Присмак волі

У Почаєві

Санько отямився на третій день після поранення, і перше, що він побачив, — це велика баня церкви, яка величаво пливла серед білих осінніх хмар по синьому небу. Вмить пригадав, що з ним відбулося раніше, і в голову вдарила думка, що він уже на небесах, а душа пливе в рай.

При цій думці він посміхнувся і спробував підвестися, але відчув, що його хтось тримає за ноги. Обвів поглядом місце, де знаходився, і зрозумів, що він у просторому курені з відкритим отвором, а ноги прив’язані до великої дерев’яної ступи. У курінь заглянула постать людини в чорній рясі, і відразу він почув веселий глас отця Никодима:

— Оговтався, козаче? Вважай, що повернувся з того світу... Доки тебе доправили сюди, багато крові втратив, але наші монастирські знахарі з Божою допомогою зупинили біду...

Санько мовчки слухав Никодима, а коли той замовк, нахилився до нього і, приклавши руку до чола, спитав:

— Отче, а наші хлопці де зараз? Ми ж ішли до Львова...

— Боюсь, отроче Божий, що тобі до Львова швидко не вийде... Добре, що живим лишився. Будеш у нас при монастирі, доки не наберешся сили, — заспокійливо говорив Никодим.

— Від завтрашнього дня питимеш відвари з трав. Їжу тобі поки що заказано вживати, — продовжив Никодим і, перехрестивши Санька, вийшов із куреня.

Тепер уже Санько Голота усвідомив усе, що з ним трапилось, і дякував Богові за те, що на його шляху трапився отець Никодим. А друзі вже, напевне, давно ввійшли у Львів...

На вечір отець Никодим приніс великого ліжника і, обмивши рани теплою водою з травами, обклав Санька нагрітим камінням. Побіля отвору куреня також поклав каміння, від якого так і пашіло жаром.

— Будемо у курені разом спочивати, — сказав Никодим і заходився читати вечірні молитви.

Уночі Санько спав добре, а рано-вранці його розбудив Никодим. У курені вже сидів незнайомий монах, який, перехрестивши Санька, підняв його голову і став вливати у рот якісь гіркі настої, від яких у хворого аж зводило щелепи.

— Терпи, козаче, отаманом будеш! — примовляв монах.

Він зняв перев’язи і, обробивши рану, поклав на неї тонким шаром якесь мастило. Читаючи молитви, часом прикладав руку на його порізане черево. Від монотонного промовляння Санька охопив сон, і він, заплющивши очі, занурився у дивний світ. Силою почуття здійнявся до неба і летів, зачаровано розглядаючи землю, таку знайому і водночас ніби чужу.

І тут він зрозумів, що бачить Самарський ліс і свою хату, а побіля неї точиться запекла боротьба. Він упізнає батька, що з останніх сил б’ється з чорними татарами, але в нього на очах батько падає і кров з нього ллється з усіх боків. А від хати біжить жінка з дитиною в руках, і Санько впізнає в ній матір і себе, ще малого. Мати встигає добігти до густого зеленого лісу, але дужий татарин доганяє її і відриває від неї дитинча.

Санько дивиться на все це, і серце його рветься, але не може нічим допомогти, а тільки поглядає, як на великому чорному коні його, малого, кудись везуть, а мати впала на коліна і, витягнувши руки, молить Бога за свою дитину. Доки його віз на коні кремезний татарин, маленький Санько встиг підрости і, вирвавшись із рук ординця, біг та махав самому собі у небесах.

Невідомо як Санько швидко опинився над Львовом і, поглядаючи згори, милувався красою цього міста і побачив яскраву веселку, що, перетнувши місто, висіла над ним. Унизу люди здивовано дивились чи то на чарівну веселку, чи то на Санька і радо вітали, піднімаючи руки, а Санько, витаючи вгорі, радів красі незнайомого міста. Тільки здивувала пісня козаків, які йшли походом біля Львова. Вони співали веселу пісню так сумно, що на очі Санька навернулися сльози і він став махати руками, прощаючись із козаками, а вони не звертали на нього уваги, зникали за горою.

Пробудився Санько увечері від дотику чиєїсь руки, коли за порогом куреня було вже темно. У курені світилися дві лоївки, і знову той монах повторив усе, що робив уранці. Потім став шептати молитви, і Санько знову впав у сон.

Наступного ранку пробудився сам і лежав з розплющеними очима, прислухаючись до голосів зовні. Задзвонили до утрені, і душа Санька поглинала ці чарівні звуки, немовби хотіла вилетіти з тіла й полинути у світ широкий разом із цим чаруючим благовістом.

Після ранкової літургії у курені з’явилися Никодим та монах-знахар. Після лікувального діяння Никодим повідомив, що знову в окрузі вештаються татарські загони і цілком припустимий другий напад на Почаївський монастир.

Через два дні в обідню пору в курінь зайшов стривожений Никодим, а з ним — двоє ченців. Вони мовчки стали ладнати ноші для перенесення Санька за огорожу монастиря. Обережно поклали хворого козака на овечу шкуру, і Никодим, забравши з собою нехитрі пожитки, також пішов до монастиря. Тут йому було відведено келію, в якій ледве могли поміститися двоє людей. Було холодно, але приміщення можна опалювати дровами, і дим витягувало через складений з каміння димар. У Никодима відразу з’явилася робота. Він спочатку роздмухав комин, і коли дрівця почали весело потріскувати у полум’ї, став облаштовувати келію до проживання.

Коли прийшов знахар, у келії було вже досить тепло і діжка теплої води стояла на підлозі. Після огляду рани знахар задоволено гмикнув і, напоївши Санька гіркими настоями, став розповідати Никодимові, як без його допомоги лікувати козака.

Назовні зчинився лемент. Отець Никодим і монах подалися до дверей, залишивши Санька на самоті при невиразному світлі лоївки. Прислухаючись до гомону, Санько несподівано для себе самого заснув.

Прокинувся від дотику руки Никодима і веселого голосу, яким він співав молитву.

— Отче Никодиме, що сталося? Татари відійшли? — стривожено запитав Санько.

— Не тільки відійшли, а, може, навіки пропали, — весело відповів Никодим.

Обробивши рану, розповів таке: вони зі знахарем Кирилом вибігли з келії, підійшли до валу монастиря і побачили навколо нього татар, що гарцювали на конях. Їх було багато, і наставник монастиря, зібравши всіх побіля себе, наказав дзвонити, як на Воскресіння Господнє, та співати молитви. Майже сотня голосів стали виводити молитви так, що приглушували навіть дзвони. Навкруги лунали могутні слова, а їх немовби доганяв церковний дзвін. Ніхто з тих, хто співав, не чув і не бачив нічого, окрім руки свого стерничого, який закликав молитися. Ошаленілі татари підкочувались до огорожі монастиря, і раз у раз їх відштовхувала незбагненна сила. Десь перед обіднею татари, наче зграя хижаків, керована вожаком, збились у ватагу і поскакали щодуху подалі від монастиря, так і не наблизившись до стін.

Після оповіді отець Никодим, ставши навколішки до образу Спасителя, почав читати вдячні молитви, а коли пролунали дзвони до вечірні, тихенько вийшов із келії. Санько лишився на самоті, і коли денне світло почало меркнути, йому захотілося стати перед іконами та помолитися за спасіння обителі і житія всіх поселян. Хлопцеві здавалося, що звучать неземні голоси богослужіння, і під ці благоговійні співи він впав у забуття.

Прокинувся задовго до сходу сонця і лежав тихо, бо ж мав козацьку звичку прислухатися до всього, що подає навкруги свій голос. Санько почув, що отець Никодим збирається до утрені. Хлопець покликав його і тихо попрохав:

— Отче, навчіть і мене молитви читати та Святі Писання.

Никодим замислено посміхнувся і, поклавши долоню на чоло Санькові, промовив:

— Видужуй... Навчу тебе грамоти, а тоді молитви сам читатимеш.

Санько вдячно посміхнувся та попрохав:

— Почитайте молитви за моїх друзів: Андрія, Івана та Павла. Вони у скруті зараз. Душа моя віщує, що тяжко їм...

Через тиждень Санько вже підводився на лікті і став умовляти Никодима, щоб допоміг йому вийти у двір, але отець ніяк не погоджувався. Проте через два дні сам запропонував Санькові вийти з келії на монастирське подвір’я.

Опираючись на плече отця Никодима, він уперше за час перебування в монастирі стояв своїми ногами та потроху ступав, разу раз відпочиваючи. Без поспіху вони вийшли на пагорбок перед церквою.

Санькові перехопило подих від величавості храму на Почаївській горі та чудового краєвиду, що відкривався з усіх боків. Неподалік виднілося маленьке містечко, а навкруги була безкінечна далечінь. Виднілися густі ліси, а десь далеко лягли невеликі узвишшя. Якщо подивитися на південь, очам відкривалась заобрійна далечина з лісистим краєвидом, але з чудовими рівнинами, вкритими поодинокими деревами або невеличкими гаями.

— Оце так диво! Я неначе лечу і все це бачу! — з дитячим захватом викрикнув Санько, розглядаючи краєвиди.

— Це все створено Богом, для людей... А нам немає часу милуватися творінням Господнім, — промовив Никодим і тяжко зітхнув.

Після цього дня рана у Санька загоювалась просто на очах, і через тиждень він уже самотужки ходив по подвір’ю монастиря та тихцем мріяв осідлати свого Воронька. Та де тепер його вірний кінь?

А за Вороньком весь цей час потайки від Санька доглядав Никодим. І от одного разу він запропонував хлопцеві зробити походеньки до села, що було майже поруч із монастирем. Натякнув Санькові, що там його чекає гарна несподіванка.

До села Санько Голота йшов самостійно, опираючись на величеньку палицю, що її приніс отець. Увесь час хлопця не полишала думка про несподіванку, яка може чекати там. Коли зайшли на обійстя побіля якоїсь маленької дерев’яної хатинки, Санько почув до болю знайоме іржання коня... Додавши ходи, пішов до хижі, що стояла окремо від хатинки, а як відчинив верхню половину дверей, то аж ахнув: його Воронько нетерпляче тупцював на місці. Хлопець вивів коня з хижі та вдячно подивився на отця Никодима, що стояв поряд і милувався цією зустріччю.

— Тепер сам за ним доглядатимеш. Кінь останнім часом не хотів слухатися. Мабуть, відчував, що ти живий і прийдеш за ним, — довірливо промовив отець Никодим і, залишивши Санька з його чотириногим товаришем, зайшов до хатинки.

Доки Голота залишався з конем, обдивлявся та радів, що він готовий хоч зараз нести його на собі до друзів, у бій, з хатини вийшов Никодим з немолодою жіночкою.

— Ось хто доглядав твого коня, Санько. Це Онисія... Ти допоміг і їй визволитися з полону, а чоловік її тоді загинув при нападі... — розповідав невесело Никодим, і Голота співчутливо поглянув на жіночку.

— Щира вдячність, тітонько, за мого Воронька. Мені без нього, як сироті безпритульному, воювати далі аж ніяк... — схвильовано подякував Санько і запевнив, що буде щодня порядкувати біля коня.

Онисія посміхнулася, чуючи ці запевнення Санька, і запропонувала доліковуватися, мешкаючи у її хатині, тим паче, що вже треба опалювати хатину, а їй же ніколи, від монастиря доглядає за недужим людом.

— Якщо можна, я й сьогодні вже залишусь, — поспішно вимовив Санько, і Онисія з усмішкою кивнула головою.

Отець Никодим із жінкою зайшли у хатинку і показали Санькові місце, де була захована його зброя.

— А завтра я прийду та вчитиму тебе писемності. Це вміння за плечима не носити... Доки сядеш на коня, щось уже знатимеш, — додав Никодим і, попрощавшись, пішов до дверей.

Онисія щоранку перев’язувала рану Санькові. Після прикладання до неї лляної ганчірки, вимоченої в густому настої з квітів деревію та ромашки, хлопець відчував значне полегшення і майже не було болю. Онисія готувала йому й настої для внутрішнього споживання, та Санько під час пиття кривився від гіркоти цього зілля. А вже через годину Онисія подавала йому густу юшку з неслухняного півника, і Санько із задоволенням сьорбав. З кожним днем усе більше міг з’їдати цієї наваристої юшки і зацікавився, яким же це гірким напоєм вона його щоразу пригощає перед їжею. І одного разу, коли Санько вже з’їв полумисок курячої юшки, вона промовила:

— Запам’ятай, козаче... При пораненнях у живіт пити такти попервах не можна. Слід вживати відвар з коріння пирію з додаванням полину гіркого. Настоювати треба майже півдня і пити собі тричі на день. Після трьох-п’яти днів пиття можна потроху їсти, а вживати настій треба близько місяця...

Санько тільки кивав головою на знак згоди і наприкінці бесіди сказав:

— Серед наших козаків також є знахарі. Хотілося б і мені це ремесло осягнути...

Онисія засміялась і, роблячи якусь хатню справу, промовила:

— Цьому треба все життя вчитися. Перед Богом відповідаєш...

Осінь відраховувала свої останні дні, і Санько вже походжав по подвір’ю Онисії та надвечір чекав отця Никодима, який не полишав надії навчити Санька Голоту грамоти.

Десь на початку грудня, в сиру та прохолодну пору, випав густий мокрий сніг. Санько сидів на колоді, чекаючи Никодима. Він з’явився на подвір’ї у досить кепському настрої. Після благословення отця обоє зайшли до хатинки. Никодим став розповідати про початок перемир’я з Польщею, про те, що війська Хмельницького повертаються на свої землі під Київ та Чигирин. Санько сидів, не випустивши пари з вуст, не міг зрозуміти, як таке могло статися і куди йому тепер подітися.

— Отче, а як же я тут житиму?.. Військо прямує далеко... Чи дійду до свого Запорожжя? — стиха запитав Санько в отця Никодима, а може, в себе самого.

Никодим ніяково мовчав, а потім промовив:

— Ніхто тебе не буде силувати, щоб у зиму йшов звідси. А настане тепла пора — то вирішуй сам...