Одержимий злом

Розділ 67

Знову пішов дощ. Вістінґ підійшов до вікна. Розширив пальцями шпарку в жалюзі й визирнув надвір. Через вулицю спішно переходив чоловік під червоним парасолем.

Пискнув комп’ютер. Тім Скаґе надіслав виписку з банківського рахунку Кріса Пауста Бакке й фото з камер спостережень. Стіллер і Гаммер стали по обидва боки від Вістінґа. Бакке — біля кас у різних крамницях. З кожним новим фото борода ставала дедалі більшою, аж доки не заросло пів обличчя.

На одній з останніх фотографій видно було заліплену пластиром праву щоку й вилицю під лівим оком. Фото зроблено 20 серпня о 14.37.

— Де це? — запитав Стіллер.

Вістінґ перевірив назву відеофайлу.

— «Delise Luсa» на вулиці Акерсґата, — прочитав уголос. — Центр Осло, за якийсь квартал від адвокатської контори Клеса Танке.

— Це він! Він — Тео Дерман! — вигукнув Стіллер.

— Усього лише хлопчик на побігеньках, — гмукнув Гаммер. — Один із пазлів гри. Виконував дрібні доручення, як от дістати зброю.

— Кур’єр, якого легко позбутися. Скажімо, забути сковороду на плиті, — додав Стіллер. — Усі поліцейські коли-небудь та побували на таких пожежах. Техніки насамперед вивчають кухню й кухонну плиту. Нечасто копають глибше.

Вістінґ знову підхопився з місця, знову підійшов до вікна й відчинив стулки. Повітря надворі було свіжим і вологим.

— Замало, — сказав він.

— Нема часу чекати, — нетерпеливився Гаммер. — Якщо Марен Доккен у нього, дорога кожна година. Кожна хвилина…

Стіллер знайшов приватну адресу Семмельмана.

— Розлучений. Живе сам. Дітей немає.

— Йому потрібне особливе місце, — промовив Гаммер. — Не своя власність, але якою він вільно може користуватися. Знав же, що автомайстерня, де ми знайшли фургон, стоїть упорожні.

— Поставити за ним зовнішнє стеження? — запитав Вістінґ.

Стіллер похитав головою.

— Я не можу вислати групу, не повідомивши їм причин.

— Де він перебуває на цю мить? — втрутився Гаммер.

— Очевидно, на роботі. В управі. Зараз з’ясую. Придумаю якусь відмовку й зателефоную.

— Запитай, чи перевірив NAV, контору з працевлаштування у Саґене, — порадив Вістінґ. — Клесові Танке дзвонили звідти з публічного телефону. Він мав перевірити. З’ясувати, чи хтось пригадує чоловіка з борідкою, який приходив туди 20 серпня.

Гаммер розхвилювався.

— Ми можемо простежити за ним, — запально запропонував він. — Кожен на своєму авті. Минуло не більше 40 годин з моменту викрадення Марен. Інших дівчат тримав щонайменше три доби. Він може привести нас до неї.

— Семмельман досвідчений слідчий, — завважив Вістінґ. — Запросто впізнає наші авта, відразу викриє стеження.

— Можемо почепити маячок, щоб не сидіти йому на хвості, — запропонував Стіллер.

Гаммер уже стояв наготові з курткою в руках, глянув на Вістінґа.

— Ти з нами?

Вістінґові здалося таке рішення надто поспішним і водночас дуже логічним.

— З вами.

Він виїхав із задвір’я поліційної управи останнім. Гаммер далеко відірвався від решти, щойно вихопився на автостраду. Дощ косими струменями сік вітрове скло, погіршуючи видимість.

За годину їзди зателефонував Стіллер. Він влаштував так, що тепер вони могли водночас спілкуватися утрьох.

— Я з ним розмовляв. Він на роботі. Ми домовилися про зустріч, я маю до нього під’їхати. Каже, що виявив зв’язок між Крісом Паустом Бакке і Юганнесом Нурюмом. Обоє відбували покарання в окружній в’язниці Осло. Телефонний дзвінок до колишньої дружини Нурюма ввечері напередодні вбивства Бакке свідчить про його причетність до втечі Керра.

— Це — частина конструкції, — впевнено промовив Гаммер. — Розмова з Гелене Нурюм зумисне підлаштована, як обманний хід на випадок, якби почали копати в тому напрямку.

— Ми з ним домовилися обговорити факти, — сказав Стіллер. — Вони опрацьовують теорію помсти.

Вістінг завернув на бензозаправку.

— Це дасть нам трохи часу, — сказав він, а тоді звернувся до Гаммера. — Маєш адресу Турмуда Ярена? Треба розпитати його про вилучений телефон.

— Живе в Стовнері. Вишлю тобі адресу й новий номер телефону.

Вістінґ під’їхав під колонку. Дочекався закінчення розмови й вийшов з авта заправитися. Потім виїхав на кільце Рінґ 3 і рушив за вказівниками до кварталу багатоповерхівок, набудованих навколо центру Стовнера. Дощ тарабанив по даху. Він зупинився на великій автостоянці. З автомобіля не виходив, набрав надісланий Гаммером номер. Правду кажучи, не очікував відповіді, тому був неабияк здивований, коли Турмуд Ярен миттю підняв слухавку, відрекомендувавшись повним іменем.

Вістінґ назвався.

— Я веду розслідування у зв’язку з підозрою незаконного використання вилучених поліцією особистих речей, — пояснив він. — Хотів би з вами поговорити в одній справі.

— Яке ще розслідування? — буркнув Ярен. — Я вже дуже давно не мав справ з поліцією.

У голосі колишнього зловмисника виразно вчувався скепсис.

— Я зараз у Стовнері. Можемо зустрітися? — незворушно гнув своє Вістінґ.

— Я не вдома, — поспішно запевнив Ярен, надто поспішно.

Вістінґ обвів поглядом вікна будинків навколо. Він уявлення не мав, де і на якому поверсі мешкав Турмуд Ярен, але мав велику підозру, що той таки вдома.

— Конкретніше, є підозра, що один службовець поліції вкрав вилучені речі, — пустився на хитрість Вістінґ. — Виникла ситуація, яку треба перевірити. Я сподівався на вашу допомогу.

— А не можна по телефону?

За інших обставин Вістінґ наполіг би на своєму, але не тепер.

— Вас арештували шість з половиною років тому, — почав він. — Поліція вилучила комп’ютер і мобільний телефон.

Чоловік на іншому кінці вичікувально мовчав.

— Можете пригадати, який ви тоді мали мобільний?

— Sony Xperia. Я й зараз його маю. Лише новішу модель.

— Номер пригадуєте?

Турмуд Ярен завагався. Назвав перші цифри, але повністю так і не згадав.

— Що то був за абонемент?

— Картка на поповнення готівкою.

— Знаєте, де тепер той телефон?

— Уявлення не маю.

— Вам його повернули?

— Так, але я не знаю, куди він подівся. Доки сидів, він геть застарів. Мабуть, просто викинув і купив новий.

— Отже, ви отримали його назад?

— Коли мене випускали з в’язниці, віддали особисті речі разом з телефоном. Думаю, він весь час лежав на тюремному складі з іншими особистими дрібницями, яких ми не потребували або ж не мали права тримати в камері.

— Вам його повернули при звільненні? — знову перепитав Вістінґ.

— Так, телефон, гаманець і ключі, хоча на той момент я вже не мав своєї квартири. Там був ще всякий дріб’язок — флешки й CD-диски. Усе віддали. Нічим не можу допомогти.

Але Вістінґ іще не закінчив допиту.

— Тобто, доки ви сиділи, поліція передала ваші речі в тюрму?

— Ніби так. У кожному разі, повернули їх у тюрмі.

— Пам’ятаєте, коли саме це було?

— Зеленого поняття не маю.

Відповіді Турмуда Ярена виявилися не такими однозначними, як сподівався Вістінґ, однак викликали в голові певний резонанс.

— Ви сиділи в «Іла»?

— Спочатку — так. На останній рік мене перевели в «Берґ», у Вестфоллі. Це там повернули мої речі. Певно, передали їх під час переведення.

— Хто був вашим особистим наглядачем в «Іла»?

— Багато хто був. Деякі звільнялися, декого переводили до інших місць служби.

Він назвав кілька імен.

— Одного звали Муландер, — додав Ярен.

Вістінґ насупив брови. Перед очима постав огрядний служака в зім’ятій сорочці, який стояв у дверях, доки вони обшукували камеру Тома Керра.

— Фредрік Муландер? — уточнив Вістінг.

— Так… Але він подав прохання про переведення до слідчого ізолятора. Потім працював там.

Вістінґ визирнув у бокове віконце. Щось раптом розвидніло в голові. Але тільки на вузеньку, ледь помітну шпаринку. Наче з’явилася можливість, шанс на альтернативне пояснення. Тюремному наглядачеві зовсім не важко скористатися вилученим телефоном. Нітрохи не важче, ніж слідчому. Навіть навпаки. Він міг не знати глибинно слідчої системи й щоденної рутини, але мав легший, з меншим ризиком доступ до вилучених речей.

Вістінґ швиденько закруглився і поклав слухавку. «Двірники» миготіли на вітровому склі, розганяючи дощові краплі. Він іще трохи посидів, а тоді рушив з місця і зателефонував Гаммерові.

— Стіллер зараз на зустрічі в управі, — повідомив колега. — Я чекаю в авті. Розмова трохи потриває. А ти поспілкувався з Яреном?

Вістінґ переказав розмову, але не поділився своїми ще не надто сформованими думками.

— Поїду в «Іла», — сказав він наприкінці. — Хочу знати, коли саме потрапив туди мобільний Турмуда Ярена.

Вони знали, коли вилучили телефон: за три тижні до того, як Том Керр та Інший викрали свою першу жертву. Але не знали, коли його доправили в тюрму. Точна дата могла дати ключ, де шукати підозрюваного, яким шляхом звернути з роздоріжжя.