Присмак волі

Вдалий вимін

Підлужний якнайшвидше кинувся до Санька, щоб сповістити про успіх у домовленостях з ординцями, і коли все розповів, той тихо попрохав:

— Скажи сотникові, щоб отця Никодима звільнили з його Євангелієм, інакше він залишиться у них і піде за книгою в полон...

Андрій здогадався, що цей монах допомагав Санькові в полоні, і твердо пообіцяв:

— Я, Санько, особисто розшукаю того монаха, а Євангеліє повернуть... Не сумнівайся, ми його знайдемо!

Голота вдячно потиснув правицю товариша, і Андрій пішов готуватися до обміну полоненими.

Сотник Гусак, вислухавши Підлужного, пообіцяв виконати прохання Санька і доручив зробити це Андрієві та двом його товаришам. Сотня попрямувала до місця зупинки ординців і тільки поблизу того місця розділилася на дві частини: одні мають приймати полонених, а інші — охороняти мурзу з його сином та бути в засідці про всяк випадок...

Петро послав Макара з тлумачем вирішувати всілякі недомовки з ординцями, а сам уважно слідкував за діями у стані ворога під час обміну. У бік козаків потягся звільнений люд, і багато хто хотів підійти та подякувати, але їх зупиняли і просили швидше полишити це місце. Коли половину люду було звільнено, ординці припинили випускати полонених і стали чекати звільнення одного мурзи, але Петро категорично відмовив, сказавши, що випустять обох одночасно.

Тепер їхній старший забажав, щоб поставили полоненого мурзу та його сина поближче до них, татари хотіли їх бачити. Тут Петро також не піддався на ординські хитрощі, але пообіцяв невдовзі показати їм молодого мурзу. Коли вже випустили майже всіх, вивели молодого мурзу, поставили біля нього сторожу з двох козаків на виду в ординців, і ті неохоче вивели решту люду.

Андрій слідкував за визволенням полонених, але отця Никодима серед них не впізнавав і, коли виходили останні, швидко підскакав до Петра і з тривогою мовив:

— Пане сотнику! Отця Никодима не було серед людей!

Петро Гусак задумався на хвилинку, потім кивнув головою і звернувся до тлумача:

— Микито, ану поспитай, де ото батюшка? Чому його не випускають?

Тлумач і старший ординець довго щось один одному талдичили, і нарешті Микита крикнув Петрові:

— Кажуть, що він відмовляється звільнятися... Хоче до них перейти, в їхню віру!

Тепер Андрій спитав дозволу у Петра під’їхати до Микити і, під’їхавши, сказав:

— Вимагай у них Євангеліє, і тоді він вийде за тією книгою!

Микита швидко переговорив з ординцем, і той, зі злістю подивившись на Андрія, закивав головою на знак згоди. З’явився Никодим, який неспішно ішов, несучи поперед себе Євангеліє. Підійшовши до козаків, тричі перехрестив святою книгою та благословив християн за визволення.

Привели і старого мурзу. Тепер Петро вимагав ще половину награбованого добра з возами, на що в стані ординців здійнявся ґвалт, і вони стали хапатися за шаблі та заплигувати на коней. Петро крикнув, що в тому разі, коли ординці не віддадуть усього, козаки вб’ють молодого і старого мурзу, а їх усіх посічуть на друзки.

Після таких слів у стані виникла суперечка, та потроху татари стали вгамовуватись і виганяти з табору вози без їздових. Коні покірно виходили, а козаки переймали їх та передавали звільненим людям. Ті швидко мчали геть від цього місця.

Два останніх вози Петро затримав і наказав козакам відігнати убік. Тепер, розв’язавши очі старому і молодому мурзі, відпустили їх до своїх. Старий мурза, зв’язаний, з ганчіркою у роті, почвалав у бік своїх, тримаючись за молодого, а козаки, улюлюкаючи та присвистуючи, вже забирались звідси.

Андрій підскочив до отця Никодима і запропонував йому хутчіше від’їздити з козаками, на що той із задоволенням згодився і, перехрестившись, заліз на воза, не випускаючи з рук Євангеліє.

Козаки без зупину проїхали чималу відстань, і весь цей час Андрій не полишав воза, в якому лежав поранений Санько.

Коли наблизилися до містечка Суховоли, Никодим попросив зупинитися, бо йому треба було йти у монастир. Сотня стала на перепочинок. Андрій, під’їхавши до Петра з прив’язаним до сідла конем свого товариша, промовив:

— Пане сотнику, а що будемо робити з пораненим Саньком? Він увесь палає від жару, не витримає шляху...

Петро Гусак під’їхав до воза з пораненим, приклав руку до його чола, а потім, подумавши, звернувся до отця Никодима:

— Отче, тугу нас поранений, а ви ж людина начитана, знаєте Писання Святе... Чи не спробуєте врятувати його від лихоманки?

Отець Никодим підійшов до воза, на якому лежав поранений Санько, і став дивитися на нього та читати молитву. Потім звернувся до Петра:

— Ти правду кажеш, пане сотнику. Потрібні йому лікування та гарний догляд... Як віддасте, то заберу його з собою в монастир...

Петро на це відповів:

— Отче, забирайте віз і все, що на ньому є, на догляд пораненому. Їдьте з Богом, а нам час вирушати...

Коли Підлужний почув ці слова, у нього відлягло від серця.

Петро Гусак пішов обходити своїх козаків, а Андрій з друзями облаштували воза в дорогу ідо нього прив’язали Воронька, який мирно помахував головою, ніби радіючи, що він іде за хазяїном. Отець Никодим сів на воза за візника, і коні слухняно пішли у напрямку обителі...