Одержимий злом

Розділ 29

За столом у нарадчій кімнаті зібралося багато людей. Усі були поінформовані про свідчення Луне Мельберґ. Вістінґ сидів на чолі стола. «Справа Керра» перетнула кордони багатьох поліційних округів, але координатором і керівником пошукової операції призначили його. Том Керр утік саме з-під його відповідальності.

— У базі немає ніяких Тео, я перевірив усі можливі способи написання цього імені, — повідомив Семмельман.

— Луне Мельберґ сказала, що прізвище начеб німецьке, — нагадав Гаммер. — Може бути твоїм кандидатом. Отим східним європейцем, якого вам не пощастило розшукати.

Вістінґ обвів поглядом величезну схему на столі.

— Скоро будемо мати повне ім’я і адресу, — сказав він і обернувся до Крістіне Тііс. — Нам потрібний дозвіл на обшук.

Поліційний прокурор кивнула.

— Жодних проблем!

Вістінґ узяв телефон, щоб попередити оперативний центр в Осло.

— Де на цей момент перебуває авто зовнішнього стеження? — запитав він, водночас шукаючи номер телефону.

Поліцейські, які всю добу стежили за пересуваннями Луни Мельберґ, поверталися в Гокксюнн, щоб оглянути її помешкання і знайти папірець з адресою та іменем чоловіка, з яким спілкувався Том Керр.

— Вони не встигли далеко від’їхати, — сказав Стіллер з телефоном у руках, мовби щомиті очікував дзвінка. — Ми з Гідле відразу вирушаємо, як тільки матимемо від них звістку.

Вістінґ відсунув стілець від стола, відійшов убік, щоб ніхто йому не заважав, і зателефонував на центральний оперативний пульт. Коротко відрекомендувався, пояснив ситуацію і отримав прямий телефонний номер командира загону, який допомагатиме їм увійти до помешкання.

У нарадчу кімнату зайшла Турюнн Борґ, зачинила за собою двері.

— Знайшли катер, — повідомила вона. — Лежить на дні поблизу пляжу Рінґгауґстранда, під Тьонсберґом.

— Затопили, — констатував Гаммер.

— Його помітив один з рятувальних катерів. Зараз туди прямує поліційний човен. Я маю координати, — вела далі Турюнн Борґ.

Уве Гідле ввів координати в комп’ютер. Місце затоплення було на західному березі Осло-фьорду, посередині між Тьонсберґом і Осґордстрандом. Карта мало що могла розповісти, тож Гідле перемкнув на сателітну фотозйомку того району. Каменистий берег, суходіл, порослий углиб густим лісом.

— Ніяких поселень, — озвався Стіллер.

— Він міг наскочити на підводні камені й пробити дно, — припустив Гаммер.

Уве Гідле промаркував «мишкою» лінію через ліс.

— Ось це дорога, — сказав він. — Веде вниз, майже до самого фьорду.

— Там міг стояти наготові автомобіль або його підібрали, — кивнув Стіллер. — Можемо отримати дані з «Автопаса» про час проїзду платних доріг.

Вістінґ схвально кивнув.

— Віддали зображення, — попросив він, щоб ліпше бачити, чи далеко звідти до Ефтанґа.

Гідле послухався. Затоплений катер лежав за кілька кілометрів на південь від нафтозаводу в Шлаґентанґені. Гаммер прикинув, що це десь на 30 морських миль нижче Ефтанґа.

— Щоб туди добратися, треба приблизно півтори години, — підрахував він.

У телефоні Адріана Стіллера теленькнула смс-ка.

— Тео Дерман, — прочитав він уголос і підняв догори телефон, на екрані якого виднілося фото аркушика паперу, на якому Луне Мельберґ записала його дані.

Тео Дерман

вул. Антона Брекке, 72

0041 ОСЛО

Гідле перемкнувся на реєстр покарань, набрав прізвище. Пошук не дав результату. Відкрив реєстр населення, але й там нічого не знайшов.

— Іноземець, — підвів підсумок Гаммер. — До кримінальної відповідальності в Норвегії не притягався.

Гідле спробував ще пошукати в реєстрі держбезпеки — також марно.

Семмельман пошукав його в поліційній базі даних.

— Ніяких Дерманів немає, — відрапортував він.

— Перевір адресу, — попросив Вістінґ. — З’ясуй, хто мешкає там замість нього.

— 0041 — район Саґене, — озвався Семмельман. — Там переважно багатоповерхова забудова.

Виявилося, що такої адреси не існує.

— Поштового індексу 0041 в Осло немає, — сказав Гідле, продовжуючи пошук. — Вулиця Антона Брекке є у Фредрікстаді. Єдина така вулиця в усій Норвегії, але нумерація будинків навіть далеко не доходить до 72.

— От дідько! — вилаявся Гаммер. — Спробуй його просто поґуґлити або пошукай у фейсбуці.

Уве Гідле скопіював ім’я і переніс у пошук у ґуґлі. Найточнішим збігом була німецька дитяча книжка «Theo und der Mannim Ohr». Тобто «Тео і чоловік у вусі».

Гаммер застогнав.

— Та що це, з біса, таке? Невже в усьому світі немає жодного Тео Дермана?

— Перевір Поштову службу, — звелів Вістінґ. — Вони повинні реєструвати кореспонденцію. Йому ж надіслали два листи.

Гаммер кивнув, занотував собі доручення.

— Якщо вірити словам Луне Мельберґ, — додав він.

Вони обговорили всі завдання, розподілили між собою робочі напрямки, а тоді Вістінґ закінчив нараду.

Зарипіли стільці — усі водночас повставали з місць і подалися у своїх справах. Адріан Стіллер склав документи й ноутбук в сумку, закинув її на плече й підійшов до Вістінґа.

— Поїду з тобою у в’язницю.

Вістінґ кивнув.

— Мушу спершу заїхати додому, забрати Ліне. Її авто стоїть у вас, біля Кріпоса.