Одержимий злом

Розділ 65

Увімкнувся холодильник. Тихо загув.

Вістінґ та Гаммер сиділи по обидва боки кухонного столу. Мовчали. Кожен думав, які складнощі обіцяє їхнє щойно зроблене відкриття.

— «Чорні» телефони, — нарешті озвався Вістінґ. — Не вперше.

Термін «чорні телефони» став уже звичним у розслідуваннях справ, пов’язаних з наркотиками і в середовищі інформаторів. «Чорний» телефон — це мобільник, конфіскований у людини, яку взяли під арешт. Слідчий міг «позичити» його з поліційного складу й використовувати для контакту з інформатором у кримінальному середовищі чи тюрмі. У такий спосіб мінімізувався ризик викриття джерела інформації у наркотичному середовищі. Неможливо викрити той факт, що «чорним» телефоном скористалася поліція. Така практика балансувала на межі законності. Речі, використані для скоєння карних злочинів, підлягають конфіскації державою, як це було сформульовано в правилах. Скажімо, автомобіль контрабандистів виставляли на аукціон конфіскатів. В’язень не мав права на телефон і на повернення його після закінчення терміну покарання, та й самі вживані телефони не мали жодної цінності, тому їх мали б знищувати.

— Треба подивитися, до яких справ мають стосунок ті телефони, — промовив Гаммер. — З’ясувати, чи були вони конфісковані, вилучені або взяті на користування у поліції.

— Справи розслідувалися не в нашому окрузі, — нагадав Вістінґ. — У нас немає до них доступу.

Усе ж він повернув ноутбук до себе й спробував пошукати їх у системі даних. Знайшов номери справ, але щоб прочитати електронні документи, треба було, аби хтось йому їх надіслав — діяли обмеження на доступ. Лише слідчі, у чиїх округах велося слідство, могли бачити матеріали розслідування. До того ж, ця справа була п’ятирічної давності і, мабуть, давно лежала в електронному архіві. Щоб роздобути її, довелось би, очевидно, звертатися до адміністратора архіву.

— Стіллер! — ледь не вигукнув Гаммер. — Група давніх і нерозкритих справ завжди має доступ до архівів.

— Ці справи не належать до розряду нерозкритих, — заперечив Вістінґ.

— Але він, без сумніву, може добратися до будь-якого архіву по всій країні, — не відступав Гаммер. — Добуде одним кліком! Дзвони йому!

Вістінґ узяв телефон, набрав номер.

— Де ти? — запитав він, коли Стіллер підняв слухавку.

— Вдома. Є новини?

— Імовірно. Потрібна твоя допомога.

Вістінґ розказав, що саме вони розкопали і чого їм треба.

— Дай мені двадцять хвилин, — попросив Стіллер.

Він зателефонував через вісімнадцять хвилин.

— Маєте рацію, — сказав він. — На допиті Стеффен Шєберґ і Турмуд Ярен назвали номери своїх «чорних» телефонів до ув’язнення. Обидва вже сиділи, коли ці телефони перебували в активному користуванні в Естмарці. Але це ви й самі знаєте.

— Їх вирахували? — запитав Вістінґ.

— Так, але не конфіскували.

У справах, пов’язаних із сексуальними злочинами, телефони завжди досліджували з метою виявлення контактів зловмисників. Те, що їх не конфіскували, означає лише одне: ніхто з підсудних не зберігав у пам’яті телефону порнографічних фотографій чи відео.

— У справі зазначено, що вони повернені власникові, — повідомив Стіллер.

Вістінґ похитав головою. Щось тут було не те.

— Могли вийняти sim-картки й поставити на новий мобільний, — припустив Гаммер.

Стіллер іще не закінчив свого звіту.

— Ні Шєберґ, ні Ярен цього не підтвердили.

Тут не було нічого дивного. Коли вирок вступав у силу, всі вилучені матеріали сортували, перш ніж відправити їх в архів. Особисті речі розкладали в конверти. Дрібниці, як от готівкові гроші, прикраси чи інші цінності, відсилали поштою. Лише слідчий, відповідальний за вилучення, підписував і надсилав конверти.

— Хто вилучав їхні речі? — запитав Вістінґ.

— Телефон Шєберґа надіслали в архів в одному конверті зі зв’язкою ключів, — відповів Стіллер. — Відповідальна Ліна Страйф, зараз — начальниця Відділу сексуальних злочинів, — Стіллер на мить замовк, а тоді повів далі. — Телефон Турмуда Ярена вилучив старший інспектор Ідар Семмельман. — За п’ять днів до того, як його знов активували.