Присмак волі

Душевні сумління

Під вечір Санько наздогнав уже під самим Баром десятків зо три козаків, які облаштовували нічний табір для відпочинку. Його окликнули двоє, що чатували неподалік від шляху, і Санько під’їхав до них та привітався по-козацькому:

— Слава Ісусу!

Козаки чемно відповіли на привітання, і старший з них запитав:

— Куди поводи правиш? Бачимо, козак ти справний, а на шляху один...

Санько не став плести якісь небилиці, а сміливо відповів:

— Після поранення повертаюся до Шаргорода... Наречена там у мене.

Козаки перезирнулись, і один із подивом спитав:

— А коли це ти встиг посвататися? Ми із Шаргорода. Усіх тамтешніх панянок знаємо.

Санько посміхнувся і відповів, з цікавістю дивлячись на співрозмовників:

— Брали ми Шаргород з полком Максима Кривоноса, тоді і посватався. А її від поляка відбили з друзями... Під Мурафою це було.

Дозорці зрозуміли, що перед ними не якийсь там заброда, а войовничий козак, який і один у полі за себе постояти зможе.

— Добре, добре, козаче... Заверни до нашого десятника. Він вищий від нас, — примирливо сказав один із дозорців, і вони втрьох попрямували до їхнього старшого.

Назустріч вийшов кремезний козак при повному озброєнні, і коли Санько спішився та підійшов до нього, він несподівано першим подав руку для привітання.

— Здоров був, козаче! За всіма ознаками бачу, що свій, бувалий вояка! — приязно привітався десятник.

— Мене звати Саньком, а прізвище — Голота. Під Хмелем у полку Кривоноса змагався проти ляхів! — відповів мандрівник, відчуваючи прихильне ставлення до себе.

— Добре... Бачу, що не на боці ляхів бився. Повечеряєш із нами за нашим звичаєм, а тоді й поговоримо. Ми майже всі з Шаргорода, повертаємося, щоб залогу створити, під полковником Нечаєм ходимо, — охоче розповідав десятник.

А тоді, ще раз уважно поглянувши на Санька, додав:

— Звати мене Миколою Перевертайлом, десятником козакую вже давно.

Санько попросив дозволу прив’язати Воронька ближче до коней козаків, а потім, підійшовши до Миколи, запитав:

— Пане десятнику, хочу допомагати в облаштуванні табору. Може, дозволите з козаками провести ніч? Гуртом безпечніше.

Той посміхнувся і крикнув до одного з козаків:

— Даниле! Візьміть до себе подорожнього козака! Хай з вами буде до Шаргорода!

— Добре, пане десятнику! Хай призвичаюється з нами, — і, запросивши Санька помахом руки, додав: — Лишилося тільки дров нарубати на ніч, і будемо вечеряти.

Санько підійшов до Данила Музиченка і, назвавши своє ім’я, взявся рубати гілляччя.

До темряви табір було підготовлено. Санько, побачивши, що щербу нічим заправити, дістав з мішка присолену щуку і віддав кухареві зі словами:

— Ось і моя лепта до казана. Свіжа, вранці зловлена...

Кухар із задоволенням взяв щуку і, швидко розрубавши її на дрібні шматки, кинув до казана. А тоді, глянувши на Санька, весело промовив:

— Нам би ще таких попутників, то з голоду не померли б!

Санько у відповідь широко посміхнувся і зауважив:

— А чому я добрих людей буду об’їдати? Ще піймаю!

За вечерею до Санька ставились як до доброго знайомого, всі підхвалювали запашну щербу та кепкували з кухаря Дмитра, у якого до варива з борошна нічого було й кинути. За вечерею Санько розповів про своє поранення і про те, як він лікувався в Почаєві при монастирі. Послухати його зібралися всі козаки, залишивши вогнища без нагляду. Микола Перевертайло також уважно слухав Санька, а коли той розповідав про напади татар на монастир, не втримався і сказав:

— Знаю я їх... Усе життя відбиваємося від цих буджаків. Злий народ та жорстокий...

Уже пізнього вечора вклалися спати при відблисках багаття, і Данило, новий товариш Санька, запропонував лягти поруч. Так уперше за весь час на шляху від Старокостянтинова Санько безпечно заснув під захистом нових товаришів.

Уранці наступного дня козаки хутко збиралися в дорогу. Десятник Микола підстьобував усіх криком, повторюючи:

— Хлопці, ночувати будемо у Шаргороді, а шлях нелегкий. Швидко збирайтесь! Під’їмо десь по дорозі!

Усім хотілося швидше дістатися до рідної домівки, і, тільки-но посвітліло на сході, вирушили в дорогу. Санько тримався поряд із Данилом та Владиславом.

Їдучи, Данило розповідав про життя у Шаргороді, де у нього були жінка та двоє дітей. Про долю родини він нічого не знає вже майже півроку, а Владислав, молодий парубок, їхав мовчки і не втручався в їхні розмови.

Шлях пролягав уздовж річки Мурашки, і перепон було небагато. Дорога петляла, обминаючи ліски та кам’яні пасма, що траплялися попереду. Уже хотілося перепочити, і сотник гукнув переднім:

— Зупиняймося! Швидко годувати коней та самі щось пожуємо — і гайда!..

Санько з Данилом оглянули своїх коней, підгодували, а потім попорпались у мішках, дістали якийсь харч. Поївши, запили крижаною водою з озерця, вкритого кригою. Передні козаки під вечір покрикували, що вже недалечко до Шаргорода, та темрява встигла накрити подорожніх своїм покривалом. Але, слава богу, поміж хмарами виглядав майже повний місяць, і ватага козаків, не зупиняючись, рухалась далі.

Санько Голота став тремтіти від хвилювання, коли наблизилися до містечка, і думки та згадки линули в голові одна за одною. Чи жива його Софійка? Як він вночі зможе прийти до її домівки? Коли вже почувся гавкіт собак і де-не-де стали виднітися бляклі вогники містечка Шаргорода, Санько тремтячим голосом звернувся до Данила:

— Друже Данило, не насмілююсь я вночі прийти до Софійки... Не жона ще вона мені... Чи не дозволиш переночувати в тебе, десь на сіннику?

Данило Музиченко був утішений від передчуття близької зустрічі з рідними і радо відповів:

— Добре, Санько, знайдеться і для тебе куточок, — а тоді додав: — Хвилююся я за своїх... Чи живі вони?

Заїхали в Шаргород, і козаки поспіхом прощались один з одним. А Данило з десятником та ще з декількома козаками їхали далі. Зовсім недалеко від замку Музиченко крикнув:

— Бувайте, хлопці! Завтра зберемося! — і, смикнувши коня за повід, гукнув Санькові: — Друже, за мною! Тут недалечко!

Завернули на невелике дворище, з якого виднілась тінь фортеці, що була неподалік. Спішились, і Данило завів коней до присадкуватої стайні, підсипав зерна до короба, в якому вже з півроку не бувало кінського харчу. Потім поспіхом пішли до криниці. Пробивши крижаний панцир, набрали води, черпнувши цеберками просто з криниці.

У хатині почули важкі кроки посеред двору, і засвітилося тьмяне світло. Через мить відчинилася половинка дверей, і переляканий жіночий голос запитав:

— Хто це тут порядкує? Зараз покличу чоловіка з синами!

Почувши крики дружини, Данило розгубився, але за мить оговтався і гучно відповів:

— Христе! Та це ж я, твій чоловік... Де ти іншого візьмеш? От, з війни повернувся...

На мить стало тихо, та раптом у нічній тиші пролунав шалений крик радості:

— Данилку! Ти живий, голубе сизокрилий!.. Чого ти там стовбичиш? Іди до хати!

Данило поставив цеберко і поспішив на голос дружини до хати, виправдовуючись якимись словами про коня та товариша. — Санько лишився й далі порядкувати біля коней і, зробивши справу, непевною ходою попрямував до хатини. Зайшов у сіни і, обтрушуючи чоботи, став тупотіти ними об підлогу. За мить відчинилися хатні двері, і Данило затягнув його до господи.

— Це мій товариш, Санько. У дорозі були з ним... Переночує у нас нічку, а завтра знайде кого треба! — швидко пояснив дружині Данило.

Потім забрав з рук Санька мішок, поставив у куток.

— Присядь поки що, друже... Я хоч на своїх надивлюся! — промовив Данило, вказавши Санькові на лаву біля дверей.

Санько слухняно сів і з цікавістю поглядав, як усі крутилися біля Данила, а один із хлопчаків встиг видертися йому на плечі. У загальному лементі голосів нічого неможливо було почути, але Санько бачив, яке щастя випало родині. Нарешті всі стали потроху вгамовуватися, і дружина Данила почала щось збирати до столу. Глянувши на Санька, доброзичливо промовила:

— Роздягайтеся, добродію! У хаті тепло... Будемо пригощати вас.

Старший синок, якому на вигляд було років десять, налив У кадіб води і гукнув до батька:

— Татусю, мийте руки! Уже на стіл подали!

Данило підморгнув Санькові і вдоволено сказав:

— Мій старшенький... Антоном назвали. Уже помічник У хаті, — і, поклавши руку на голову сина, пригорнув до себе.

Із-за печі почувся голос старенької:

— Данилку, підійди до мене, і я тебе поцілую. Повернувся, синку... Тепер і помирати можна. Ми всі так тебе ждали...

Він миттю кинувся за ширму поза піччю, і було чути плач матері та слова Данила:

— Не плачте, мамо! Тепер буду біля вас. Війна скінчилася...

Нарешті всі вмостилися за столом, а старенька Харитина, мати Данила, залишилася лежати на своєму ліжку. Знайшлося й горілки небагацько, і Санько з Данилом, побажавши всім доброго здоров’я, випили. Повечерявши, Санько став відчувати себе зайвим, тож встав із лави і попрямував на ночівлю до стайні. Данило з Христею пройшли з ним туди і зробили ліжко на сіні. Санько зручно вмостився і під хрускіт зубів, що долинав від коней, які старанно перемелювали збіжжя, швидко заснув.

За звичкою прокинувся Санько рано. Лежав, роздумуючи, як йому краще з’явитися на очі Софійці. Уявляв себе на коні, у супроводі десятки Перевертайла... От заїхав на подвір’я, і йому назустріч летить, немов на крилах, Софійка. Слідом за нею вибігає вся її рідня. Батько запрошує його до господи... Урочисто б’ють дзвони храму, а люди моляться за повернення його з війни як визволителя. Та тільки він у думках хотів обійняти Софійку — видіння пропадало. Він знову уявляв себе, гостинно запрошеного до хати... Думки його обірвав голос малого Антона:

— Дядьку, йдіть уже до сніданку! Усі чекають на вас... Усі їсти хочуть!

Санько швидко виліз із-під ліжника і, поплескавши коней по крупу, вийшов на подвір’я. Побачив, що сонце піднялося досить високо, і здивувався сам собі, бо ж проспав ранок. У господі Санькові полили зі жбана на руки, і він освіжив своє заспане обличчя крижаною водою. Після сніданку вже так хотілося їхати до Софійки, що він ледве не забув подякувати господарям за притулок та хліб насущний.