Одержимий злом

Розділ 33

Вістінґ стояв біля вікна в кімнаті для відвідувань і дивився на дощ. Подвір’ям безстрашно нипала ворона, щось видзьобувала з землі. Вони чекали на Томмі Горнланна вже десять хвилин. Телефони залишили на головній прохідній, тож раптом трапиться якийсь форс-мажор, довідаються, аж коли вийдуть за ворота тюрми.

Двері відчинилися, Вістінґ озирнувся. Томмі Горнланн виявився високим худорлявим чоловіком з гострим носом і нечесаним волоссям. Він відбував покарання за те, що зарізав свою матір, і за спробу вбивства батька й сестри.

Фредрік Моландер сів на стілець біля дверей, а в’язень розвалився на канапі. Він скоса зиркав на присутніх своїм єдиним оком, у майже відсутньому погляді відчувалася недовіра й підозріливість. Порожню очницю другого ока прикривала зморщена повіка.

— Зачекайте за дверима, — попросив Вістінґ охоронця. — Ми тут самі впораємося.

Моландер, здавалося, хотів запротестувати, але передумав, мовчки підвівся і вийшов.

Вістінґ пояснив в’язневі, хто вони. Горнланн завовтузився, шкіряна оббивка під ним зарипіла.

— Я це розумів, — сказав він і почав розгойдуватися туди й сюди.

Вістінґ нишком глянув на Стіллера, той ледь помітно знизав плечима. Зараз Томмі Горнланн, очевидно, перебував в іншому ментальному стані, ніж тоді, коли з ним розмовляли слідчі Відділу давніх і нерозкритих справ.

— Завжди це розумів, — знову зронив він.

— Що ти розумів? — запитав Стіллер.

— Ви мали розуміти, що він спробує втекти, — промовив він мовби зі схлипом. — Усі це розуміли.

— Ми вжили запобіжних заходів, — сказав Стіллер.

— Усі розуміють, що голодний лев нападає. Усі розуміли, що Том Керр утече, — вперто бубонів Горнланн.

— Втечу було добре сплановано, — вів далі Стіллер. — Йому мусив хтось допомагати.

Томмі Горнланн схрестив руки на грудях.

— Інший, — твердо промовив він. — Той, що завжди йому допомагав.

— Том розповідав щось про Іншого? — запитав Вістінґ.

— Ніхто не знає, хто він, — не зовсім влучно відповів Томмі.

В’язень заклав ногу за ногу, перехнябився на канапі набік.

— Він використав вас, так само, як використав мене, — Горнланн погойдував однією ногою. — Я мав би це зрозуміти раніше. Зізнання було фальшивим. Ну, не зовсім фальшивим, бо він таки вбив ту дівчину. Але причина, чому він заговорив зі мною, — то було його бажання вибратися з тюрми.

Томмі Горнланн дотулився вказівним пальцем до скроні, мовби хотів показати, що розуміє, як усе пов’язано між собою.

— Він розмовляв не лише зі мною, але з багатьма іншими в’язнями. З усіма. Розраховував, що хтось із нас донесе охороні. Це був я. Ви б не повірили йому, якби він раптом, ні з того, ні з сього, зізнався вам в убивстві. Тому використав мене. І ви вхопили наживку. Ви вивели його на волю.

Хоч Горнланн і говорив доволі сумбурно, у його судженнях простежувались послідовність і логіка. Стіллер щось сказав про розум заднім числом і знову повторив, що втечу добре готували.

— Він довго планував, — промовив Горнланн. — Роки. Багато років.

— Як він міг організувати втечу з тюрми? — запитав Вістінґ. — Треба було спілкуватися з кимось на волі. Отримати допомогу.

Томмі Горнланн скоса глянув одним оком на двері.

— То був Інший, — повторив він. — Той, що завжди йому допомагав. У всьому.

— А як ти налагодив би зв’язок з кимось на волі? — запитав Стіллер. — Так, щоб про це не довідалась охорона?

— Посилав би повідомлення, — відповів Горнланн, знову скосивши погляд на двері, наче поривався вийти з кімнати. — Декому таке легше влаштувати, ніж іншим. Значно легше.

— Кому легше?

— Багатьом.

— Кому саме?

Томмі Горнланн закрутив головою і втупився оком у Вістінґа.

— Легше тим, хто має адвоката. Адвокати приходять і йдуть. Туди й сюди. Без кінця. Я не маю адвоката. І за всі дванадцять років ніколи не мав. Не маю ні коханої, ані брата. Маю сестру, але вона мене не провідує.

Вістінґ замислився. Він кивнув наче з розумінням, спробував спрямувати розмову в більш інформативне русло, однак відповіді Томмі Горнланна ставали дедалі плутанішими. Зрештою, Вістінґ постукав у двері, даючи зрозуміти, що зустріч закінчено.

Томмі Горнланн залишився у кімнаті для відвідувачів, а Вістінґа й Стіллера провели до головної прохідної, де їм повернули телефони й службові посвідчення.

У Вістінґа було одинадцять пропущених дзвінків. Два з них — від Семмельмана і два — від поліцмейстерки. Решта — з невідомих номерів. Швидше за все, від журналістів.

Він зателефонував головній, доки вони йшли під дощем до авта.

— Що нового? — поцікавилася вона.

— Нічого, — відповів він, пояснив, що вони тільки-но вийшли з тюрми.

— З тобою хочуть поговорити зі Спецвідділу внутрішніх розслідувань, — повідомила начальниця. — Посилають слідчого в Ларвік. Мусиш з ним зустрітися і надати йому всю інформацію.