Присмак волі

Тернистий шлях до Пилявців

Минуло три дні після взяття Лодижина, і козаки, владнавши обрядові справи по вшануванню полеглих при взятті фортеці та набравшись сил, одного ранку були зібрані на полі для зустрічі з Іваном Ганжою. Хлопці знаходилися побіля сотні полковника і дивились на Ганжу, що стояв зі своїми отаманами просто перед ними.

— Козаки, — промовив на увесь голос Ганжа, — шляхта не хоче віддавати вольностей! Вишневецький топить у крові наших братів та сестер, підняв військо, яке хоче знову повернути в рабство козацьку душу. Богдан Хмельницький наказав нам розбити цього недоляшка, і ми завтра йдемо в похід далі на захід — помститися за невинно пролиту кров! Відрубаємо голови нашим гнобителям!.. — гнівно закликав полковник.

Тисячі воїнів загорланили йому у відповідь:

— Підемо, посічемо губителів землі нашої!.. Веди, полковнику! Не зганьбимо честі своєї!

Наступного дня вранці військо Івана Ганжі було готове до десятиденного походу заради визволення народу православного від насильства шляхти. Добре ставало на душі у Підлужного, коли бачив, що поряд із ним гарцює на коні його вірний друг Іван, і щиро вірив: разом вони непереможні.

Десятка на чолі з Макаром Пилипенком знову несла збоку сторожову охорону обозу. Рухались по Чорному шляху, і Андрій уперше бачив, до чого довели люд, який проживав у містечках поблизу цього шляху. Упродовж нього рідко зустрічали живих людей. Та вони, побачивши козаків на гарних конях, добре озброєних, уже не знали, радіти їм чи тікати подалі від їхніх очей. Обідрані та худі, немов скелети, люди подекуди виглядали зі своїх осель і боялися навіть наблизитися до козаків. Одне тільки, що дітвора досить сміливо підходила до козаків. Крокуючи поряд, малі задирали голови на вершників і просили: «Візьміть нас у козаки! Ми будемо бити ворогів, за Хмеля! Дайте нам тільки шаблі...» Дивлячись на них, Підлужний ледве стримував сльози і обіцяв взяти їх, як тільки повиростають. Те ж саме, напевне, відчували й інші козаки, бо не було чути ані жартів, ані сміху.

Коли до місця збору війська лишилося днів зо два шляху, після ради у полковника приїхав Макар і сказав, що завтра зі сходом сонця вони повинні зробити глибокий похід осторонь їхнього шляху, подивитись, що діється побіля Меджибожа та Чорного шляху. Під старшинство Макара Пилипенка прислали ще десяток козаків. Десятник належним чином оцінив їхню військову вправність.

Уранці вже двадцять воїнів козацького роз’їзду були готові вирушити на пошуки місцезнаходження польського війська Яреми Вишневецького. Четверо друзів були задоволені самостійним виїздом, і вони разом, в один ряд, виїхали зі стану.

Настрій в усіх був чудовий. Весело щебетали птахи, де-не-де перед козаками піднімалися з трави перепілки і понад самою землею відлітали убік, а потім стрімко падали у траву. У ці хвилини Підлужному здавалося, що ніякої війни немає, що він перебуває на своїй Присамарщині, їде на лови перепелів. Уже коли від’їхали далі, Макар розділив козаків на гурти, збільшено було й відстань, і тепер хлопці бачили тільки четвірку попереду та позаду себе. До обіду не зустріли нікого, навіть місцевих жителів.

Місцевість стала важкою для коней, і Макар, зібравши свій роз’їзд, вирішив зробити передих — для обіду та відпочинку коней. У різні боки розійшлися по два козаки, а решта зайнялися розпаленням двох вогнищ — для приготування варива.

Швидко зварили соломаху і, пообідавши, вирішили перечекати спеку в затінку дерев. Пилипенко підійшов до Підлужного і наказав разом з Іваном іти на заміну дозорців, які прийдуть обідати. Андрій з Іваном знайшли засідку дозорців, зайняли їхнє місце в улоговинці, за камінням. Звідси добре проглядалась місцевість, і Андрій задивився, як у небі літав шуліка, виглядаючи свою чергову здобич. От нарешті птах шугонув до землі і, впіймавши щось, злетів та подався геть, тримаючи у пазурах невеликого звірка.

До слуху Андрія долинули якісь незрозумілі звуки та шелест крил сполоханих птахів, що розліталися навсібіч. Хлопці не бачили нічого підозрілого, але за всіма прикметами десь неподалік рухалися люди. Андрій залишився видивлятися, а Іван обережно рушив до гурту. Через деякий час він повернувся з наказом тільки дивитися, не видаючи себе. Лише зараз вони помітили, як з вибалку поміж деревами виїхали риссю з десяток вершників. По зброї та одягу Андрій зрозумів, що це поляки.

Поповзом пробралися Санько з Павлом і передали наказ: повернутися до своїх коней та бути в засідці, коли козаки оточать поляків та запропонують їм здатися у полон. Усі четверо позадкували в кущі, а потім швидко добігли до коней та миттєво скочили на них. Макар наказав вступити у бій лише половині козаків, а решта перебуватиме у засідці.

Дюжина козаків несподівано напала на ворогів і, погрожуючи їм пістолями та мушкетами, запропонувала здатися в полон. Польські вершники миттєво стали у захисне коло, але вирватись від козаків можливості майже не було. Старший їхнього гурту щось мислив своє, і ніхто не збирався кидати зброю. Неподалік почувся тупіт копит, і коли супротивники зрозуміли, що може все змінитися, «заговорили» козацькі пістолі, на землю звалилися декілька вершників.

Задзвеніли шаблі, і людська кров стала поливати землю та кінські гриви. До місця сутички от-от мала наблизитися допомога шляхтичам. І тоді із засідки вирвалось восьмеро козаків на чолі з Макаром і на повному ходу, перерізавши шлях ворожим вершникам, збили з лету трьох перших кіннотників. Андрій вибрав собі ворога, який мчав другим в атакуючому крилі, та вдарив його збоку навскіс у груди. Проскочивши крізь стрій поляків, Підлужний повернувся через сажнів тридцять і знову помчав на ворога, а на місці сутички вже всі змішалися і затято рубали один одного до смерті.

У загальній метушні швидко знайшов собі супротивника, і не встиг той повернутися до Андрія, як був збитий його шаблею і завалився з коня. Була явна козацька перевага, і вже на одного підляшка припадало по двоє козаків. Деякі поляки кидали шаблі. Тут хтось із козаків послабив тиск, і дужий шляхтич несподіваним ударом майже перерубав його та рвонув з кола оточення.

— Не проґавте його, хлопці! Треба наздогнати, скарати на смерть! — закричав Макар.

Тут Андрій побачив, як Санько швидко зістрибнув з коня і, на ходу виймаючи стрілу, присів, випустив її у втікача. На мить ворогуючі застигли і дивилися, що буде з утікачем. Проте надії шляхтичів були марними: вершник, випустивши повід, випрямився і миттєво вилетів із сідла. Тепер уже решта ворогів під направленими на них шаблями кинули зброю на землю. Козаки швидко взяли їхніх коней під вуздечки і примусили злізти із сідел та хутенько позабирали у них вогнепальну зброю.

— Отак краще буде! — вигукнув Санько і задоволено подивився на хлопців.

Іншого разу всі могли посміятися та похвалити Голоту, але на землі лежали двоє забитих товаришів, і козакам було не до жартів. Змусили шляхтичів копати могили для своїх. Макар сумовито промовив:

— Для наших братчиків самі копатимемо, щоб могила чистою була...

Шляхтичі рили землю поспіхом, не знаючи, чия це буде могила, і з ненавистю поглядали на козаків, а один з них копав з такою люттю, що заступилно на його заступі тріснуло навпіл, і він, тримаючи в руках уламки, дивився з-під лоба. Підійшов Пилипенко, наказав йому вилізти з ями. Шляхтич, похмуро поглядаючи на Макара, виліз, кинув уламки заступа на землю.

— Зв’яжіть його та відведіть від інших... Допит вчиню йому, — наказав Макар хлопцям.

Швидко зв’язали шляхтичеві руки і повели за кущі, де стояли козацькі коні.

— Як звати тебе, чоловіче? — звернувся Макар до пов’язаного шляхтича.

Полонений молодий поляк мовчав, і тоді Пилипенко сказав своїм:

— Ану, хлопці, приготуйте йому палю... Вони в Погребищі не один десяток людей посадили. Хай попробує і він!

Санько з Павлом кивнули головами та пішли вибирати підходяще дерево. Через декілька хвилин повернулись, несучи вдвох чималенький стовбур.

— Готуйте йому, хай посидить... Може, розмовлятиме краще, сидячи... — продовжив Макар і повторив своє питання.

Шляхтич, не зводячи з палі очей, тихо відповів:

— Заславський Стефан... Але більше нічого не скажу. Вас самих на палі посаджають, холопи!

— Ти не розкажеш, то розкажуть інші, коли дивитимуться, як ти будеш крутитися на палі... А ми почекаємо, — продовжував Макар і наказав хутчіше стругати палю.

Хлопці підвели Стефана та, зав’язавши йому руки вздовж боків, вільний кінець мотузки віднесли убік. Пилипенко подивився, як побагровів шляхтич, і тоді ще раз запитав його:

— Де стоїть військо Вишневецького і куди вас несла лиха година?

Тут Стефан не витримав:

— Пане, за мене батько дасть хороший викуп. У мене батько воєвода, князь!..

— Викуп — то добре, награбовані гроші ми згодні забрати... А як не розкажеш, то й викупляти нікого буде. Хіба що купу лайна, — іронічно зауважив Макар і подав знак хлопцям, щоб знімали штани з підляшка.

— Не чіпайте мене, хлопи. Я все розповім, хоча це вам і не допоможе... Вас скоро всіх переб’ють, як раніше Наливайка... Те ж саме буде і з Хмелем, — розпатякався князівський нащадок.

— От ти якої заспівав, ти вже і Хмеля згадав... Ану, хлопці, підводьте його — задом до палі. Нехай полоскоче його! — гнівно наказав Пилипенко.

Козаки накинулись на норовливого підляшка і, зігнувши його дугою, підвели до палі. Коли гостряк торкнувся сідниці, Стефан заволав не своїм голосом і впав на коліна, просячи пощади у безжального Макара.

— Та мені твій зад не заважає. Розповідай усе, а ми послухаємо... Потім подивимося, — вже спокійніше сказав Макар.

Довелося підляшку все розповісти: про їхній похід з Вишневецьким та про заклик князя до збору війська, перемови з Осолинським про прихід польського війська для боротьби з повстанцями та про місце зібрання шляхетського війська побіля Човганського Каменя на річці Горинь.

Після цього Макар наказав відправити полонених у полк Івана Ганжі. Доручив це зробити двом досвідченим козакам.

— Ти дивися, Стефане, не дуже патякай. Сиди смирно на коні, це ж таки не паля, а то і не діждешся відкупу, хлопці тебе по дорозі зарубають, — повчав на дорогу Пилипенко і наказав хлопцям: — Як буде непереливки, то рубайте голови, щоб нікому не дісталися!

При цих словах полонені опустили очі, і хлопці вирушили в дорогу, помахавши товаришам на прощання.

Обмивши обличчя забитим, поховали їх, загорнули могилу, і Макар прочитав молитву та стиха вимовив:

— Отака наша доля козацька: Скоро й не видно буде, де наших братчиків кістки лежать... Проте вони — у своїй землі, і душі їхні вільними були.

Швидко зібрались і вже меншим складом поїхали далі. А думати про долю козацьку не було коли: навкруги можуть бути ворожі засідки, і смерть може чекати кожного за пагорбком чи за ліском. На щастя, до вечора більше не було пригод, і козаки, вибравши зручну залогу, на випадок ворожого нападу зупинилися на ніч.

Розпалювати багаття Макар Пилипенко заборонив, щоб не накликати на себе біду, адже дим міг виказати місце ночівлі. Поїли харчі, заготовлені раніше, кожен зі своєї торбини, запили чистою водою. Макар навіть заборонив декільком затятим курцям палити люльки, щоб запах тютюну не навів на них нічних ворожих лазутчиків.

Андрієві з Іваном випало стояти на варті після півночі, і вони, стриноживши коней, завалилися відпочивати головами один до одного. Опівночі їх розбудили хлопці, які провели свій час на варті, і вони, швидко отямившись, зайняли зручне місце для охорони товаришів, котрі відпочивали. Прилягли на відстані декількох сажнів один від одного, і кожен вслухався у нічне різноголосся. Одноманітні звуки причаровували дозорців, і коли голова Андрія падала на складені навхрест руки, Іван, глянувши у бік напарника, збадьорював його:

— Андрію, не спи, дивися, що там у тебе попереду перебігло! Чи не вовк часом?! — гукав Іван.

Підлужний також не лишався у боргу, і коли голова Івана нахилялася, намацував на землі камінець і кидав у бік товариша. Той, у свою чергу, сварився до Андрія кулаком.

Нарешті небо посвітлішало і навколо стало видно обриси дерев, навіть на віддалі, проте хлопці знали, що саме цей час є найнебезпечнішим для козаків, що дрімали. Охоронці вже забули про сон і вдивлялися в обриси вранішніх тіней, а легенький туманець по вибалках додавав химер ще не закінченій ночі.

Підлужний побачив віз, а вже потім почув його поскрипування. Той віз ніби коливався у вранішньому туманці та неспішно котився, запряжений двома круторогими волами.

— Іване, підіймай усіх, а я — на чатах, — прошепотів Андрій, підповзаючи до товариша.

Іван швидко зник у світанковому мареві, та через деякий час уже з’явився разом із заспаним Макаром, що хотів власними очима роздивитися, що ж то за люд рухається возами.

— Схоже, це мирні селяни. Та всі хлопці вже на ногах... Я вийду один, без шаблі та в оцьому потертому сіряку, яким уночі вкривався. Ви уважно спостерігайте, — розпорядився Пилипенко і, піднявши із землі якусь ломаку, пішов до возів, що рухалися назустріч.

Хлопці зарядили луки і сиділи тихо, поглядаючи, що діятиметься на шляху. Андрій побачив, як Макар підійшов до переднього воза і привітався, поклонившись візникові. Той, злізши з воза, про щось став говорити з Макаром, а він стояв та показував руками у різні боки, нібито заблукав. Нарешті вони про щось домовились, і Андрій побачив, як з воза Макарові подали ківш води, і він, уклонившись на знак вдячності, почвалав у той бік, звідки їхали вози.

Два вози швидко, без будь-якої шкоди для їхніх господарів, зникли з поля зору хлопців, а збоку виріс із-за пагорба Макар і швидко підійшов до хлопців.

— Це були втікачі від переслідувань Вишневецького... На возі — тільки домашні пожитки і провіант, та й дітлахи спали, — швидко відповів Макар на мовчазне запитання хлопців.

— Напевне, десятнику Макаре, вони не запідозрили, що ви — козак, ви ж бо таким сіромахою зробились, що і ми б водички дали, — пожартував Підлужний.

Пилипенко посміхнувся і відказав:

— Добре ж вам насміхатися з десятника... А от ми сьогодні маємо побіля Хмільника все видивитись і завтра вранці встигнути в Синявку, де нас чекатиме військо Ганжі.

Усі поспіхом поснідали та вирушили в дорогу. Макар наказав глядіти на всі очі, бо Ганжі цікаві найменші подробиці про події, які тут відбуваються. Макару і всім іншим пришилася до душі витівка з обшарпаним сіряком, і десятник наказав Павлові з Яремою одягтися якнайгірше, вимазати коней у багнюку, а зі зброї взяти лише пістолі та ножі.

— Будете їхати попереду нас, привертатимете до себе увагу. Ми на відстані приглядатимемо за вами, — наставляв Пилипенко.

Хлопці, замурзані, немов місяць не бачили води, поїхали попереду сажнів за триста.

Андрій з Іваном та Саньком увесь час стежили за тими, хто їхав попереду, і коли вдалині з’явилося з десяток вершників, що рухалися з Хмільника, хлопці непомітно наблизилися по узбіччю до своїх.

Підлужний здалеку побачив, що назустріч їдуть шляхетські вершники, це було помітно по конях та одягові. Коли порівнялися з ними, хлопці послужливо дали дорогу шляхтичам. Ті зневажливо поглядали на хлопів, а коли вже роз’їхались, один з них окликнув козаків:

— Звідки ви взялися, такі голодранці? Чи не козаки ви Хмелеві, що такі замурзані?

Треба було щось відповідати, а Павло мовчав, і от нарешті почули його голос:

— Та які ми козаки?.. У нас і шабель немає. Пограбували нас у дорозі, вертаємось без возів... Усе відібрали грабіжники лісові, ми ледве ноги винесли звідти!

Шляхтичі про щось порадились, і один з них крикнув уже навздогін хлопцям:

— Забирайтеся скоріше звідси, а то і без голів залишитеся, дуки задрипані.

У Підлужного відлягло від серця. Слава Господу, що так обійшлося, інакше треба було б встрявати у сутичку. Тоді їхня вилазка провалилася б. Два ворогуючих роз’їзди мирно роз’їхалися в різні боки, чим був задоволений Макар, бо через деякий час наздогнав їх і наказав Андрієві зупинити Павла з Яремою із в’їздом до лісу.

Швидко всі зібралися та вибрали, де густіший ліс і щоб подалі від шляху.

— Тепер чекатимете тут нас з Андрієм, а ми з ним у Хмільник на своїх двох підемо! — розпорядився Макар і наказав Андрієві одягнутися якнайгірше, а зі зброї взяти тільки ніж.

Андрій узяв дрантя з Павла і натягнув на себе. Підійшов до свого Орлика і погладив його шию:

— Тихо будь. Орлику, я скоро повернуся, — шепотів коневі на вухо.