Присмак волі

Спільно з буджаками

Ранок наступного дня почався з появи вістових та повідомлення про прихід довгоочікуваного татарського війська, яке розмістилося нижче по річці Іква, на лівому березі, неподалік відстану Максима Кривоноса. У козаків, яких тепер знову очолював Макар Пилипенко, повинності не змінилися: треба було виходити в поле пильнувати підступи до табору. Але цього разу до їхньої сотні прибули десятків зо три татарських вершників, разом із ними мали проводити вилазку в бік ворога.

Андрій відчув у душі невдоволення від одного вигляду вилицюватих пихатих ординців, які грайливо гарцювали перед козаками, чекаючи виходу в поле.

— Дідьки б їх похватали, гарцюють тут... Без них упораємось... — бурчав Санько, і всі схвально кивали головами.

Буджацькі татари трималися трохи окремішньо від сотні Петра Гусака, і їхні чванливість та зверхність зникли після виходу в поле, де невідомо, що тебе чекає зовсім поряд. Не забарився і польський роз’їзд, як тільки козацько-татарський загін віддалився від стану на три милі. Поляки, угледівши ворогів, швидко приготувалися до атаки, але, побачивши в козацькому загоні татар, трохи оговтались і стали повертати назад.

Тут Петро зрозумів, що поляки перебувають в якомусь сум’ятті, тож крикнув громовим голосом:

— Розтягніться ланцюгом, галопом... Праве крило з Макаром, бийте ляхів!

І підсилена сотня з гиканням та татарським кличем кинулась на ворожих вершників.

У польському роз’їзді почалася плутанина — одні виявляли готовність іти в атаку на Петрову сотню, інші розверталися, побачивши татар. У цей час до них підскочив об’єднаний загін та став кришити розгублених вершників.

Підлужний підстьобнув Орлика, і всі четверо друзів кинулись вперед на ворога. «За Ганжу! За полковника!» — то тут то там лунали голоси козаків, і шалені лють та ненависть оволоділи всіма атакуючими. Татарські вершники підтягнули ноги на стременах і дивовижним чорним клубком врізались у ряди польських драгунів. Звідти стали доноситися несамовиті крики степовиків та передсмертні зойки поляків.

Драгуни перед загрозою повного знищення відчайдушно оборонялися, і от уже козаки стали падати з розсіченими головами, а татари, не витримавши натиску приречених на смерть поляків, відступали. Петро узрів зміну бою не на свою користь і, щоб уникнути загибелі козаків, став кричати:

— Хлопці, залиште їх, відходимо!.. Нехай тікають до Заславського! Дідько з ними!

Андрій та його товариші ніяк не могли розчепитися з приреченими драгунами і продовжували махати шаблями, не даючи ворогам вийти із сутички. Санько не витримав і закричав на всю горлянку:

— За Ганжу! Покладемо їх тут! Бийте!

З новими силами четвірка відчайдухів насіла на драгунів. Двоє ляхів умить вилетіли із сідел, як мішки, а решта швидко повернули назад та кинулися навтьоки. Тут уже й Павло Година не витримав та засвистів навздогін, а козаки стали глумливо улюлюкати у спини поляків.

Козаки зібрали зброю своїх забитих товаришів та ще й польську. На двох драгунах були кольчуги та шоломи. Хлопці взяли й це, примовляючи: «Пробачте, пани ляхи, вони вам уже не потрібні! » У татар також були втрати, і вони, перекинувши через спини коней убитих, подалися у свій табір попереду козаків.

Повернулися козаки не запізно і з пошаною поховали вбитих товаришів.

— Щодня когось ховаємо. Учора — полковника, сьогодні — козацьких сіромах... — звертаючись до друзів, сумовито промовив Підлужний.

Уночі всіх тихо підняла варта, і весь стан Максима Кривоноса заворушився, мов мурашник. Козацьке військо готувалося до вирішальної битви з поляками, що стояли військовим табором у десяти верстах від козацького стану.

Сотня Петра Гусака тепер була підпорядкована полковнику Кривоносу, і козакам до початку бойових дій треба було здійснити розвідувальну вилазку в напрямку наступу головного війська.

Тільки-но сонечко показалося на сході, як Петро Гусак повів своїх у похід, але цього разу було ще більше татарських вершників і вони мали свого начальника — бея, старшого роками за Петра, з дуже крутим норовом. Татари знову йшли відокремлено від козаків, з лівого боку розтягнутого ланцюгом козацького загону. Петро оголосив, що при появі польських заслонів слід відразу атакувати їх та битися до підходу козацького або татарського підсилення. Відступати заборонив під страхом кари на смерть. «Оце так довоювалися... А якщо їх ціле військо? Вони ж нас зметуть...» — гомоніли поміж собою козаки, але знали, що вороття не буде, Гусак не жартуватиме...

Вище по річці Іква, там, де знаходився Пилявецький замок, у якому перебував Богдан Хмельницький, чулися безладні постріли гаківниць та пальба. Але пізніше пальба з гаківниць упорядкувалась та поступово влилася у загальний гул бою. Попереду з’явилися польські драгуни, приблизно в такому числі, як і розвідувальний загін Петра разом з татарською півсотнею. Місцевість була не зовсім придатною для стрімкої атаки на драгунів, і козацько-татарський загін став неспішно зближатися з поляками. Як лишилося сажнів сто, Петро щосили закричав:

— Бийте ляха! Рубайте!

Прискоривши хід коня, повів за собою інших.

Андрій також підганяв свого Орлика, і хлопці рівним ланцюгом зблизилися з ляхами лице в лице. Кожен вибирав собі супротивника в леті атаки, і Підлужний, напружившись, передбачав зближення з молодим драгуном, що також мчав на нього, викрикуючи щось на ходу. Андрій устиг першим нанести боковий удар. Шабля ввійшла кінцем леза у бік шляхтича, а Підлужний, не спиняючись, продовжив рух уперед, вибираючи наступну жертву для своєї шаблі.

Перед ним з’явився ще один вершник з піднятою вгору шаблею. Андрій, натягнувши повід Орлику, закрився від його зброї і, нахилившись поза шиєю коня, махнув шаблею збоку, в напрямку руху поляка. Знову його шабля полоснула поперек тіла ворожого вершника. Далі почалася якась товкучка. Підлужний чув, як позаду хрипіли коні козаків, що атакували, а попереду було видно лише яскравий драгунський колір рожевих нагрудників. Андрій зрозумів, що тепер його життя залежить від випадковості. Треба було відчайдушно боротися. Краєм ока побачив, як поряд б’ється Санько, ставши в сідлі ледве не на повен зріст, і рука його сама знала, що треба робити. Почувся голос Петра:

— Вибивайте ляське сім’я, кришіть, братчики!

Напруга бою зростала. Було чути бойові вигуки драгунів, передсмертні крики поляків та козаків: «Матка Боска!» «Прощавайте, хлопці, не піддавайтесь!..» Тріщали черепи, кістки, дзвеніло залізо, коні під вершниками, затиснуті крупами інших коней, ставали дибки, ніби хотіли вирватися з цього пекла.

— За віру вмираю! — почувся зовсім поруч вигук козака Степана, який нещодавно прибув до сотні.

Підлужний бачив, як ворожа шабля опустилась на шию козака, і він повалився під коня.

Андрій, ніби опам’ятавшись від якогось марення, з новою силою почав битися з драгуном, що був у кольчузі та шоломі, прикрашеному золотавими бляхами. «Ох, Орлику, трапився нам клятий ворог, такого дістати нелегко», — промелькнула в голові Андрія думка, коли він побачив перед собою цього статного вершника. Поляк жваво вступив у двобій з Андрієм, побачивши перед собою зовсім молодого козака, якого, напевне, можна легко перемогти. Довга шабля миттєво пронеслась над головою Підлужного, і він побачив задоволену гримасу на пещеному обличчі ворога. Та поки рука поляка поверталася для другого удару, Андрій зробив випад і вдарив по руці вище рукояті шаблі. Рукав кольчуги захистив, і поляк перехопив шаблю другою рукою.

Довга драгунська шабля тепер не так спритно літала перед очима Андрія, і він, відбиваючи удари, видивлявся, куди можна найдошкульніше вдарити ворога. І от при черговому промаху драгуна Андрій, нахилившись до черева Орлика, вдарив ворога по нозі. Коли той схилився у бік пораненої ноги, Андрій перехопив шаблю та рубанув по його шиї збоку. Шабля знайшла слабке місце в кольчузі, і кров бризнула цівкою, ледве не діставши Андрія. Польський драгун випустив з рук шаблю і, схопившись за шию, повалився з коня.

У цю мить почулися переможні крики татар, і ворожі вершники, захвилювавшись, стали один по одному виходити з бою. «Додамо, хлопці! Натискай, добивай!» — звідусіль чулися викрики козаків. Нарешті опір драгунів було зломлено, і вони, примудряючись розвернутись у такій тисняві, виходили з бою та чимдуж мчали до свого табору.

— Переслідувати не будемо! Назад! — чулися голоси козацьких десятників, і ті, хто встиг погнатися за втікачами, мерщій поверталися.

Знову треба було збирати забитих товаришів, і, спішившись, козаки клали тіла на своїх та ще й чужих коней, яких ловили у степу. Закривавлені друзі також ходили поміж людськими тілами.

Тому, хто був живий, перев’язували рани, а мертвим уже починали копати могили.

— Багато цього разу братчиків полягло, — промовив Петро, коли хлопці переносили тіла забитих.

Швидко справили обряд над неглибокою могилою, і Петро Гусак оголосив, що у цей день відпочинку не буде: разом із військом, що наступає, вони братимуть ворожий стан, а хто поранений, поїде до табору.

Під’їхав татарський загін, в якому також поменшало вершників, а поміж ними сиділи на конях зв’язані до десятка польських драгунів, уже без шоломів та кольчуг.

— Диви, вже обідрали, як з вовків шкуру, — вирвалось у Санька.

Андрій, подивившись у той бік, додав:

— Татари свого не проґавлять, їм потрібен ясир... Не поталанило ляхам.

Швидко відправили поранених. Та й татари, радіючи з наживи, також частину своїх відправили з ясиром, а тоді подалися вперед, до стану ворога.

Чим ближче до польського стану, тим відчутніше лунав гуркіт битви під Пилявецьким замком. Попереду з’явився чималий загін польських вершників, і Петро Гусак закричав:

— Повертайся, галопом назад!

Його клич повторили десятники, і всі, швидко розвернувшись, кинулися тікати від польських драгунів.

— Від такого війська не гріх і втекти! — кричав на лету Підлужний.

Його друзі весело відповідали, улюлюкаючи зі сміхом:

— Рятуємо, Андрію, свої шкури! Вони нам знадобляться! Не відставай!

Десь через дві версти зустріли своїх: їхав до бою передовий загін Кривоноса.

— Куди це ви поспішаєте? — почулося сміхотливе запитання з перших рядів.

Змішана козацько-татарська сотня Петра Гусака зупинилась, і Петро крикнув до своїх:

— Звільнимо дорогу наступаючим... Усім швидко згуртуватися — до ліска, що праворуч!

Козаки повернули у той бік і зупинилися на краю ліска, що тягнувся вздовж якоїсь улоговини.

— Тепер, хлопці, нашу справу майже зроблено. Відпочинемо, а там — що Бог дасть, — говорив Петро, походжаючи з конем на поводі поміж козаками.

Під’їхали татари, і їхній головний сказав, що відбувають у розташування Адлаєт-мурзи. Петро привітно помахав рукою, прощаючись з ними.

Хлопці підійшли до Підлужного. Іван, кивнувши у бік татар, промовив:

— Хай воюють самі... Нам і без них добре.

Почулися вигуки, що час уже їсти, і четвірка друзів, зібравшись докупи, діставала з мішків припаси. Коли поїли, Андрій схвильовано мовив:

— Добре було б напоїти коней... До вечора ще далеко, може, доведеться рубатися...

Чимало козаків, взявши міхи для води, вже спускалися у лощину, сподіваючись десь унизу знайти струмок або озерце з водою. Вода була в улоговині, і, напоївши коней, козаки сиділи, прислухалися до відголосків битви, що відбувалася зовсім недалеко. Раптом хлопці почули вигуки дозорців, що були на якійсь відстані від загону: «Татари йдуть!»

Усі стали ловити своїх коней, які вже мирно паслися на узліссі. Кінь Андрія був зовсім близько, і коли хазяїн тихо присвиснув, Орлик хутко підбіг і опустив шию, немов запрошував Андрія залізти в сідло.