Одержимий злом

Розділ 62

Вістінґ завернув на доріжку, повільно під’їхав до будинку. Зупинився, однак з авта не виходив, сидів, склавши руки на кермі. Фари освітлювали стіну й ґанок. Двері треба фарбувати. Він уже й не пригадував, коли фарбував їх востаннє. Думка зблиснула й зникла. Він вимкнув запалювання, і навколо впала темрява.

Такого раніше не бувало. Він ніколи не полишав незавершеної роботи. Траплялися справи, які заводили в глухий кут, і їх доводилося відкладати, але він завжди був в активному русі. Відчуття, що ним знехтували, вибивало зі звичної колії.

Вістінґ вийшов з авта у вечірню прохолоду, глянув на будинок Ліне, а тоді відчинив вхідні двері, увімкнув зовнішнє світло.

У будинку було тихо й темно. Хатня пустка лише помножила відчуття безсилля. Воно точило його зсередини, наче голод.

Він рушив на кухню, відчинив холодильник, вийняв неповну коробочку магазинного салату й м’ясну нарізку. Трохи попорпався в їжі, тоді відсунув тарілку й дістав принесений з роботи ноутбук.

Знахідка в Естмарці облетіла вже всі новини. Фото Тома Керра й заголовки про те, що знайдене тіло належить саме йому. І, звісно ж, фотографія Семмельмана в яскравих спалахах фотокамер. Минуло щойно кілька годин після його призначення, а він уже зміг показати вагомий результат.

Вістінґ не читав статті, але подумав, що оприлюднення новини про смерть Керра було правильним кроком. Думка, що він десь ходить серед людей, лякала. Тож не було причин приховувати цю інформацію.

Він завантажив робочу програму, клацнув на справу Тома Керра, однак у доступі йому було відмовлено. Файл позначався червоною рамкою із забороною. Коли навів «мишку» на рамку, виринуло повідомлення, що діалогове вікно заблоковано, а права адміністратора сторінки покладено на Ґюру Стемстад або Ідара Семмельмана. У разі службової необхідності можна контактувати з ними.

Вістінґ спробував відкрити файл з матеріалами справи Марен Доккен, але теж безуспішно.

Його посада й службові функції передбачали більші права, ніж в інших. Зазвичай він мав доступ до всіх справ і конфіденційних документів, закритих для решти з метою завадити витоку інформації. Навіть до тих, які не були в його прямому віданні. Тепер же його відрізали від усього.

Комп’ютерна система мала ще функцію прямого спілкування, де службовці могли обмінюватися короткими повідомленнями поза електронною поштою. Замигав маркер, що хтось намагається вийти з ним на зв’язок. Вістінґ відкрив віконце. Коротке повідомлення надіслав Тім Скаґе, слідчий з Осло. Ім’я Гелене Нурюм і посилання на відеодопит з нею.

Вістінґ клацнув на посилання. На моніторі з’явилося зображення кімнатки з голими стінами, у якій по обидва боки столу сиділи дві жінки. Жінка праворуч була вдягнена в діловий костюм, перед нею лежала тека з документами. Жінка ліворуч з лискучим, темним волоссям мала кругле, трохи здивоване обличчя. Гелене Нурюм, мати третьої жертви. Дівчину так і не знайшли.

Зазначений у правому кутку час свідчив про коротку тривалість допиту — лише 24 хвилини.

Вістінґ увімкнув запис. Слідча розпочала з формальної процедури. Назвала час і місце, повідомила, що йдеться про допит свідка в зв’язку з розслідуванням смерті Кріса Пауста Бакке, не ознайомлюючи жінку по другий бік столу з тим, що загиблий, швидше за все, передав гранату спільникові Тома Керра для організації втечі. Приховала також інформацію, що його смерть кваліфікують як убивство.

— Звідки ви знаєте Кріса Пауста Бакке? — запитала полісменка.

Вона почала відразу з наступу. Давала зрозуміти, що поліція знає про їхнє знайомство, тим самим унеможливлюючи ухиляння від відповіді.

Та Гелене Нурюм похитала заперечно головою.

— Я не знаю, хто це.

Одягнена в цивільне жінка кивнула, погортала блокнот, мовби переходячи до альтернативного плану.

— Який у вас мобільний? — запитала вона.

— iPhone.

Полісменка зачитала номер. Гелене Нурюм підтвердила: так, номер телефону її.

— Ще хтось може ним користуватися?

— Ні.

— Сторонні могли мати до нього доступ?

— Як це?

— Ви носите мобільний постійно при собі чи, буває, забуваєте вдома і хтось інший може відповісти на дзвінок?

— Переважно при собі. Я живу сама.

Полісменка кивнула.

— У вівторок 25 серпня о 21.53 Кріс Пауст Бакке телефонував до вас, — сказала вона. — Про що ви говорили?

Гелене Нурюм похитала головою.

— Це якась помилка. У мене прихований номер. Хтось випадково набрав. Я не знаю людини з таким іменем.

— Таке буває? Вам часто дзвонять, помиляючись номером?

— Іноді.

Полісменка посунула через стіл аркуш паперу.

— Ця розмова тривала понад хвилину, — тицьнула вона пальцем в аркуш. — Щось задовго як для випадкової розмови.

Гелене Нурюм мовчки вивчала папірець. На обличчі малювалася розгубленість. Не напускна. Вона мовби відшукувала в пам’яті пояснення або ж не могла миттю придумати виправдання.

— Пригадуєте, хто дзвонив? — запитала полісменка.

— Ні…

Гелене Нурюм вийняла телефон. Збоку здавалося, що перевіряє вхідні дзвінки.

— У моєму мобільному мало пам’яті, — промовила вона.

Полісменка повторила дату й час дзвінка.

— Пам’ятаєте, де ви були того вечора?

Гелене Нурюм перевірила свій календар, похитала головою.

Допит перейшов в інше русло.

— Ви контактуєте з колишнім чоловіком?

— Ми розлучені вже двадцять років.

— У вас далі його прізвище.

— Це — моє родове прізвище. Він взяв його, коли ми одружувалися. Хотів почати життя наново. Тоді я не знала, що його прізвище тягне за собою поганий шлейф.

— Тобто?

— Хіба цього нема у ваших паперах? — здивувалася Гелене Нурюм. — Він сидів. Ще до нашого знайомства. Там, звідки він родом, його звинуватили у «важких тілесних». Потім знову засудили за те саме. Уже після розлучення. Ми витримали разом лише три роки.

— Спілкувалися після зникнення доньки?

Гелене кивнула.

— Мусили спілкуватися. То ж наша донька. Ніхто з нас більше не мав дітей. Він важко це пережив, хоча Таран уникала його останніми роками. Він же відсидів і за зґвалтування.

Раптом риси її обличчя заціпеніли, ніби від несподіваного здогаду чи думки. Жінка підвела голову, втупилася у стелю. Полісменка не заважала їй думати.

— Був дивний дзвінок, — нарешті озвалася Гелене Нурюм. — Я ще подумала, що він якось пов’язаний з Юганнесом.

— Коли?

— Десь три-чотири тижні тому. Пізно ввечері, з невідомого номера. Тобто з такого, який не висвітлюється на екрані.

Вона тицьнула пальцем на аркуш.

— Мабуть, то був він. Чоловік. Сказав, що має ті штучки, які ми просили.

Вістінґ нахилився ближче, щоб краще чути.

— Які штучки? — запитала полісменка.

— Я теж про це запитала. Але він нічого не пояснив. Лише повторив, що виконав моє прохання. Я подумала, що чоловік помилився номером, але ж ні.

— Ні?

— Ні… Запитав, чи моє прізвище Нурюм, назвав мій номер телефону.

— Що було далі?

— Та нічого не було далі. Я запитала, хто телефонує. Він попросив трохи зачекати. Я чула якісь звуки на іншому кінці, ніби хтось гортає папери чи щось таке. Десь за півхвилини він знову озвався у слухавці. Сказав «перепрошую», і розмова урвалася. Ніби зрозумів, що подзвонив не туди, куди треба, й просто відімкнувся.

— Чому ви подумали, що дзвінок якось пов’язаний з вашим колишнім чоловіком?

— Мені здається, він так сказав… Начеб «ти і твій чоловік». Та говорив весь час у множині: «штучки, які ви просили».

Полісменка ще раз розпитала про телефонну розмову, намагаючись витиснути з жінки якнайбільше конкретики. А тоді підсумувала все сказане на допиті.

Вістінґ відхилився на спинку стільця. У голові клацнуло, ніби замкнулося електричне коло. Він не мав підстав не вірити словам Гелене Нурюм, однак щось у її розповіді кульгало.

Вже за годину після телефонної розмови з нею Кріса Пауста Бакке вбили, а помешкання спалили. Вістінґ перебирав різні сценарії. Добре було б із кимось обговорити ці моменти, але ж його усунули від справи. Інформація, добута під час допиту, не призначалася для його вух та очей. Хай там як, а телефонувати Тімові Скаґе запізно. Уже було далеко за північ.

Запис допиту закінчився, програма відтворення вимкнулася, і екран комп’ютера згас.

У теці виявився ще один доступний файл. Допит Таллака Ґляйха. Файл виставили півгодини тому. Очевидно, Ґляйха затримали цього вечора.

Вістінґ двічі клацнув на іконку. Програма відтворення автоматично відновилася. На картинці — та сама кімната для допитів. Тім Скаґе власною персоною сидів по правий бік столу. Чоловік навпроти був лисий, але без борідки-еспаньйолки. Поруч із ним — третій учасник допиту в стильному сірому костюмі, який сидів на ньому наче влитий, з розстібнутим під шиєю комірцем. Адвокат гортав покладені перед ним документи.

Таллак Ґляйх назвав своє ім’я та адресу. Слідчий оголосив, що йому висунуто обвинувачення у зберіганні наркотиків та незаконному володінні зброєю. Повідомив також, що під час обшуку в його помешканні знайшли 123 грами амфетаміну, 28 грамів гашишу, купу всіляких ліків, ще й на додаток три ручні гранати.

— Наркота моя, — відразу зізнався Ґляйх. — А про гранати мені нічого не відомо. Видно, хтось підкинув. Хтось із тих, хто побував у мене вдома.

— Вони лежали в шафі в твоїй спальні, — сказав Скаґе. — На них твої відбитки пальців.

Таллак Ґляйх знизав плечима.

— Не знаю, звідки взялися.

— Украдені з військового складу. Але в крадіжці тебе не звинувачують. Зараз ідеться про інше.

Ґляйх глянув на свого адвоката.

— То про що ж ідеться? — запитав адвокат.

— Гадаю, ви обоє розумієте, про що, — відповів Скаґе. — В оригінальній коробці має бути чотири гранати. У тебе вдома знайдено три. Маємо інформацію, що четверту ти передав Крісові Паусту Бакке. Цікаво, чи повідомив він тобі, навіщо йому граната.

Адвокат знову погортав папери, нахилився уперед.

— А що з цього приводу каже сам Бакке? — запитав він.

Його клієнт випередив Скаґе.

— Він мертвий, — коротко кинув він. — Згорів у своїй квартирі.

Тім Скаґе кивнув.

— Кріс Пауст Бакке загинув три тижні тому, — підтвердив він. — Коли ти з ним розмовляв востаннє?

Таллак Ґляйх замнувся. Вістінґові пересохло в роті. Води під руками не було, а вставати з-за комп’ютера він не хотів.

— Послухай, — вів далі Скаґе. — Я намагаюся грати відкритими картами. Напередодні своєї смерті Бакке багатьох просив роздобути йому гранату. Ми маємо всі підстави вважати, що саме твоя граната була використана під час втечі Тома Керра. А це означає, що Бакке, скоріш за все, зустрічався з Іншим.

Таллак Ґлях уже розтулив рота, але його урвав адвокат.

— Зачекайте, — підняв він угору руку. — Як загинув Кріс Пауст Бакке? У пожежі?

— Випадок розглядають як підозрілу смерть.

— Убивство?

— Це — головна гіпотеза.

Адвокат кивнув на свого клієнта.

— Можемо зробити перерву? Нам треба переговорити.

Скаґе назвав у мікрофон час і оголосив перерву в допиті. Екран згаснув. Вістінґ поставив відтворення на паузу, підійшов до столу й налив собі з-під крану води. Вихилив одним духом і налив ще. Потім переніс ноутбук до вітальні. Там йому було зручніше сидіти.

Після перерви допит продовжився.

— Мій клієнт, — почав адвокат, — визнає, що передавав Крісові Паусту Бакке гранату й пістолет, але не знав, навіщо вони йому потрібні.

— Бакке сказав, для кого призначається зброя? — запитав Скаґе.

Таллак Ґляйх похитав головою.

— Сказав тільки, що бере не для себе. Для якогось іншого пацика. Кріс був фіксером. Тим, хто все дістає. Як комусь щось треба, йдуть до нього.

— Коли це було?

— За тиждень до загибелі.

Скаґе детально розпитав, як саме Кріс Пауст Бакке вийшов на контакт з Таллаком і як відбулася передача замовлення.

— Я розмовляв з ним потім, коли він вже передав зброю замовникові. Бакке був у стресі. Нервовий.

— Як це проявлялося?

— Ну, може, навіть панікував. Ніби каявся, що взявся за ту справу. У кожному разі, став інакшим. І справа не тільки в бороді. Здавався параноїком. Не міг спокійно всидіти на місці. Роззирався на всі боки, ніби боявся, що його пасуть.

Вістінґ знову поставив запис на паузу. Щось у словах Таллака зачепило його краєм свідомості. Він відмотав запис назад.

«…У кожному разі, став інакшим. І справа не тільки в бороді…»

Фраза прозвучала так, ніби Бакке почепив накладну борідку, щоб змінити зовнішність. Цей факт нагадував інший випадок. Чоловік, який видавав себе за Тео Дермана, теж мав бороду. Клесові Танке здалося, що то був камуфляж. Начеб відвідувач запустив бороду напередодні візиту в адвокатську контору, коли шантажем змусив Танке передати листа в тюрму.

Вістінґ знову ввімкнув запис, сподіваючись, що Тім Скаґе теж відчує те саме, що й він, розпитає про борідку, але Скаґе не володів інформацією, тож не мав підстав ухопитися за цю деталь. Він просто продовжив допит.

— Коли це було? — запитав Скаґе.

— Кілька днів по тому Бакке передав мені гроші. Тоді я бачив його востаннє.

Тім Скаґе нахилився вперед.

— То ти ще раз з ним спілкувався? Уже після того, як передав гранату й пістолет?

— Так.

— Тобто за кілька днів до смерті?

Таллак Ґляйх кивнув.

— Тоді ти був певний, що зброю вже передали за призначенням?

— Так. Інакше не бачив би я своїх грошей.

Боковим зором Вістінґ помітив на вулиці світло фар. Витягнув шию і побачив авто, яке під’їхало під будинок Ліне. Була друга година ночі.

… Тім Скаґе й Таллак Ґляйх дійшли висновку, що гранату й пістолет передали приблизно за три дні до смерті Бакке.

Вістінґ розумів, чому Скаґе такою важливою видавалася дата передачі. Вона не збігалася в часі з дзвінком незнайомця до Гелене Нурюм. Вістінґ припускав, що, говорячи про «штучки», Кріс Пауст Бакке мав на увазі гранату й пістолет.

Вістінґ вихилив воду і сидів зі склянкою в руці, доки Скаґе назвав час закінчення допиту — 23.17. Його не покидало відчуття, що не все стикується. Інформація свіжа, кількагодинної давності. Вістінґ потребував трохи часу, щоб усе проаналізувати. Хоч тепер це не мало б його стосуватися, але він не міг інакше.