Одержимий злом

Розділ 18

Під час другого брифінгу пішов дощ. Від дрібних крапель намок аркуш, на якому Вістінґ записав ключові слова для свого виступу.

Почав з того, що пошуки Тома Керра все ще тривають. Надав деякі цифри й факти про поліцейську команду й допоміжні підрозділи, повідомив про стан здоров’я поранених.

— Немає сумніву, що Томові Керру допомогли втекти. Втеча була добре підготовлена, навіть зброю заздалегідь сховали на маршруті, на якому мав відбуватися слідчий експеримент. Тому закликаємо всіх, хто міг його бачити за останні 48 годин, негайно зголоситися.

— А насправді ви шукаєте Інщого? — урвав Вістінґа якийсь журналіст з юрби.

— Природне запитання, — кивнув Вістінґ. — Але ми досі не маємо конкретних доказів того, хто саме готував втечу. Нам надійшло чимало сигналів про невеликі катери. Тому просимо всіх, хто в актуальний час перебував у районі Ефтанґа, звернутися в поліцію.

Наприкінці він іще раз наголосив, що у жодному разі не можна вдаватися до самостійних дій, треба відразу телефонувати на гарячу лінію поліції.

Угору потягнулися десятки рук. Посипалися запитання про Іншого й про те, як злочинцям вдалося спланувати й здійснити втечу. Вістінґ ухилився від прямої відповіді, мовляв, він не брав участі в первинному розслідуванні справ Тома Керра та Іншого, тому може говорити лише про нинішню пошукову акцію.

Дощ припустив дужче. Вістінґ закінчив виступ, відійшов до Стіллера та решти поліційного керівництва. Ліне сіла на пасажирське місце в батьковому авті. Шибки запотіли. Батько пройшов повз неї, навіть не заговоривши.

— Добре, — кинув Стіллер, заходячи у фургон. На одному з екранів ішла пряма трансляція Каналу новин з місця подій.

— Не треба втягувати в цю справу Ліне, — дорікнув Стіллерові Вістінґ.

— Вона розумна й кмітлива жінка, — заперечив Стіллер. — Ми вже залучали її і раніше. Вона знайома з нашими потребами.

— Ви знаєте, чим це може загрожувати, — похмуро сказав Вістінґ. — Ви наражаєте її на небезпеку. Це ж їй могло відірвати вибухом ступню.

Стіллер мовчав. По даху фургона барабанив дощ.

— Скористайтеся допомогою когось зі своїх співробітників, а не цивільного фрілансера. Не так уже, з біса, важко фільмувати злочинця, якого вивезли показати захоронення його жертви.

— У неї тут іще й власний інтерес, — нагадав Стіллер. — Їй потрібні сюжети для документальної програми.

Вістінґ зітхнув.

— Піди й скажи їй, щоб їхала додому, — кивнув Вістінґ на двері. — Вона сидить в авті, чекає — може, щось станеться. Поясни, що її завдання вичерпано.

У погляді Стіллера прозиралося небажання.

— Я лише намагався їй допомогти, — промовив він, підводячись зі стільця.

Вістінґ промовчав. Дивився кудись повз Стіллера. Червоний маркер на карті Гокксюнна зник, а вже за секунду з’явився на автобані.

— Вона їде трасою, — показав він на монітор.

Маркер рухався головним шосе вниз, до Драммена. Подружка, з якою Том Керр листувався з в’язниці, їхала в їхньому напрямку.

Задзвонив телефон Уве Гідле.

— Ми зареєстрували її пересування, — підтвердив він після короткої розмови і ввімкнув досі темний монітор.

— ІР-трансляція працює, — повідомив він, набираючи логін і пароль.

На екрані з’явилася картинка міської вулиці зі жвавим дорожнім рухом.

— Зйомка ведеться з відеореєстратора автомобіля, який веде стеження, — пояснив Стенберґ. — Стрім.

— У нас теж ведеться запис? — поцікавився Стіллер.

— Так… Доки картинка рухома, вона завантажується.

Вістінг випростався на стільці. Раніше він іще ніколи не був присутній при прямій трансляції з авта-переслідувача. Звик, що поліцейські, котрі вели зовнішнє стеження, повідомляли координати злочинця по рації, а він знаходив їхнє місцеперебування на карті. Останніми роками поліцейські методи ведення слідства зазнали неймовірного технологічного розвитку. Вся система кардинально змінилася. Поліція, до певної міри, стала сучаснішою й ефективнішою, тоді як у сфері відкритості, прозорості й громадського контролю мало що змінилося.

— Вона за два автомобілі попереду від нашого авта, — Стенберґ показав на старенький сірий «форд».

Якість зйомки була дуже доброю. Вістінґ міг прочитати номерні знаки авта перед капотом «форда». Стенберґ увімкнув динаміки. Чутно було музику з автомобільного радіо й монотонний шум дороги на задньому тлі.

— Маємо звук? — запитав він.

Музика змовкла.

— Так, ми на зв’язку, — підтвердив жіночий голос.

— Маєте що повідомити?

— Отримали відповідь від «Автопаса». За останній тиждень авто не перетинало автоматичних станцій контролю руху в найближчій околиці.

Стенберґ обернувся до Вістінґа.

— Це не її автомобіль. Зараз вона за кермом батькового авта. Ми не знаємо, чи вона має доступ до інших транспортних засобів.

— І ніщо не вказує на те, що вона була тут напередодні вночі, аби підготувати втечу? — уточнив Вістінґ.

Стенберг підтвердив.

— Вона остання, хто провідував Тома Керра у в’язниці, — нагадав він. — Жінка могла бути зв’язковою між Керром та Іншим, передавала інформацію з тюрми на волю і навпаки. Цілком могла навіть не знати, про що йдеться.

Автомобіль стеження минув розв’язку-коло й перетнув адміністративний кордон комуни Нижній Айкер.

— Якщо вона прямує сюди, то буде тут через півтори години, — прикинув Вістінґ. — На той час уже стемніє.

Вони й далі спостерігали за відеореєстратором. Нічого надзвичайного не відбувалося. У душу Вістінґові знову закралася тривога. Йому бракувало кабінету в поліційній управі, де він міг би сісти за свій письмовий стіл, зібрати докупи всі дані й узятися до тактичної роботи.

Авто їхало вздовж річки Драмменсельва, через долину Мйондален, а тоді пірнуло в тунель Стрьомсостуннелен. За якихось чверть години переслідувана машина й переслідувачі звернули на Е18 і попрямували в південному керунку.

— Таки сюди їде, — озвався Стенберґ.

Вістінґ глянув на годинник. Колишній головний слідчий у справі Тома Керра скоро має бути в нього; до того ж, він мав інше завдання.

— Я — в управу, — сказав він і глянув на Стіллера. — Семмельман ось-ось приїде. Мені потрібна інформація про відвідувачів Тома Керра у в’язниці.

Стіллер подав йому теку. Вістінґ відчинив відсувні двері й, уже виходячи, кинув через плече.

— Наступний брифінґ — у відділку. Тільки так зможемо прибрати звідси журналістів.

— Я з тобою, — підхопився Гаммер.

Стіллер кивнув.

— А як Ліне?

Надворі вітер хлюпнув дощем в обличчя.

— Тим не гризися, — буркнув Вістінґ. — Я відвезу її додому.