шалено закалатало у грудях. Та все ж знайшов у собі снагу постукати в двері і з острахом чекав відповіді з хати.

Було тихо, і він чув тільки шалене биття свого серця, що готове було і груди розірвати від хвилювання та невідомості. Постукав гучніше та довше і став прислухатися, чи не обізветься хтось. І от нарешті Голота почув якийсь скрип, і жіночий надломлений голос запитав:

— Хто там добивається? Ми нікому не відчиняємо, у нас усі хворі...

Санько від цих слів та замогильного голосу ледве не звалився під дверима. Нарешті, зібравши в собі силу, сказав:

— Тітонько Ядвіго, це я, Санько, Софійчин рятівник під Мурафою... На початку осені бував у вас!..

За дверима надовго запанувала тиша, а тоді знову почувся голос Ядвіги:

— Упізнали тебе, Санько! Але Софійка лежача, вона тяжко хвора. Вийти до тебе не може... Просить не турбувати її...

Після цих слів кров шугонула в голову Санька, і він важко опустився біля дверей, обіпершись об них спиною. Він не чув, як від дверей віддалилося шаркання Софійчиної матері, і невідомо скільки часу отак би і просидів, якби не Воронько, що своїм занепокоєним іржанням привів його до тями.

Санько підвівся на ноги і обійшов будиночок, вікна якого були прикриті солом’яними матками, щоб захистити від холоду. В одному віконечку підняв куточок матки і, тримаючи її, постукав у віконце, відчайдушно та слізно став промовляти:

— Софійко! Ти одна в мене на цілому світі... Я згоден бути з тобою і з хворою, і з калікою... Не жени мене, я теж поранений... Виходжу тебе, не дам померти! Прошу тебе і матір: відчиніть мені, бо сидітиму тут, доки не помру!

Він говорив ще якісь слова, що приходили йому на розум, і це тривало невідомо скільки. Та раптом почув скрип вхідних дверей і голос Софійчиної матері:

— Санько, не волай... Заходь швидше, тепло не випускай!

Санько декількома стрибками дістався до дверей і, зачепивши свій мішок, хутко зайшов до оселі. У сінях було темно, і він застиг в очікуванні. Ядвіга засунула засув, а тоді взяла Санька за руку, повела у темряву.

Зайшли в господу будиночку, і Санько при тьмяному світлі лоївки спочатку не міг нічого розгледіти. Та очі потроху звикли до темряви. Він став упізнавати обриси господи, в якій побував одного разу, ще влітку. Кинув погляду куток побіля печі і зумів роздивитися голову Софійки, яка виглядала з-під ліжника. Ноги вмить перестали слухатися. Санько стояв посеред хати, дивлячись на неї, а вона, повернувши голову в його бік, також дивилась і мовчала. Та козацька воля перемогла, і він, помалу пересуваючи ноги, наблизився до своєї Софійки, поклав долоню на її чоло.

— Софійко... Це не страшне... Я тебе виходжу, тепер ми разом, — ледве видавив із себе Санько.

Вона накрила своєю долонею руку Санька та стиха мовила кволим голосом:

— Санечку, біда в мене з ногами... Відмовилися вони ходити. Лежу тепер...

Підійшла мати і присіла на ліжку в ногах у Софійки. Намагаючись заспокоїти, звернулася до неї:

— Не тривожся, дитино, мати тебе виходить... А Санько хай іде собі... Він дужий, знайде своє щастя...

Софійка посміхнулася і сумовито промовила:

— Та я вже і не турбуюсь за себе... А як Санько буде? Ми ж так покохалися...

Санько відчув на своїх долонях сльозинки, що текли з дівочих очей, і став витирати їх своїми зашкарублими долонями, та не встигав, і тоді притулився до Софійчиного обличчя.

Дівчина підняла руки і обхопила його за шию. Санько відчув, як через тепло і проникливість сліз танув холод зустрічі, а потім зник зовсім, коли він став ніжно обціловувати її личко, мокрі від сліз очі. Вони зараз відчували тільки одне одного, світ десь відсунувся далеко-далеко, і навіть мати принишкла в ногах у Софійки. Закохані тулилися в обіймах, і всі біди та негаразди відкотилися геть на край світу. Висохли сльози на очах у дівчини, лице її пахкотіло жаром кохання, і вона, сама не розуміючи, звідки ці слова, шепотіла:

— Не йди від мене, коханий мій, бо полізу за тобою на колінах... Я так на тебе чекала.

Санькові від цих жаданих слів перехопило подих. Він нічого не зміг відповісти, а тільки стискав її долоні і виціловував їх — пальчик за пальчиком, доки відступила судома від горла. Він притулився губами до її вушка і безперестанку нашіптував:

— І не думаю нікуди йти... Ми вдвох підемо вінчатися. Ми з тобою будемо разом...

Нарешті вони ніби отямилися, згадали, що поряд із ними мати, і Софійка вже твердо звернулася до неї:

— Мамо, нехай Санько у нас лишається. Тато ще й досі не повернувся. Важко нам...

Мати покірно кивала головою, і сльози радості чи журби рясно котилися з її очей.

Ядвіга піднялася з ліжка та промовила до гостя:

— Ти, Саньку, роздягайся, хоч кожух зніми. Я зараз затоплю піч, стане тепло і в нас.

Санько відірвався від Софійки і поспішно сказав:

— Та я зараз дрівець піднесу. Тільки свого Воронька ближче десь прив’яжу...

Ядвіга опанувала себе і помахом руки зупинила Санька:

— Зараз я сама все зроблю, а ти ходи за конем приглянь. Заведи в нашу стайню, там йому затишно буде.

Санько доброзичливо поглянув на жінку і, кивнувши Софійці, пішов до свого Воронька, що вже зачекався його.

Швидко завівши коня до стайні, Санько вхопив цеберки і побіг донизу, де була криниця. Набравши води, напоїв свого Воронька. Душа його співала та віщувала безмежне щастя поруч із коханою Софійкою. Він влетів у хату і з порога майже закричав:

— Треба води наносити, а потім гілляччя притягну надрова. Я все зроблю...

Ядвіга посміхнулася, мабуть, уперше з тих пір, як буджаки разом з іншими дівчатами захопили й Софійку. Проте їй вдалося втекти разом з іще однією полонянкою.

Через деякий час у господі вже було тепло, і від печі тягнуло приємним запахом юшки. Санько із задоволенням сьорбав цю смакоту за столом, а мати годувала Софійку просто на постелі, підклавши їй під спину величеньку подушку. Санько, ще раніше обійшовши хату та садибу, знайшов собі багато роботи і зараз, сьорбаючи, міркував, з чого краще почати. До вечора він встиг підлагодити стайню, підремонтував ґанок і збив ляду, щоб накривати криницю, аби вода не замерзала.

Перед сутінками підійшов до матері Софійки і запитав дозволу нагріти у казані води та викупатися з дороги. Вона не заперечувала та ще й, мотнувшись до клуні, принесла гарного віника з листя липи і зі сміхом звернулася до Санька:

— Оце, козаче, як не будеш мені підкорятися, то спробуєш цього віника.

Санько доброзичливо посміхнувся і, взявши це нехитре знаряддя, зауважив:

— Дійсно, таким добрим віником мене ніколи в житті не шмагали... Надаєте мені по спині сьогодні — буду терпіти...

Увечері Санько поставив діжку за піччю і, наливши в неї води, заліз. Погукавши Ядвігу, весело примовив:

— Кого, тітонько, в лазні віником б’ють, того і в зяті ждуть!

Ядвіга розвеселилась від Санькових приказок і, не жаліючи сили, влаштувала йому добрячу купіль. Після цього Санько витяг з мішка чисте вбрання і вже стояв перед Софійкою, як новий мідяк. Дівчина якось пригнічено дивилась на його старання, але Санько зараз міг розвеселити хоч самого дідька, і після його жартів та приказок вона вже забула про свої негаразди та щасливо посміхалася до парубка.

Вечеряли запеченою рибою, що лишилася від друзів по рибалці Клима та Свирида, які не забули з ним поділитися. Після вечері Санько вмостився на долівці, побіля Софійки, і, розповідаючи про себе, обмовився про її втечу з неволі.

Дівчина трішки поплакала, а потім розповіла, як їй вдалося втекти вночі, і вони з подругою, розбивши чобітки, півночі йшли босими. А коли Софійка дійшла до своєї домівки, то впала на підлогу і, прийшовши до тями, вже сама не могла дійти до ліжка. Тепер ноги не слухаються її, але, слава богу, матуся зуміла заживити рани та виходити її від застуди.

Санько слухав цю невеселу розповідь і пригадав, як він, ризикуючи життям, визволив з полону християнський ЛЮД. Мабуть, Господь Бог і зарахував йому цей вчинок — Софійці також вдалося вирватись. А ноги він вилікує. Став розпитувати Ядвігу, чи не знає вона в їхніх краях якогось знахаря чи травника, то Санько піде до нього і будуть разом виходжувати Софійку. Довго вони не лягали спати, усе думали втрьох, як зарадити біді, і коли лоївка вже стала потріскувати й гаснути, розійшлися спати кожен у своєму кутку.