Присмак волі

Загадковості під Замостям

Трійка вершників, незважаючи на втому, поспішала, щоб до ранку приєднатися до своєї сотні. Після півночі їх зупинив козацький роз’їзд. Дізнавшись, хто вони і звідки, запропонували відпочити в селищі Лабуньки. Влаштуватися треба на околиці, а то ближче до Замостя їх уночі не пропустять, там охорона Хмеля.

Знайшли якусь клуню, побіля якої було вже прив’язано з десяток коней. Попрохали їздових приглянути за їхніми скакунами, а самі влаштувалися спати на вільному місці.

Андрій прокинувся від вранішньої метушні у клуні, і хлопці, швидко піднявшись на ноги, вийшли зі свого нічного притулку. Вирішили тут не затримуватися і околицями Лабуньків попрямували до Замостя, де стояв полк Максима Кривоноса, а отже, і їхня сотня. Швидко розшукали місце розташування табору, і Андрій, залишивши товаришів побіля своїх, поспішив на звіт до пана сотника.

Діждавшись, доки з намету вийдуть десятники, Андрій, привітавшись із Макаром Пилипенком, скрушно похитав головою і зайшов. Петро Гусак відразу зрозумів, що є якісь негаразди. Вислухавши Андрія, заспокоїв його, запросив присісти до столу.

— Макаре, а йди-но сюди! — крикнув Петро.

Коли зайшов Пилипенко, також указав йому на місце за столом.

— Уже знаємо ми, що заможні ляхи гуртуються проти нас, але з нашими козаками такого ще не траплялося! — з гіркотою вимовив Петро. — Макаре, днів через три відправ людей у Раханє. Заберіть звідти Івана, бо як пронюхають ляшки, то заб’ють його, — розпорядився Петро.

Нині весь полк Максима Кривоноса відпочивав після вчорашнього невдалого наступу на замок, і козаки готувалися до наступних боїв. Вони також уже облаштувалися, і Павло нахвалявся перед Андрієм, що доручив коней Панасові, який і обмиє їх, і погодує. Уперше за цей час Підлужний посміхнувся, проте в наказному тоні промовив:

— За Гнідка головою відповідаємо. От заберемо Івана, тоді з нас двох він спитає!

Із приступом фортеці не поспішали, і пішли чутки, що Богдан хоче взяти за неї викуп. Щоправда, подейкували, що їхній полковник проти перемир’я з ляхами і хоче днями знову йти приступом. У ці дні посилено розповсюджувалися чутки про загибель людей від епідемії чуми в місті, від якої вже стали помирати вояки з козацького війська.

Петро всіх зібрав і відкрито розповів про появу чуми в їхньому та ворожому військах. Далі вийшов сотенний знахар Устим і розповів, як краще уникнути зарази. А коли не мине, то у нього і на цю заразу зілля знайдеться!

Наступного дня заклопотаний Павло Година вирішив попросити у знахаря ліків від чуми. Спочатку підійшов до Підлужного і почав говорити про героїчну смерть і про те, що його у Шаргороді чекає Яринка. Андрій слухав його, а тоді, вилаявшись, сказав:

— Чого ти від мене хочеш? Я тебе відпускаю до твоєї Яринки, відчепись тільки!

Павло не відходив від Андрія, стояв, ображено дивлячись на нього, а тоді жалісливо промовив:

— Не хочеться, Андрію, помирати від цієї страшної болячки. Піду я ліків просити в Устима, попрохаю і для тебе...

Тепер Підлужному стало все зрозуміло, і він, поплескавши Павла по плечу, заспокійливо сказав:

— Іди, Павле, може, тебе Устим пошле подалі...

Година хитрувато посміхнувся і сказав:

— Я таки піду і попрошу в нього ліків на весь наш гурт... Добре?

І, не гаючи часу, попрямував до Устима.

Устим у своєму наметі був сам, і коли Павло Година зайшов, радо привітав його:

— А, Павлушо... Допоможеш порозвішувати перев’язи. Буде чим поранених козаків перев’язувати!

Година слухняно виконував усе, що говорив Устим, а коли завершили справу, приступився ближче і якось утаємничено промовив:

— Дядьку Устиме, ми прохаємо у вас зілля від цієї страшної холери. Часто з табору виїздимо... А якщо щось трапиться далеко від вас, дядечку?!

Устим весело поглянув на нього і відповів:

— Це тобі треба, Павле, чи всім? На всіх у мене не вистачить... А скажу тобі так: не пхайте в рот брудне або непроварене, і тоді ніяка зараза до вас не причепиться, — зауважив Устим.

— Та дайте травки якоїсь... Як нападе, то пожуємо її, можливо, й відчепиться, — продовжував прохати Павло.

— Дідько з тобою... Давай свою торбу, поділюсь, — згодився Устим.

Зайшовши в намет, дістав якийсь мішок і насипав Павлові сухолисту, потім став говорити:

— Як нападе на тебе холера, треба пити дуже часто кип’ячену воду, а цю суміш із шипшини, кореня пирію та листя кропиви необхідно круто заварити і настояти. Через якийсь час вип’єш, і так тричі на день... Хвороба й відчепиться. Бувай здоровий!

Ощасливлений Павло майже біг до свого намету, а побачивши Підлужного, крикнув:

— Усе, Андрію, дідька лисого цій холері! Тепер вона нас не візьме! Ось, дивись.

Він розкрив торбину і показав суху суміш.

Полк Максима Кривоноса знову готувався до взяття фортеці, і хлопці підсміювались над Павлом Годиною:

— Павле, там знову будуть німці. Ітимеш першим, а вони тебе побачать і почнуть руками махати: «Де там Павло? Ми йому будемо здаватися!..»

Павло не сердився, а тільки хитро підсміювався. Коли вже набридли йому оті підколювання, то відговорювався:

— Та ви без нас не взяли б замок!.. Тепер побачите, як ми їх звідти випотрошимо. Правда, хлопці? — уже звертався до Андрія з Яремою.

Друзі погоджувалися з ним і готували для приступу побільше набоїв.

Із самого ранку по замку почали вести стрілянину гаківниці. Усі бачили, що по таких стінах варто б стріляти з мортир, але вони мовчали, і ніхто не знав, чому воно так.

Полк Кривоноса пішов на приступ, а сотні Петра Гусака пощастило більше: козаки пильнували відходи з фортеці з півночі і тільки здалеку чули, як іде бій. Промарнувавши цілий день, сотня нічого істотного для перемоги недодала, за винятком того, що виловили декількох багатеньких луків, які, прихопивши гроші, хотіли вислизнути із замку непоміченими. До темряви їхню сотню зняли з облоги, і розчаровані козаки мовчки їхали до свого табору.

Наступного дня, прокинувшись, Андрій виглянув з намету і побачив, що легенький сніжок стиха покриває землю. Чомусь стало неспокійно на серці, і так було увесь день. Йому захотілося бачити сніг у своєму краї, бачити свою домівку, Даринку... А ще — скоріше забрати Івана з ненадійного сховища у тітки Марти. Він підійшов до Макара Пилипенка, але той сказав, що поки це зробити неможливо, бо ж у ці дні можуть статися важливі події.

Минали дні, а подій ніяких не відбувалось, хіба що був іще один невдалий приступ до замку, але окрім смерті кількох десятків козаків він ні до чого не привів. У стані Максима Кривоноса устоялося якесь незрозуміле затишшя. Облога замку тривала, але на приступ уже не ходили.

Одного морозного ранку Петро Гусак, зібравши сотню, оголосив про закінчення облоги Замостя, бо ж узяли викуп від жителів. Повідомив про відхід полку аж під Білу Церкву, а потім із сумом розповів, що їхній полковник Максим Кривоніс тяжко захворів. По лінії козацьких вершників пронісся розпачливий гомін, який уразив Підлужного. Він згадав Кривоноса, який вручав йому шаблю за бойові успіхи, згадав також і битви за його участю. Крутий норов у полковника, проте він справедливий до простих козаків.

Стали вже готуватися до зворотного шляху до рідної, але такої далекої домівки. Андрій знову звернувся до Петра, нагадав про поїздку в Раханє, де вони мають забрати пораненого товариша. Петро доручив готуватися всій Макаровій десятці з їхнім возом, а для пораненого виділив окремий віз та їздового.

Виїхали вранці, напередодні зворотного походу полку, і під вечір уже були під Раханє. Розташувалися неподалік від селища, і хлопці пішли на вивідини. Утрьох обережно пробиралися до хатини тітки Марти, а слідом за ними Макар послав ще п’ятірку козаків на чолі з Кузьмою — для підтримки, про всяк випадок.

Хлопці лишилися в кущах побіля садиби, а Андрій, опинившись на подвір’ї, обережно підійшов до хатини і тричі постукав у вікно. Через хвильку двері відчинились і на порозі стала Марта, стурбовано вдивляючись у темряву.

— Це Андрій, тітко Марто... Ми прийшли за Іваном, нас тут троє, — тихо вимовив Андрій, зблизившись із мовчазною Мартою.

Господиня пропустила Підлужного у сіни, і майже відразу він опинився в обіймах Івана. Той весело промовив:

— А я начебто й знав, що ви сьогодні будете. Місця собі цілий день не знаходив...

Андрій на радощах, що бачить товариша живим, та ще й на ногах, жваво зауважив:

— Я думав, що ти на нас ображатимешся... Ніяк не виходило тебе забрати. Воювали...

Підійшла Марія і якось ніби не зовсім радісно привіталась до Андрія:

— Доброго вечора... А ми тут уже зазимувати вирішили, та ви не забарились...

Іван якось дивно поглянув на Марію і, нічого на це не сказавши, пішов зібрати щось на стіл. Звернувся до жінок:

— Тітонько Марто, Маріє, пригостіть чимось гостя з далекої дороги!

Не дуже клеїлась розмова за вечерею, та й не дуже раді були господині, що Іванові доведеться їхати від них. Підлужний збагнув, чому Марію після застілля огорнув сум, і, піднявшись, твердо промовив:

— Завтра вранці, Іване, готуйся в дорогу. Повертаємося до Запорожжя.

Марія від таких несподіваних слів Андрія швидко піднялась із-за столу і схвильовано промовила:

— Хлопці, а як же я?.. Не зможу вже більше без тебе, Іване. З вами піду до Запорожжя...

Запанувала мовчанка, і тут першого обізвалась Марта:

— Іване, як же так?.. Марія вже жона тобі, а ти від неї їдеш?!

Почалася розмова, яка аж ніяк не в’язалась з козацькими уявленнями щодо жіноцтва та осілого життя. Нарешті дійшли до того, що Іван з Марією виїздять ще до зорі, завтра. Молода жінка, переодягнена хлопчаком, буде за їздового. Вони попереду війська їхатимуть до Білої Церкви, а далі на Чигирин.

Підлужний вийшов до своїх хлопців і попрохав Павла, щоб пригнав Гнідка, а їздовий буде на возі Панаса. Швидко Гнідко був уже на місці, і Андрій з Макаром зайшли до хати. Попрощавшись з Іваном, друзі побажали вдалого шляху та зустрічі навесні на Запорожжі.

Марія на очі Макару Пилипенку не з’являлась, але він духом відчув, що тут замішана жіночка. Виходячи з хатини, посміхнувся і, посварившись пальцем на Івана, тихо сказав йому:

— Дівка — діло потрібне, але не зраджуй нашим козацьким звичаям. Навесні чекаємо на тебе...

Вийшовши з хатини тітки Марти, Андрій думав про те, яким складним буде шлях Івана з Марією, і, чомусь згадавши Санька Голоту, повернувся ще раз, обняв Івана і розчулено промовив:

— Іване, хтось із нас потрапить на Присамарщину... А буде така змога, то заїдь і до Почаєва... Чи живий там наш Санько?

І, різко розвернувшись, пішов до свого Орлика.