Одержимий злом

Розділ 55

На екрані Вістінґового мобільного вигулькнуло ім’я, якого він не бачив у своєму телефоні вже багато років. Голґер Мідтун. Ленсман лену Реветаль іще до реорганізації поліції і закриття дільниці, тепер на пенсії. Але номер його телефону Вістінґ не стер.

Він перелаштувався у праву дорожню смугу й відповів на дзвінок. Мідтун відрекомендувався. Вістінґ увімкнув голосний зв’язок, щоб і Гаммер чув розмову.

— Я коротко, — сказав він. — Знаю, що у вас голова обертом іде, але маю таке, що може вас зацікавити. Тутешні люди досі звертаються до мене, коли щось трапляється.

— Розказуйте!

— Щойно телефонував один чоловік. Він чув, що ви розшукуєте білий фургон. Те, що він бачив, збігається в часі.

Вістінґ стрепенувся.

Колишній ленсман розповів, що йдеться про стару, занедбану автомайстерню. Напередодні ввечері, о 22.30, туди приїхав фургон, який підходить за описом. В’їхав досередини, брама за ним зачинилася. Свідок мешкає трохи нижче по дорозі, але вийшов порибалити й саме повертався пішки додому.

— Цех стоїть на відлюдді, а місцеві мешканці дуже пильні. У тій майстерні й раніше відбувалися всякі темні справи. З-поміж іншого, розбирали на запчастини крадені автомобілі. Два роки тому влаштували там склад контрабандного спирту.

Вістінґ терпляче чекав на продовження.

— До майстерні веде окрема дорога, яка закінчується глухим кутом. Десь за годину з того керунку виїхав інший автомобіль. Свідок бачив його зі свого вікна.

— То фургон досі там стоїть?

— Цього я не знаю, але хотів би перевірити.

Вістінґ переглянувся з Гаммером. Гаммер мовчки кивнув і сказав:

— Ми неподалік. Можемо зустрітися через півгодини.

— Тоді чекатиму, — відповів Мідтун, пояснив, як добратися, і закінчив розмову.

Через двадцять хвилин вони вже паркувалися під занедбаною майстернею. То була бридка мурована будівля з пласким дахом, яка впиралася однією стіною у видовбану вибухівкою скелю. Узбіччя непримітної дороги й гравійний майданчик перед нею поросли бур’янами.

Повнопривідний «субару» стояв навскоси перед брамою. З авта вийшов Мідтун. Колишній ленсман відростив чимале барило, запустив густу бороду — змінився відтоді, коли вони бачилися востаннє.

Усі троє привіталися за руку.

— Є новини про зниклу дівчину? — запитав Мідтун.

— Вона — наша колега, полісменка, — відповів Вістінґ і коротко розказав, що трапилося.

— Хоч якийсь слід? — стурбовано допитувався Мідтун.

Вістінґ похитав головою.

— Нічого… Намагалися відстежити її мобільний, але він вимкнений з учорашнього вечора приблизно в той час і на тому місці, де сталося викрадення.

Гаммер рушив до старого ангару.

— Хто власник? — запитав він.

— Давній знайомий. Петер Гауґланн. Мав тут автомайстерню, але закрив її п’ять років тому, саме напередодні моєї відставки. Ми впіймали його з краденими автомобілями. Відтоді так і стоїть увпорожні. Десь два роки тому він знову потрапив у наше поле зору. Зберігав 80 000 літрів контрабандного спирту. Зараз сидить.

Вони підійшли до сірої будівлі. Вікна обох стулок в’їзної брами були тоновані зсередини.

— Замкнено. Неможливо зазирнути, — пояснив Мідтун.

— Увійти якось можна?

Голдґер Мідтун кивнув.

— Був тут один випадок, поки майстерня ще працювала. Кілька підлітків залізли через вікно кухонної комірчини з тильного боку. Посвердлили дірку в рамі зверху, запхали сталевий дріт і підчепили шпінгалет. Я вже оглянув те вікно. Дірка збереглася.

Вістінґ з Гаммером рушили в обхід будівлі. Шибки не тоновані. У приміщенні стояв стіл з шістьма стільцями, виставленими догори ніжками. Під стіною — кухонний столик з кавоваркою. У кутку — холодильник.

Дірка була настільки широка, що туди входила кулькова ручка. Обривки ущільнювача й один дерев’яний дюбель валялися на землі. Очевидно, дюбелем заткнули дірку. Мабуть, ленсман, який прибув на місце раніше за поліцейських, виколупав його.

— Ось, прихопив з собою, — сказав він, показуючи сталевий дріт з петлею на кінці.

Гаммер усміхнувся.

— Ліпше я це зроблю, — запропонував Мідтун. — Щоб ви потім не мали неприємностей.

Він пропхав дріт у дірку, опустив його з внутрішнього боку вікна. З другої спроби зумів зачепити шпінгалет, потягнув дріт. Вікно відхилилося угорі на широку шпарку.

— Пів роботи зроблено, — сказав Мідтун.

Він запхав у шпарку руку з шматком металевої арматури, певно, знайденої на подвір’ї, і зняв запобіжник.

— Прошу ласкаво, — пожартував колишній ленсман.

Гаммер заліз першим, підставив під вікно стілець, щоб було на що стати решті. Вістінґ був другим. Голґер повернувся до авта по ліхтарик.

— Струм відімкнули, — пояснив він.

Двері кухонної комірчини вели відразу в автобокс. Він був майже порожній, під стіною стояв лише штабель автомобільних покришок.

Ленсман не приховував розчарування.

— Зачекайте! Там — фарбувальна камера, — Гаммер показав на велетенський куб углибині з витяжною трубою і подвійними воротами на висячому замку.

Гаммер знайшов металевий прут, підважив замок. Той спершу не піддавався, але, зрештою, таки злетів. Вістінґ потягнув за одну стулку воріт. У ніс вдарив гострий хімічний запах лаку. Ленсман спрямував досередини промінь ліхтарика. Вони знайшли те, що шукали. Білий автофургон.

Вістінґ вийняв з кишені рукавички, натягнув на руки й увійшов у фарбувальний бокс. Ленсман — за ним. Вікна багажного відсіку були тоновані зсередини.

Вістінґ взявся за клямку кабіни з боку водія. Не замкнено. Коли відчинив дверцята, кілька секунд не міг збагнути, що не так. Уся кабіна була вкрита грубим шаром сірого лаку. Фарбувальний пістолет лежав на сидінні, шланг та інші причандалля валялися на підлозі, під педалями.

Вістінґ мав справу з випадками, коли зловмисники використовували вогнегасники, аби приховати сліди у викрадених автомобілях чи в інших серйозних злочинах, щоб не спалювати транспортний засіб і не привертати зайвої уваги. Це було щось новеньке. Розсіяний з пістолета лак проникав у найменші шпаринки, покривав усе тонкою плівкою, унеможливлюючи ідентифікацію відбитків пальців та ДНК.

— У залі стоїть компресор і дизельний агрегат, — озвався за його спиною Мідтун.

Вони обійшли фургон навколо. Вістінґ обережно відсунув бічні двері, не знаючи, щó там побачить.

Багажний відсік був порожній і теж повністю вкритий шаром лаку.

Рипнули ворота за їхніми спинами. Досередини впало денне світло.

— Думаю, це саме той фургон, — промовив Вістінґ. — Треба викликати техніків.