Одержимий злом

Розділ 51

Пошукову операцію призупинили близько одинадцятої вечора і остаточно завершили опівночі. Ніч не принесла нічого нового. Ніяких заяв про зникнення людини. Вістінґ мусив визнати, що поліційний прокурор таки мала рацію, і відчув певне полегшення.

Коли стався інцидент на дорозі, саме почався дощ. Свідок не чув ніяких криків. Скоріш за все, дівчину підібрав хтось знайомий, щоб у таку погану погоду підвезти додому. Кросівок міг валятися на узбіччі віддавна. Міг випасти зі спортивної торби велосипедистки або злетів з даху автівки, ненароком залишений там забудькуватою власницею. То були не властиві йому компроміси з власним сумлінням, коли, замість вибудовувати найгірші теорії, він шукав зручні відмовки. Однак тривога, дратівливий стан, яких можна було б уникнути, якби вони публічно заявили про випадок і попросили дівчину та водія фургона зголоситись у поліцію, не полишали його.

У двері кабінету постукав Гаммер.

— Починають, — коротко сказав він.

Вістінґ відсунувся на стільці від столу. Вони разом піднялися на третій поверх, у конференц-зал управи, і сіли в самому кутку, під стіною. На нараду зібралися всі, хто так чи інакше був причетний до проведення слідчого експерименту того дня, коли втік Том Керр. Окрім поліцейських, запросили й парамедиків.

Тут повинна бути й Ліне, а він про неї й не згадав, майнуло в голові. Стіллер мав би про це подбати. Це ж він її втягнув. Вона не мала колег, з якими могла б поділитися пережитим потрясінням.

Франк Квастму з відділення патрульної поліції привітався з присутніми. Йому випало сьогодні вести нараду. Йшлося навіть не про звіт у звичному розумінні цього слова, а радше про те, щоб знизити рівень напруги, пом’якшити стрес, обмежити вибух спізненої реакції на події. Кожен, хто відчував потребу поділитися своїми почуттями чи просто висловитися, отримав таку можливість.

Найвиразніше Вістінґ пам’ятав вакуум. Вакуум, який постав безпосередньо після вибуху. Тишу, коли весь кисень витіснило з легень, перш ніж сколихнулася паніка і все навколо завертілося. Той вакуум тривав частку секунди, а йому здалося — безкінечно. Він бачив не цілісну картину, а миготливі окремі кадри і в епіцентрі — Ліне.

Вістінґові надали слово наприкінці наради. Він підвівся, вийшов на подіум, обвів поглядом залу. Дехто з учасників слідчого експерименту сидів у перших рядах. Марен Доккен серед них не побачив, упізнав одного поліцейського з перебинтованою рукою, приязно кивнув.

Про свої враження і переживання не розповідав, натомість коротко прозвітував про хід слідства. Не торкався листування з Тео Дерманом, промовчав про роль Клеса Танке, зате детально зупинився на вбивстві Кріса Пауста Бакке й розшуках постачальника зброї.

Доки говорив, задзвонив його мобільний. Він вийняв з кишені телефон і, перш ніж продовжувати звіт, увімкнув віброрежим. Телефонувала Ліне.

Коли Вістінґ закінчив, Квастму оголосив, що можна ставити запитання. Принесли напої і канапки. Присутніх попросили не розходитись, залишитися на кулуарні дискусії.

Вістінґ увімкнув мобільний. Ліне знову намагалась йому додзвонитися. Він вийшов у коридор, набрав її номер.

— Привіт! Нарада вже закінчилася? — запитала Ліне.

Вістінґ ошелешено затнувся.

— Щойно, — нарешті відповів він. — А в чому справа? Ти говорила зі Стіллером? Він запросив тебе до участі?

— Та ні, жодним словом не згадав про нараду. Я домовилася з Марен зустрітись опісля. Вона казала, що це займе десь годину.

Вістінґ глянув на годинник. Майже друга.

— Потривало довше. Але Марен не було.

— Вона ж мала бути!

— Коли ти з нею розмовляла?

— Вчора… Вона не відповідає на смс-ки. Намагалась додзвонитися, але телефон поза зоною досяжності.

У коридор вийшли Франк Квастму й Нільс Гаммер. Вістінґ попросив доньку хвилинку почекати, опустив мобільний.

— Марен Доккен давалася чути нині? — запитав він колег.

Квастму похитав головою. Він був безпосереднім шефом Марен, мав би знати, де його підлегла.

— Вона на лікарняному, але обіцяла прийти. Спілкувався з нею вчора.

Квастму рушив далі коридором. Гаммер залишився. Вістінґ повернувся до розмови з Ліне.

— Може, вона спить? — невпевнено припустила Ліне. — Їй же прописали сильне знеболювальне.

— Можливо…

Вістінґ за довгий час служби навчився відразу думати про найгірший розвиток подій. Може, виникли ускладнення, пов’язані з пораненням. Скажімо, внутрішня кровотеча, якої не помітили в лікарні або яка відкрилась аж тепер. А може, трапилося щось іще серйозніше.

— Я саме їду до міста, — сказала Ліне. — Хотіла завернути дорогою до неї.

— Тоді зустрінемося там, — запропонував Вістінґ.

— Що сталося? — запитав Гаммер, коли той закінчив розмову.

Вістінґ пояснив ситуацію.

— Я — по авто! Підберу тебе внизу, — відразу вирішив Гаммер і рушив до сходів, що вели на підземну стоянку.

Вістінґ іще заглянув дорогою в кабінет, знайшов у пошуку адресу Марен Доккен та ім’я господаря, який здавав їй у винайм помешкання. Домовласник мав велику фірму з власною двірницькою службою. Вістінґ занотував телефон фірми, накинув куртку й вийшов. У коридорі знову зіткнувся з Франком Квастму.

— Ти питав про Марен Доккен, — сказав той.

— Питав…

— Її батьки телефонували мені під час наради. Вони повернулися з Сінгапуру й прямують сюди. Не можуть до неї додзвонитися.

— Ми — теж. Їдемо до неї додому, — сказав він через плече, спускаючись сходами.

Під будівлею управи стояла група спецкорів телеканалу TV2. Тепер, після оприлюднення ексклюзивних записів Ліне, журналісти мусили дотримуватися високої планки в інформуванні публіки. Вони поховалися від дощу в автах, тож Вістінґ сподівався прошмигнути повз них до Гаммера.

Але не встиг.

— Які новини? — запитав один з кореспондентів каналу, доки оператор налаштовував камеру.

Вістінґ спробував його оминути. Відповідати на запитання преси зараз не мав повноважень. Їх передали черговому поліційному прокуророві в Тьонсберзі. Однак щось змусило його зупинитися. Зачекав, доки оператор скерував на нього камеру. Спершу коротко повідомив, що поліція не знає нічого конкретного ні про перебування Тома Керра, ні про його спільника. А тоді розповів про величезну кількість повідомлень від людей, котрі начебто бачили втікача. Тому просимо громадян допомогти нам знайти водія білого фургона, який, імовірно, викрав молоду жінку.

Вістінґ назвав місце й час, наголосив, що обставини ймовірного викрадення не зовсім однозначні, повторив, що поліція просить зголоситися і водія, і дівчину, яка пішки прямувала узбіччям дороги.

Журналіст запитав про нове розслідування вбивства Таран Нурюм і розшуки Іншого. Вістінґ ухилився від прямої відповіді, аргументуючи свою відмову таємницею слідства й тим, що компетенція у цій справі належить Відділові давніх і нерозкритих справ Кріпоса та поліційному округу Осло. Запевнив, що вони координують між собою зусилля, однак його завдання полягає насамперед у тому, щоб знайти Тома Керра. Він коротко кивнув, даючи зрозуміти, що розмову закінчено, і поквапився сісти в авто до Гаммера.

— Що ти їм сказав? — запитав Гаммер.

Вістінґ мовчки відмахнувся рукою.

— Побачиш у новинах, — відповів.

Критики за спонтанне інтерв’ю не уникнути. Він знехтував забороною керівництва, зневажив ієрархію, послухавшись свого професійного чуття, і вчинив, як вважав за правильне. Треба було ще вчора наполягти на своєму.

Вістінґ дивився у вікно. Коли Гаммер повертав на Стурґату, мигцем побачив себе в боковому дзеркалі. Він усвідомлював, що за імпульсивним поривом крилося щось більше. Минуло три дні від втечі Тома Керра. Невдоволення діями поліції наростало. Він кинув журналістам іншу кістку й тим самим відволік їхню увагу від дражливої теми.

На світлофорі попереду спалахнуло червоне світло. Гаммер вилаявся, увімкнув сині мигалки й проскочив світлофор.

— Тут праворуч, — показав рукою Вістінґ.

Далі у вуличці стояв автомобіль Ліне. Гаммер під’їхав і став поруч з ним. Вістінґ відчинив дверцята, не чекаючи зупинки авта.

Ліне вийшла з під’їзду будинку.

— Я піднімалася до неї, але ніхто не відчинив.

Вістінґ зателефонував двірникові, заходячи вслід за Ліне в будинок. Доки йшли сходами, він пояснив, навіщо їм треба потрапити в помешкання.

— Буде за десять хвилин, — сказав Вістінґ і поклав телефон у кишеню.

Гаммер тричі гупнув кулаком у двері, аж стіни струсонулися. Сусідка поверхом нижче вийшла на сходи, задерла голову догори. Вістінґ ступив кілька кроків до неї.

— Поліція, — показав їй посвідчення. — Ви бачили жінку, яка тут мешкає?

— Марен?

— Так.

— Не бачила від учора.

— Коли саме вчора?

— Увечері. Вона виходила з квартири.

Гаммер знову грюкнув у двері. Вістінґ зійшов іще на кілька сходинок. Сусідка була приблизно одного віку з Марен Доккен.

— Ви з нею балакали?

Жінка похитала головою.

— Вона саме розмовляла по телефону.

— Коли це було? — втрутилася Ліне.

— Десь після шостої, — подумавши, відповіла жінка. — Може, о пів на сьому.

Ліне простягнула батькові свій мобільний. На екрані висвітився час дзвінка — 18.23.

— Це я з нею розмовляла. Вона хотіла прогулятися, подихати свіжим повітрям.

Вістінґові перехопило горло. Він уже не міг стримати щонайгірших прогнозів.

— Як вона була вдягнена? — запитав він.

— Одягнена? Ну, не знаю...

— У що взута? Пригадуєте, яке мала взуття?

Сусідка похитала головою.

— У якому взутті вона зазвичай ходить? — повторив Вістінґ, мимоволі підвищивши голос. — Це важливо!

— Не знаю…

— Fuck, — лайнувся Гаммер.

Він відступив крок назад і з розгону гупнув ногою у двері. Одвірок хряснув з першого ж разу. Двері злетіли із завіс і вдарилися в стіну передпокою.

— Марен! — крикнув Гаммер, входячи до помешкання.

Вістінґ стояв на сходовому майданчику разом з Ліне.

— Що не так з її взуттям? — запитала Ліне.

— Потім! — буркнув Вістінґ.

Помешкання було невеликим. Гаммер оглянув його за хвилину.

— Нікого.

Вістінґ увійшов, узяв у руки одну сандалю з-під дверей. Тридцять восьмий розмір.

Сусідка піднялася нагору й собі зацікавлено зазирнула в квартиру.

— Ви питали про взуття, — озвалася вона. — Маю ось таке. Якщо це допоможе…

Вона простягнула мобільний і показала фото, зняте перед будинком, очевидно, влітку. Світило сонце. Листя на деревах свіже й зелене. Марен Доккен сиділа на лавці боком до камери, підтягнувши ноги до грудей, і всміхалася. На ногах — сірі кросівки з рожевим візерунком. Вістінґ одразу їх упізнав.