Одержимий злом

Розділ 24

Вістінґ зі Стіллером сиділи позаду, у спеціально устаткованому автофургоні з відстежувальною апаратурою. Гаммер — за кермом. Вони бачили, як Луне Мельберґ дедалі більше віддалялася від місцини, де переховувався Том Керр, аж доки, зрештою, виїхала на головну автомагістраль.

— Можемо з нею перестрітися тут дорогою, — озвався Гідле. — Вона повертається додому.

Стіллер відпив води з пляшки.

— Нічого не розумію, — промовив Стіллер. — Скидалося ж на домовленість, що вона його забере. Видно, щось пішло не так.

— Що ми знаємо про телефонний трафік у цій місцевості? — запитав Вістінґ.

— Аналіз отримаємо за кілька годин, — відповів Гідле. — Ми не вели прослуховування розмов у реальному часі.

Через внутрішнє вікно в перегородці між багажним відсіком і кабіною їм було видно дорогу. Рух був не надто жвавий. Назустріч проїхали вантажівка й таксі, а згодом — маленький сірий «форд» з Луне Мельберґ. За двісті метрів позаду Луне їхало цивільне поліційне авто. Стіллер зателефонував колегам і велів продовжувати стеження.

— Арештуємо її, як тільки схопимо Тома Керра, — сказав він на закінчення розмови.

Фургон почало розгойдувати з боку на бік, коли вони з’їхали з асфальту на гравійну дорогу. Околиці здавалися попелясто-сірими в передранішніх сутінках. Після нічного дощу розпогодилося. Дорожні вибоїни наповнилися коричневою водою.

Вони зупинилися за останнім закрутом, поза зоною видимості з будиночка, де перебував Том Керр. Керівник групи швидкого реагування вийшов з-за тильної стіни однієї з літніх хатин. Стіллер відчинив розсувні двері. Стенберґ підійшов ближче.

— Який план? — запитав Вістінґ.

— Хочемо виманити його з хати, щоб узяти на відкритому просторі, — відповів Стенберґ.

— І як думаєте виманити?

— За звичною схемою. Звернемося через голосний зв’язок. Якщо не послухається, пустимо всередину сльозогінний газ.

— І коли це станеться? — втрутився Стіллер.

— Ми готові. Щойно під’їде мобільний командний центр поліції.

— Де нам стати? — поцікавився Вістінґ.

— Займіть спостережну позицію з північного боку будинку, — порадив Стенберґ, показуючи на горбик з флаґштоком.

Гул важкого транспорту змусив їх озирнутися на дорогу, звідки наближалося броньоване авто групи швидкого реагування. За ним — кінологи, далі — «швидка» з медичним персоналом, наданим для цієї акції. Стенберґ відкомандирував людей на позиції. Уве Гідле залишився біля автофургона. Вістінґ, Стіллер та Гаммер подалися на спостережний пункт, визначений Стенберґом. Залягли ниць на горбку, визираючи понад його краєм. Відстань до літнього будиночка з великим садом і білим парканом, де ховався Том Керр, не перевищувала сорока метрів. Вузька ґрунтова доріжка вела повз садибу вниз, до невеличкої човнової бухти.

Легкий вітерець доносив запах моря. Вістінґ глибоко втягнув ніздрями насичене сіллю повітря, обвів поглядом сіру морську гладінь з темними плямами там, де хмари заступали небо. Прибій заляпував шумовинням прибережні скелі.

То була розкішна заміська вілла з джакузі на одній з терас, окремою кухнею просто неба з піччю-грилем та столом на велику компанію. У саду стояв батут, а між гіллям старого дерева висів гамак. Кілька гілок трохи заступали будинок від сторонніх очей, але вхідні двері й частину стіни з бічними дверима, через які проникнув досередини Том Керр, було добре видно.

Броньований автомобіль під’їхав до садиби. Троє полісменів з важким озброєнням рухалися під його прикриттям. Троє інших з протилежного боку йшли, прикриваючись куленепробивними щитами, й зайняли позицію біля бічних дверей.

Адріан Стіллер вийняв відеокамеру, таку маленьку, що вільно поміщалася в кишені його куртки, — такими часто користуються представники екстремальних видів спорту. Він її увімкнув і встановив на пласкому постаменті флаґштока.

З зовнішніх динаміків мобільного центру почувся слабкий характерний писк. Владний голос назвав ім’я Тома Керра, оголосив, що садибу оточено озброєною поліцією, і наказав вийти з будинку. Голос з гучномовця громом відлунював від навколишніх скелястих пагорбів, але жодної реакції на нього не було.

Минуло півхвилини.

— Томе Керр! — удруге прогримів гучномовець.

Знову прозвучало попередження: якщо він не послухається наказу, поліція застосує сльозогінний газ.

Щось заскреготіло в рації. Стенберґ поцікавився, чи не видно активності за вікнами будинку. Різні спостережні пости дали негативну відповідь.

— Чи помічені електронні сигнали руху? — запитав він.

— Незначне пересування маркера всередині, — повідомив Уве Гідле.

До Керра звернулися утретє, попередивши, що за дві хвилини пустять газ.

Сіро-плямиста чайка підлетіла, широко розпростерши крила, двічі тріпнула ними й опустилася на гребінь даху.

Попередження про запуск сльозогінного газу повторили ще за хвилину, а потім ще раз, востаннє, за тридцять секунд до початку операції.

Чайка спурхнула з даху й полетіла далі.

У рації пролунав короткий наказ:

— Вогонь!

Почулися три приглушені постріли, за ними — дзвін розбитого скла. З трьох різних точок у вікна полетіли газові гранати.

Минуло п’ятнадцять секунд. Стіллер глянув на відеокамеру — вона працювала.

— Ніякого руху, — повідомив Гідле.

Стіллер неспокійно завовтузився. Минуло ще п’ятнадцять секунд. І ще три гранати влетіли у розбиті шибки. Полісмени за куленепробивними щитами вдягли протигази. За якусь коротку мить Вістінґ відчув, як вітер нагнав запаху хімікатів, від якого защипало в носі й запекли очі.

— Хтось не реагує на сльозогінний газ? — здивувався Гаммер.

Минуло майже п’ять хвилин. Нічого не відбувалося. З-перед будинку почулися вигуки, накази на штурм. Команда з шести осіб, скрадаючись, підійшла до дверей. Полісмени у важких куленепробивних жилетах мали автоматичну зброю, протигази на обличчях і шоломи з візирами. Один з них тримав у руках лом. Він загнав його в щілину між одвірком і замком, підважив і виламав двері. З порога метнули шокову гранату, а тоді в помешкання зайшли добре вишколені поліцейські.

Команди лунали вже зсередини. Поліцейські, які лежали у прикритті, підтягнулися до будинку, зайняли позиції під стіною, по боках вікон.

— Щось воно дивно, — буркнув Гаммер. — Щось пішло не так.

Газ досі не розвіявся. Очі Вістінґа сльозилися. Він зморгнув з вій кілька сльозин, але не відривав погляду від садиби.

— Чисто, — почулося у рації.

Двоє полісменів вийшли з будинку, стягнули з облич протигази.

— Контроль об’єкта? — запитав Стенберґ.

— Негативний, — була відповідь. — Його там немає. Будинок порожній.

Вістінґ підвівся на ноги, обтрусив коліна та так і завмер. Стіллер навіть не вставав з гладкої каменюки, ніби потребував часу на усвідомлення того, що відбувалося. Його план луснув.