Присмак волі

Далека дорога

Іван з Марією довго поглядали услід одинокому вершнику, а той усе віддалявся від них, не оглядаючись, та так і зник за вигином шляху. Іван крикнув Роману, що слід рушати, і два вози, підплигуючи на баюрах, покотилися на схід. Усі мовчали, кожен згадував останні дні спільної подорожі з Саньком. Дорога ще досить далека, і кожен хотів би бачити цього хлопця у своєму гурті, з ним усі почували себе безпечніше.

На шляху весь час натрапляли на ознаки швидкого руху війська. Знову валялися понівечені вози, кінські кістки, обгризені вовками, а подекуди — ще цілі мерзлі тулуби коней. По обіді стали неподалік від військового табору, і хлопці розжилися ще по одному колесу від воза. Тепер їхні вози виглядали так, ніби належали збирачам усякого непотребу. Тут містечка були більш людними, але місцеві у своїх розмовах виказували побоювання, що незабаром сюди завітають ті ж самі пани, і при цьому нарікали на гетьмана Хмеля. Він, мовляв, не захищає їхні землі, а подався у свій Чигирин.

Іван з Романом з усім погоджувались, і люди після розмов з ними пускали на ночівлю до своїх дворищ, а жіночкам дозволяли ночувати у натоплених хатах.

Після тижня, проведеного в дорозі, всі так виснажилися, що коли у Глухівцях добросерда родина запропонувала залишитися в них на якийсь час, всі після загальної ради погодилися, тим паче що в цьому селі був коваль, а коней уже треба було перекувати.

Іван із Романом ще затемна повели коней до місцевого коваля, а питати, де кузня, не було потреби, назустріч їм долинали удари молота та ляскотіння карбувального молотка. Двоє ще молодого віку ковалів, не припиняючи працювати, зустріли їх ледь помітними кивками голови. Нарешті старший відклав карбувальний молоток і, витираючи піт на закіптявілому обличчі, вийшов до Івана з Романом і, глянувши на коней, промовив:

— В’яжіть своїх скакунів поближче, будемо підковувати... Ми тут уже три дні працюємо... Можна сказати, що в кузні й ночуємо... Ведуть і ведуть... Стільки люду зрушила з місця війна.

Перед обідньою порою трійка коней уже гарцювала на місці, неначе випробовуючи свої нові підкови. Під час роботи ковалі потоваришували з хлопцями, і старший, прощаючись, промовив:

— Це наші коники... А ми тут і польських підковували. Норовисті бестії... А то інколи приводили татарських, так з ними тільки горя набрались: не хочуть вони бути під підковами. Ледве зуби нам не повибивали!

Тепер уже Іван сидів на Гнідку, який знудьгувався без вершника і все поривався перейти в галоп. Проте козак твердо стримував норовистого коня. Роман вів до їхнього пристановища двох слухняних їздових коней — Сипка та Карого — і насміхався з Івана:

— Тримай Гнідка міцніше, бо занесе тебе бозна куди!

Залишок дня провели у лагодженні возів та догляді за кіньми, а жіночки разом із Катеринкою готували під відкритим небом вариво на вечерю. Вечеряли у хатині, приставивши до столу дошки. Разом із дітьми у господі набралося більше десятка їдців. Тетеря вдалася на славу, бо Рада знову не пожаліла шматка сала, яке сама обсмажила та заправила пісненьку страву.

Двоє хазяйських собак охороняли обійстя та вози мандрівників, а коней розмістили у великій стайні — нехай хоч наберуться сили перед довгим та нелегким шляхом.

Під час вечері всі бажали висловити невдоволення від ведення війни з поляками, особливо приголомшили події останнього тижня, коли козаки залишили визволені землі. Господарі, Платон та Килина Бреги, поглядаючи на Івана, гарячково викладали власне бачення подій. Коли Іван хотів щось заперечити або ж уточнити, Марія штовхала його під бік або тиснула під столом його ногу своєю...

Так і не відшукавши здорового глузду у вчинках гетьмана, перейшли до розмов про те, якою буде весна і що варто сіяти, аби голоду не було. Тут було повне порозуміння, і діти, які вовтузились у кутку, радо поглядали у бік дорослих, котрі мирно обговорювали справи. Так покотом і спати полягали: діти — на соломі, поближче до печі, а гості, попарувавшись родинами, — попід стінами.

Іван рано прокинувся від холоду, що відчутно тягнув по долівці від дверей та стін. Тихцем вийшов на подвір’я і, оглянувши вози та коней, насипав своїм зерна більше, ніж зазвичай: сьогодні у них буде важка дорога.

Прощалися з родиною Брегів як з рідними, і Рада весь час примовляла, витираючи сльози:

— Гора з горою не сходиться, а людина завжди стрінеться...

Хазяйські дітлахи крутились біля Катеринки, не знаючи, як їй догодити, а вона приязно посміхалась до них та змахувала сльози, що густо котилися з очей. У повітрі висіла вранішня імла, але всі сподівались, що вона швидко розвіється вітерцем. Уклонившись господарям, мандрівники знову вирушили у дорогу.

Поволі спливав час, і Іван став помічати, що шлях якось дивно звужувався і ставав непридатним до їзди.

— Романе, ти бачиш шлях? Щось мені твої кульбіти не подобаються!.. — прокричав Іван.

Зупинившись, він став ходити колами побіля возів, видивляючи вірний напрямок, проте ніяких прикмет наїждженого шляху не побачив.

Підійшов Роман і під лайку Ради на його адресу зізнався: дійсно, він помітив, як шлях став пропадати, але туман заважав добре все роздивитися. Прив’язавши їздового коня Силка до переднього воза, хлопці взяли зброю і відійшли подалі, пробуючи знайти шлях, але марно... Іван запропонував стояти на місці, доки не розвіється імла, і тоді вони зможуть визначитися з напрямком руху.

Розпалили багаття, і тепло трішки згладило гіркоту від невизначеності. Минув якийсь час, а імла все не розсіювалася. Доки чекали погідної години, підкріпилися салом із загребами, а тоді, боячись, що їх тут застане ніч, вирушили далі.

Зупинилися перед якоюсь малою річкою, вкритою кригою, і Іван з Романом, розійшовшись в обидва боки, ніяких слідів перевозу не знайшли. Стали готувати вози до переходу по льоду, а Роман, узявши палицю, пішов визначати товщину криги. Повернувся задоволений, бо, на його думку, крига мала витримати вагу воза. Стали заводити перший віз. Позабирали з нього теплі речі, харчі і, доточивши повід мотузкою, видовжили його сажнів до десяти. Роман, покрикуючи на коня, ішов збоку, і віз потихеньку котився на протилежний бік річки. Кінь ступив на берег і жваво витяг віз на сушу.

Тепер настала черга переїхати своїм возом Іванові з Марією, і хлопці швидко перенесли все необхідне на віз до Романа. Він узявся переправити і другий віз. Усе йшло добре, та неподалік від берега крига тріснула. Віз шубовснув у воду, і коник Силко намагався його витягти. Під ударами копит крига також провалилася, і кінь майже під черево опинився у воді. Як Роман не намагався його підстьобувати, але Силко вибився із сил, стояв у воді, опустивши голову, і хропів, неначе прощався з життям. Облишили думку, що Силко витягне віз, і Роман, узявши ще одну мотузку, прив’язав один кінець до свого воза, а другий — за вузду Силка, і вже у дві кінських сили стали витягувати застряглий віз.

Силко, відчувши, що його тягнуть із води, так забив копитами, кришачи кригу, що шматки розліталися навсібіч та ранили гомілки, але він усе ж таки вирвався на сушу, тягнучи підтоплений віз за собою.

Вода полилася з воза, і треба було швидко все перебирати. П’ятеро мандрівників кинулися розбирати мотлох, доки все не вкрилося крижаним коржем. Іван зрозумів, що зараз рушати далі не можна, ночівля буде побіля цієї злощасної річки. Поставили вози один за одним, трохи далі від берега річки, і всі кинулися шукати хмиз та гілляччя для вогнища. Ще й загородилися з усіх боків — на випадок якихось несподіванок.

Упоралися з усім уже в сутінках, і, доки Роман розпалював вогнище, Іван оглянув пошкоджені кригою гомілки ніг свого їздового коня Силка та, засмучений, підійшов до вогнища. Там усі грілися і варилася каша до вечері.

— От ми вже з Марійкою дісталися, куди хотіли... Наш Силко довго не протягне. Порізав себе кригою, гомілки треба в’язати, а то до ранку кров’ю стече... — повідомив Іван і попрохав Раду знайти якісь клапті, щоб перев’язати рани.

Вони разом із Романом швидко впоралися біля їздового коня, а він навіть не пручався, тільки сумно дивився на хлопців, котрі копошилися побіля його ніг. Зі спини Силка валила пара — чи то від тепла вогнища, чи то гарячка напала. Іван накинув на спину коня попону, а поруч простелили сухотрав’я — може, йому захочеться лягти вночі.

Першою бути на чатах визвалася Рада і почала своїм гучним голосом укладати всіх спати:

— Сьогодні всі гостюємо на нашому возі... Добре, що хтось один буде на чатах. От я пильнуватиму звечора!

Це трішки розвеселило всіх, і, коли розвішували мокре ганчір’я навпроти вогнища, вже кепкували з Ради, а Роман насмілився зауважити:

— Якщо Рада на чатах, ми мусимо всі спати аж до ранку!

Чоловіки нашвидкуруч збили ноші і перенесли по дві розігріті каменюки кожній родині під ноги, а Катеринка із задоволенням залізла під ліжник, запрошуючи всіх спати. Іван з Марією вмостилися головами до Романа та Катеринки і від перевтоми та приємного тепла, що обігрівало ноги, швидко поснули. Коли прийшла черга Івану палити вогнища та чатувати, він уже встиг добре відпочити і на дотик Романа відразу ж прокинувся.

Було видно, що заготовленого гілляччя не вистачить до настання світанку, й Іван із шаблею та пістолем на поясі став підрубувати підходяще дерево неподалік від постою. Коли почув побіля возів хропіння коней і їхню метушню, швидко підійшов до Гнідка і став його заспокоювати, але той весь час тіпав ногами та роздував ніздрі. Іван нічого не відчував, і йому була незрозумілою поведінка коня, та тієї ж миті він почув неподалік рохкання. Відразу збагнув, що справи кепські. Неподалік, можливо, очікує слушної нагоди, щоб напасти, зграя диких свиней. Він швидко підійшов до воза і підняв усіх на ноги. Цього разу непроханих гостей злякалася навіть Рада, схвильовано промовила:

— Дайте і нам з Марією пістолі, ми не промахнемося!

Іван, тримаючи в одній руці пістоль, став підтягувати до вогнища залишки гілляччя, і, коли вогонь охопив його, стало світліше і не так лячно. Тепер уже вони з Романом, зібравши рештки гілляччя, кинули його до одного вогнища. Нарешті і коні заспокоїлись, але горіти було більше нічому. Проте чоловіки за цей час дорубали дерево і, відсікши гілки, притягли його і поклали у вогнище. Зломлена сосна швидко запалала, і тепер уже Марійка радісно закричала:

— Тепер вам дзуськи, тварюки ікласті! Ми вас не боїмося!

Іван з Романом задоволено посміхалися: вогнище палатиме до ранку, і ніяка звірина до них не наблизиться.

Так у безпеці й добрій надії застав їх новий день, і мандрівники стали готуватися, щоб вирушити далі. Іван оглянув Силка і, побачивши закривавлені перев’язи, зрозумів, що на нього мала надія, треба десь шукати іншого їздового коня. Підвів Силка до воза, запряг його, притулився щокою до теплої щелепи і попросив вибачення за те, що не вберегли.

Поїхали далі і незабаром почули радісний вигук Ради:

— Подивіться, там їдуть вози! Дорога є... Повертайте швидше туди... Там люди!

Під’їхали до шляху, по якому один побіля одного рухалися вози, і, коли проїхав останній, зайняли своє місце позаду. Незабаром Іван став помічати, що Силкові все важче тягти воза, і вони все більше й більше відставали від валки. Добре, що попереду показалося декілька хатинок. Валка попрямувала поближче до них на обідній спочинок. Усі мандрівники вже походжали побіля своїх возів, оглядаючи колеса та коней, а Силко тільки ледве дотяг їхнього воза та спинився, упершись головою у передній віз.

Іван зіскочив і хутко став обдивлятися ноги Силка, потім скрушно похитав головою на німе запитання Марії, яка стривожено дивилася на нього.

— Готуйте вариво, а я піду в містечко, спробую придбати тяглового коня... Силко вже не зможе рухатись! — схвильовано повідомив усім Іван і, взявши шаблю, вирушив до містечка.

Марія не встигла й оговтатись, як Іван уже був далеченько, хутко прямував до ближчих хатинок.

Зайшовши в містечко, Іван придивлявся, у кого на подвір’ї була стайня. Примітивши одне таке обійстя, постукав у двері. На порозі з’явився немолодий чоловік, доброзичливо запитав:

— Що тобі потрібно, козаче? Якщо харчів, то ми зайвих не маємо.

Іван нашвидку розповів господареві про лихо, яке спіткало їх у дорозі, а тоді попрохав:

— Продайте нам коня їздового, бо наш ледве дотягнув сюди...

Чоловік не поспішав відповідати, щось розмірковував, а тоді несподівано запитав Івана:

— Пане, а чи то є правда, що ляхи повернуться знову? Хмель угоду про це підписав?

Іван, не розуміючи, дивився на нього, а тоді знизав плечима і відповів:

— Я довго поранений лежав... Що там коїлося, не відповім, але чув, що ляхи з приходом не забаряться.

— То пан має дукати, а чи якісь їхні гроші? — чемно запитав далі чоловік, а коли Іван сказав, що розрахунок буде дукатами, повів його до стайні.

Тут стояло троє гарних коней, і Івану приглянувся високий, сивий на ногах жеребчик. Указав на нього, але чоловік замахав руками, не погоджуючись продавати такого коня. Тоді Іван поліз у мішок і дістав п’ять золотих дукатів. Підкинувши їх на долоні, промовив:

— Пане добродію, віддаю вам усе золото, що маю. Такі монети на шляху не валяються!

Чоловік зрозумів, що це добра платня за їздового жеребця, і вже доброзичливо простягнув руку за дукатами, сказав:

— Згоден... Добрий розрахунок. Виводь!

У Івана від тих слів аж серце закалатало в грудях. Він відмотав повід і відразу відчув силу та норов молодого жеребця.

— Не хвилюйся... Він уже об’їжджений. Майже рік його впрягаю до воза. Добрий кінь!.. — сказав чоловік і, погладивши чотириногого по шиї, заспокоїв його, а потім невесело промовив: — Продав тебе гарним людям. Служи їм... Прощавай!

Іван, не гаючи часу, повів Срібка, так він його назвав подумки, тільки-но побачив у стайні. Коли вийшли з двору, кінь став мотатися з боку в бік, але, відчувши сильну руку свого нового господаря, умиротворено пішов з ним. Назустріч поспішала Марія. Підбігши, радісно вигукнула:

— Слава богу, є інший кінь, а наш Силко лежить ледве живий, ми всі плачемо над ним... А люди вже поїхали далі.

Іван підійшов до своїх, що були біля хворого коня, і, присівши на коліна, погладив та став говорити з ним:

— Пробач нас, Силку... Ми тебе не забудемо...

Силко якось дивно поглядав на іншого коня, і з його ока стали котитися сльози, а потім, стрепехнувши ногами, він бездиханно застиг.

Після цього жалісливого видовища нікому вже не хотілося їсти, і Іван, сівши на Гнідка, поїхав до містечка. Він верхи заїхав до подвір’я колишнього господаря Срібка і, нахилившись, постукав у віконце. Швидко вийшов з хатинки господар і стривожено запитав:

— Щось не так, пане? Чому ви повернулися?

Іван спішився і розповів господарю про долю Силка та намовляв його, щоб, доки не захолов кінь, вжити на м’ясо.

— Пане, зробіть це... Він не здох, а скінчився від виливу крові... А залишити його — так вовки за ніч пошматують. Хай ще буде з нього користь, — умовляв Іван господаря, і той згодився, сказав, що приїде туди зі своїм сусідом.

Прибувши до своїх, Іван суворо наказав усім пообідати варивом та швидше рушати далі.

Після швидкої трапези запряг у віз коня. Оголосив усім, що його звати Срібком, а коли вдалині показався віз, що поспішав до їхнього постою, крикнув Романові, що час вирушати. Срібко, ніби відчуваючи провину перед попередником, старанно тягнув воза з мовчазними мандрівниками.

Під вечір вирішили зупинитися на відпочинок біля ошатного містечка і, заїхавши в нього, побачили безліч слідів від возів, що вели на велике подвір’я. Роман звернув туди, і вони зупинилися біля чималенької хати, що ділилася на людську половину та стайню. Іван хутко постукав у двері і, коли звідти почувся голос, став прохати, щоб їх пустили на ночівлю.

— А платню маєте? — запитали з хати.

Коли Іван відповів, що вони заплатять за нічліг, двері відчинились, і господар з двома хлопцями кинулися розпрягати коней і завели їх до стайні.

— Беріть речі... У нашому селі злодіїв немає, але зараз по шляху всякі заброди ходять, — пояснював господар, якого звали Самійлом, і став допомагати Марійці з Іваном переносити торби до хати.

Швидко влаштувалися, і всі мандрівники із задоволенням зняли з себе одяг і чоботи. Хазяйка кинулася в сіни вимивати чоботи та ще й гримнула на хлопців, щоб добре приглянули за кіньми. У печі вже стояв величенький казан, в якому мліла каша. Марійка і Рада, пошептавшись із Одаркою, так звали господарочку, пішли за ширму митися після мандрівки.

Незабаром усі були налаштовані на вечерю в теплі та добрі, з часом їх стало хилити до сну. Першою заснула Катеринка, а Роман з Іваном, перемовившись між собою, вирішили спати по черзі. Господарі не дошкуляли ночувальникам розпитуваннями, бо ж у всіх було загальне горе — одні втікали від інших. Івана сон так і захоплював у свої обійми, проте він навчився і його піддурювати і, сидячи із заплющеними очима, не спав, бачив усе, а ще більше чув...

Після півночі увагу хлопця привернуло незвичне тупцювання коней, він побачив, як господар тихо вийшов з хати. Іван легенько штовхнув Романа під бік і наказав бути готовим до несподіванок, а сам стиха вийшов на подвір’я. Побачив, що поряд зі стайнею стоїть хазяїн двору. Він аж тіпнувся, коли побачив Івана, який непомітно наблизився до нього.

— Щось тут коїться, пане Самійле? — голосно запитав Іван і запропонував хазяїну зайти до стайні, щоб провідати коней.

— Поглянути треба. Коні чомусь хвилюються... Може, звірина якась ходить попід стайнею. Одного разу навіть ведмідь навідувався. Війна нікому не дає відпочинку, — із сумом промовив Самійло.

Зайшли у стайню, й Іван переконався, що коні всі на прив’язі. Він пройшовся по приміщенню і кожного погладив по крупові. Вони попрямували до хати з думкою про дивне поводження коней. Іван попередив Романа, щоб той не спав, прислухався до кожного шурхоту.

Ніч закінчилася без жодних пригод, і коли Іван прокинувся, Роман повідомив, що з кіньми все гаразд. Вийшли на подвір’я, стали обходити місцину поза клунею та стайнею і помітили сліди величезних лап, схожих на ведмедячі. Пройшли по слідах далі і побачили поламане гілля та розкидані дровини.

— Таки не брехав Самійло... Завівся неподалік від їхнього обійстя ведмідь-швендя, наробить лиха цієї зими, — із жалем промовив Іван.

Після вранішнього варива стали лаштуватися в дорогу, й Іван, покликавши Самійла, розрахувався з ним і занепокоєно зауважив:

— Не буде вам спокою... Робіть засідку на ведмедя. Був він і цієї ночі.

Самійло погодився з Іваном, приязно промовив:

— А ти козак без промаху, коней у тебе не поцупиш... Буде нагода — завжди раді!

Через два дні важкого переходу зупинилися на ночівлю у Сквирі. Тут уже відчувався козацький лад... Мандрівники стали натрапляти на козацькі роз’їзди, а люди у містечках, не боячись, пускали до хати.

Одного дня, під вечір, побачили білі маківки монастирів і церков міста Білої Церкви і радісно стали викрикувати подяки Богові, бо ж зглянувся на них після поневірянь на довгому шляху. Зупинилися на ночівлю на облаштованому подвір’ї для подорожніх. Там уже стояли декілька возів, побіля яких метушилися парубки. Іван попрямував до великої господи, зайшовши, перехрестився і звернувся з проханням прийняти їх на нічний постій. Через якийсь час усе було домовлено, і задоволений Іван поспішив оголосити про це своїм попутникам. Після вечері Рада з Романом підійшли до Івана. Не дивлячись у вічі, жінка промовила:

— Любі мої, вибачте нам... Ми далі не поїдемо, тут пустимо коріння... Від добра не тікають, а ця місцина нам до душі...

Іван і його дружина розгублено дивилися, не могли вимовити у відповідь жодного слова. Нарешті Марійка мовчки кинулася на груди Раді і заплакала. Іван, опанувавши себе, ледь чутно промовив:

— Друзі мої, залишайтеся! Тут уже й до Самарщини недалеко... Козацький край зустріне нас!

Катеринка, почувши розмови дорослих, обняла Марію. Так усі стояли, поки не наплакались, і тільки тоді стали потроху обговорювати подальші дії. Марійка погукала Раду. Вони вийшли з господи і про щось тихо гомоніли. Зрештою Рада сказала, що ранок завжди мудріший, і всі вляглися спати.

Уранці вже не було коли лити сльози, і навіть Катеринка тільки горнулася до Марії та запитувала:

— Марійко, а по весні ви приїдете до нас? Ми тут житимемо недалечко...

Молода жінка всміхалася і обіцяла приїхати. Підійшов Іван і, взявши Катеринку на руки, підкинув її, а потім поцілував... Усі зрозуміли, що час вирушати в дорогу. Рада тицяла в руки Марійці якісь гостинці, а Роман дав Іванові добрячого ножа, зробленого з польської шаблі.

— Щасливої вам дороги і Бог у поміч, — промовила на прощання Рада, а потім повернулася до Івана і якось загадково додала: — А ти, чоловіче, бережи свою жінку!

Тричі обнявшись зі своїми попутниками, Іван з Марією виїхали з подвір’я. Срібко поспішив по шляху, а Гнідко, неначе з розпачу, неохоче ступав за возом, проте натягнутий повід не давав йому змоги навіть показати жаль від розставання, і він, забувши про норов, слухняно тупотів слідком.