Одержимий злом

Розділ 54

Гаммер вів авто. Вістінґ сидів поруч, вивчав прислані Стіллером фотографії. Він був певен, що за будинком Флойда Тюе стежать двоє поліцейських у цивільному автомобілі, а стеження виявилося дистанційним. Двоє полісменів, перевдягнених електриками, встановили на ближніх вуличних ліхтарях відеокамери, самі ж сиділи в апаратній Кріпоса й звідти ними керували. Могли змінювати масштаб зображення, розширювати й звужувати панорамну зйомку, рухати камерою вгору-вниз. Усі відеозаписи зберігалися, і щоразу, коли всередині будинку ставав помітним рух, автоматично фіксувався стоп-кадр.

Розташування камер давало широкий кут огляду фасаду, однак роздивитись водія було годі.

Об’єктив зафіксував момент, коли автомобіль в’їжджав у підземний гараж. Вістінг розширив зображення на маленькому екрані мобільного й побачив у глибині гаража пару ніг, начеб Флойд Тюе стояв у півтемряві.

На другому фото водій виходив з авта. Через скошений кут камера вихопила тільки нижню частину тіла, без сумніву, чоловічого. На трьох інших фотографіях чоловік обходив автомобіль, мабуть, щоб відчинити бічні двері. На останньому фото опускалися гаражні ворота.

Фотографія зникла з екрана, коли задзвонив телефон. Телефонували з юридичного відділу поліції. Новий поліційний прокурор, нове ім’я.

Вістінґ виклав суть справи, попросив дозволу на обшук будинку. Йому пообіцяли розглянути прохання.

— Підстав для обшуку недостатньо, — повідомили згодом.

Вістінґ розумів: того, що Флойд Тюе був знайомий з Томом Керром і що в його гараж заїхав автофургон, замало, аби звинуватити фінансиста у викраденні Марен Доккен. Але він сподівався на згоду юристів зробити виняток з правила. Не погодилися…

Вони під’їжджали до будинку. Вістінґ знав дорогу, скерував Гаммера в глуху вуличку. Ворота садиби стояли нарозтвір. Вони поставили авто на тому самому місці, що й Вістінґ минулого разу, коли побував тут зі Стіллером.

— Як діємо? — запитав Гаммер.

— Заходимо.

Він підійшов до вхідних дверей, подзвонив. Ніякої реакції. Хотів уже подзвонити ще раз, як зателенькав мобільний. Телефонував Адріан Стіллер.

— Коли ви підійшли, у вікні майнула тінь, — сказав він.

Вістінґ обернувся, глянув на ліхтарний стовп, але не помітив камери.

— Спостерігаєш за нами?

— Вікно 2-2, — додав Стіллер.

Вістінґ відступив крок назад. На другому вікні другого поверху висіли щільні штори.

— Тюе виходив з дому лише до поштової скриньки й забрати доставку їжі, — вів далі Стіллер. — Він удома, хіба прошмигнув задвір’ям, але шансів на те небагато.

Гаммер подзвонив іще раз. Звук дзвоника відлунював за дверима.

— Є новини про польський фургон? — запитав Вістінґ.

— Зареєстрований на одну жінку у Варшаві. Там копають далі.

— Чудово! Дякую за інфу.

Вістінґ зійшов униз східцями ґанку. Від приватної охоронної фірми прийшло попередження, що будинок під сигналізацією і відеонаглядом. Він не побачив ніякої камери, однак не сумнівався, що вона існує. Флойд Тюе сидів, вочевидь, за своїм письмовим столом і спостерігав за ними.

— Обійдемо будинок навколо, — запропонував він.

На задвір’я вела вимощена пласкими плитами доріжка. Позаду вілли ріс розкішний, доглянутий сад, простирався рівний моріжок і охайні грядки. Широкі сходи на три східці вели на терасу, вимощену каменем, з масивними кованими садовими меблями.

Вістінґ підійшов до скляних дверей, зазирнув у шпарку між гардинами. То була кімната, де вони першого разу розмовляли з господарем. У кімнаті панував присмерк. Монітори комп’ютерів вимкнено.

Гаммер присвиснув і махнув Вістінґові, щоб підійшов. Показав униз, на підвальний підмурівок ліворуч. Там виднілися два подовгасті вікна з металевими ґратами.

— Установили не так давно, — промовив він.

Вістінґ зійшов з тераси до квітника перед будинком. Гаммер мав рацію. У старому підмурівку було видовбано пази й вставлено чотири металеві прути. Замазка навколо них мала доволі свіжий вигляд, десь річної давності.

Вістінґ відхилив гілля куща, щоб зазирнути досередини. Але побачив лише окремі фрагменти приміщення. Там горіло яскраве, сліпуче біле світло. Жодних меблів. Голі бежеві стіни. Трохи темнішого кольору підлога. Навпроти вікна — сірі двері без клямки, але з оглядовим вічком. Як у тюремній камері.

Гаммер підійшов до другого вікна.

— Чорт! Там хтось лежить!

Хруснула гілка під ногами Вістінґа. Гаммер трохи відсунувся, щоб звільнити йому місце. На тапчані з м’якою оббивкою у піжамі, схожій на лікарняну, лежала людина. Ступні стягнено ременями. Над колінами — ще один ремінь. Вістінґ ледь не втиснувся у ґрати, але з того місця, де вони стояли, решту тіла не побачив. Важко було визначити стать і вік, жива людина чи мертва.

Гаммер бігцем кинувся на терасу. Схопився за клямку, щосили нею затермосив, гупнув розчепіреною долонею по шибці. Скло завібрувало. Але по той бік дверей ніхто так і не з’явився.

Вістінґ схопив залізний стілець. Ніжки подряпали кам’яну долівку тераси, доки він тягнув стілець за собою. Вістінґ заніс його над головою, перехопив схвальний погляд Гаммера і щосили вдарив ним у шибку. Сподівався, що завиє сигналізація, однак почувся лише дзвін розбитого скла.

— Поліція! — крикнув Гаммер, заходячи першим.

Вістінґ зайшов услід за ним, кинувся до наступної кімнати, а тоді у великий передпокій, звідки вели сходи у підвал.

— Поліція! — знову вигукнув Гаммер.

Вони пройшли коридором і вперлися у металеві двері.

— Замкнені, — констатував Вістінґ.

Гримнула металева накривка підглядального вічка, коли він відкрутив прогонич, яким вона кріпилася. Зсередини війнуло спертим смородом сечі.

Людина на тапчані підвела голову.

— Це він! — скрикнув Вістінґ. — Флойд Тюе!

Голова чоловіка знов опала додолу. Вістінґ почав здогадуватися, щó тут відбувається.

— Ви живий, Тюе?

— Так, — ледь чутно простогнав Флойд Тюе.

— Знаєте, де ключ?

У відповідь — мовчання.

Вістінґ обернувся до Гаммера.

— 2-2, — промовив він і побіг на другий поверх.

Вістінґ швидко зорієнтувався, знайшов кімнату, де Стіллер помітив рух, і ударом ноги вибив двері. Від дверей відсахнулась якась жінка.

— Поліція, — заспокоїв він її. — Хто ви?

Жінка зволікала з відповіддю. Вістінґ впевнився, що вона сама. Кімната нагадувала готельний номер з телевізором і маленьким диваном та фотелями. Він відчинив двері у ванну. Порожньо.

— Як вас звати? — знову запитав він.

— Регіна. Регіна Бабінскі.

На вигляд їй було за двадцять, струнка, з довгим чорнявим волоссям, одягнена в домашній халатик. Ім’я, скоріш за все, знайдеться у поліційних реєстрах проституток.

— Полька? Розмовляєте норвезькою?

Жінка двічі кивнула.

— Що тут відбувається? — поцікавився, заходячи, Гаммер.

— Він так хотів… — пробелькотіла жінка. — Добу тому. Я лише наглядаю… Що чотири години.

— Маєте ключ? — запитав Гаммер.

Вона показала очима на маленький столик під дверима. Ключ лежав там.

— Коли ви сюди потрапили? — допитувався Вістінґ.

— Учора ввечері, — затинаючись, відповіла жінка.

— Як?

Жінка розгублено мовчала, ніби не зрозуміла запитання.

— Хто вас сюди привіз?

— Друг.

Їм таки пощастило розговорити жінку. Вона розповіла, як її привезли сюди у фургоні й випустили в гаражі.

— Ви вже бували тут раніше? Теж у ролі наглядачки?

Жінка кивнула.

— Він вам платив? — втрутився Гаммер.

Жінка кивнула. Гаммер скрушно похитав головою.

— Залишайтеся тут, — тицьнув він у неї пальцем.

Вістінґ з Гаммером знову зійшли вниз.

— Що за божевільня, — пробурмотів Гаммер.

Вістінґ переповів йому давнішу розмову з Тюе про те, що стягнений ременями в’язень осягає оптимальну свободу. Не маєш вибору, то й відповідальності ніякої не маєш. Лежиш собі в цілковитій упокореності.

Гаммер крекнув, повернув ключ у замку.

Флойд Тюе підвів голову, коли вони ввійшли. Гаммер підступив до нього, а Вістінґ зупинився на порозі.

— Не чіпайте мене, — заблагав Тюе.

Гаммер розпустив пасок на одній руці.

— Нам треба поговорити, — сказав він, звільняючи другу руку. — Вибору ти не маєш!

— Тут не відбувається нічого протизаконного, — запевнив Тюе. — Все за добровільною згодою. І з мого, і з її боку.

Гаммер розстебнув решту реміняччя.

— Сядь! — скомандував він.

Флойд Тюе послухався, сів, звісивши з тапчана ноги. Тонка піжама, просякнута сечею, вже почала підсихати.

— Ви не розумієте, — потряс він головою. — Ідеться про медитацію. Про те, щоб осягнути абсолютну порожнечу. Пірнути в глибини підсвідомості.

— Це нам підходить, — буркнув Гаммер. — Ми намагаємося знайти Тома Керра. Ти найбільше з ним спілкувався останнім часом. Маєш припущення, де він може переховуватися?

Гаммер тицьнув чоловіка вказівним пальцем у чоло.

— Може, десь тут, глибоко, заховалися твої здогади?

Флойд Тюе відхилився.

— Ви про це пожалкуєте, — сказав він з гіркотою у голосі.

— Що швидше відповіси на запитання, то швидше повернешся до своїх медитацій, — відрізав Гаммер.

Тюе перевів погляд на Вістінґа.

— Я уже розказав усе, що знав про Керра. Ми про таке не розмовляли. Якби не згорів його хутір, то зараз, мабуть, він ховався б там. Мріяв його відбудувати. Але більше нічого мені не відомо. Вірю лише, що зараз він насолоджується волею.

— Як це?

— На природі…

— Де?

— Десь на високій гірській вершині або в темному-претемному лісі… Далеко від людей.

Вістінґ ступив крок до Тюе.

— Ви про щось таке розмовляли?

Флойд Тюе заходився масувати зап’ясток руки.

— Трохи… Багато розмов у в’язниці точаться навколо мрій в’язнів опинитися поза її мурами, деінде. Посеред природи, наприклад.

— Якусь конкретну гору чи ліс називав?

— Ні.

— Це нам нічим не допоможе! — гримнув Гаммер.

— Даруйте, — налякано хлипнув Тюе. — Я вже й раніше казав. Я не маю чим допомогти.

Гаммер залишив ключі на тапчані в облаштованій під божевільню домашній камері.

— Виклич майстра. Вікно на терасі довелося розбити, — сказав він.

Тюе кивнув, не протестуючи. Вістінґ уже встиг вийти з кімнатки. Вони змарнували немало часу.