Одержимий злом

Розділ 22

Семмельман розклав на столі чотири теки-скорозшивачі. По одній на кожну жертву Тома Керра. Дві справи, за яких Кера було засуджено, — Тея Полден і Сальва Гаддад; тека третьої жертви, тіла якої так і не знайшли, — Таран Нурюм; і одна з матеріалами на жінку, якій вдалося уникнути долі трьох інших дівчат, — Фрею Бенґтон. На кожній теці стояла дата скоєння злочину.

— Наша робота полягала у визначенні пересувань Тома Керра напередодні кожного злочину, ми мали встановити, де він бував і з ким контактував, — пояснив Семмельман. — Десь у цих пересуваннях він мусив перетнутися з Іншим. Це мало б бути місце, де вони зустрілися або домовлялися про зустріч. Пошук дав чимало імен, але жодної прив’язки до Керра.

— А телефонні контакти перевіряли? — запитав Гаммер.

— Звісно, до слідчих дій входила перевірка всієї можливої комунікації, телефонів й електронної пошти, — кивнув колишній головний слідчий. — На жаль, безрезультатно.

— Він міг мати окремий телефон для спеціального вжитку, — озвався Гаммер.

Семмельман кивнув.

— Ми припустили, що спілкування між Томом Керром та Іншим відбувалося за допомогою телефонів, призначених винятково для цих контактів. Поблизу є лише дві базові станції, які забезпечують телефонний зв’язок хутору. Ми провели масову виїмку всіх дзвінків за останні три дні напередодні кожного викрадення, — сказав він, тицьнувши пальцем на ноутбук, мовби натякаючи, що вся інформація лежить саме там. — Дані проаналізували, але так і не з’ясували, з якого номера він міг би телефонувати.

— Я можу отримати доступ? — запитав Вістінґ, кивнувши на комп’ютер Семмельмана.

— Перешлю тобі лінк і пароль.

— Вона з’їхала з шосе, — повідомив Нільс Гаммер.

Вістінґ перевів погляд на телеекран. Автомобіль Луне Мельберґ з’їхав з шосе Е18 у напрямку Ларвіка. Авто стеження слідувало відразу за її «фордом». Мальберґ їхала дуже впевнено, ніби точно знала, куди їй треба. Через дві роз’язки-кола, на вулицю Ельвеваєн, уздовж річки Лоґен.

Нільс Гаммер обернувся до колег.

— Вона прямує до нього, — вже не сумнівався він.

Вістінґ зателефонував Стіллерові.

— Ви бачите те саме, що й ми? — запитав він.

— Так, їде сюди, — підтвердив Стіллер.

— Як вчините у цій ситуації?

— Блокпостам дали вказівку розпитати її, як і всіх, куди прямує. Пояснять, що дорога перекрита до дев’ятої години вечора. А до того часу ми повисимо в неї на хвості, подивимося, як буде поводитись.

Вони ще обговорили практичні моменти, пов’язані з наступним брифінгом. Водночас Вістінґ не відводив погляду від відеотрансляції реєстратора. В усті Лоґена авто переїхало міст Ґлоппенбрюа й попрямувало на схід, у напрямку Саннефьорда й Ефтанґа.

Вістінґ завершив розмову й знову обернувся до Семмельмана.

— Що сталося з автомобілем, у який вони намагалися затягнути Фрею Бенґтсон? — запитав він.

— Спалений дощенту, — відповів Семмельман, беручи теку з фотографіями. — Авто разом з хутором перейшло Томові Керру в спадок від дядька. Він його не перереєстровував на себе, просто почепив украдений номерний знак.

Семмельман погортав папери в іншій папці, знайшов виписку.

— Маємо інформацію від «Автопаса», які станції дорожнього контролю він перетинав. Ймовірно, при кожному перетині вони міняли номерні знаки. Ми з цього приводу затіяли ціле окреме розслідування. Номерні знаки на одному й тому самому типі автомобіля були в двох випадках зняті з транспортних засобів, запаркованих поблизу басейнів, де працював Том Керр.

Поліцейські пропустили один автомобіль між собою та Луне Мельберґ і їхали далі старою прибережною дорогою до Саннефьорду.

— Через п’ять хвилин вона буде на зовнішньому блокпості, — озвався Вістінґ.

Семмельман знову сів на стілець. У нарадчій кімнаті стало тихо. Всі мовчки спостерігали за переслідуванням.

Перед блокпостом вишикувалася черга з автівок. Сірий «форд» звернув з місцевої дороги й зупинився перед пунктом контролю. «Форд» і поліцейських-переслідувачів далі розділяв сторонній автомобіль, тож видимість того, що відбувалося попереду, була не надто добра. Коли підійшла її черга, вона значно довше перемовлялася з вартовими посту, ніж попередній водій, але, зрештою, розвернулася і поїхала в зворотному напрямку. Коли жінка за кермом проминала авто стеження, трохи вдалось роздивитися її. Кругле обличчя, гривка звисає на очі.

— Її відпустили? — здивувався Семмельман, побачивши, що поліційне авто не поїхало вслід за Луне Мельберґ.

— Їй також почепили маячок, — пояснив Гаммер. — Потім наздоженуть.

Вістінґ знову схилився над велетенською схемою, до роботи над якою відчував неймовірну повагу.

— Хто з цих людей є твоїм кандидатом? — запитав він.

Семмельман, вагаючись, похитав головою.

— Явних кандидатів немає, — сказав він. — Зате є одна цікава особа, про яку ніде не згадувалося і словом.

— Кого ти маєш на увазі?

— Коли хутір перейшов у власність Тома Керра, там з’явився якийсь східноєвропеєць. Про це ми довідалися трохи пізніше, зате відразу з трьох джерел інформації. Останнього разу його бачили приблизно півтора року тому, перед зникненням Теї Полден. У головному будинку садиби мали встановити новий електричний лічильник. Двері електрикам відчинив чоловік-іноземець.

— І ви не подали на нього в розшук?

— Такий варіант розглядали. Ми спробували намалювати фоторобот, але опис його зовнішності був надто скупий. Ніхто з трьох, хто бачив того чоловіка, не мав певності, що впізнає його, побачивши вдруге. Ми навіть не знаємо, про яку національність ішлося.

— А тут ніякий східноєвропеєць не затесався? — запитав Вістінґ, придивляючись до схеми.

— Аж двадцять двоє! Та здебільшого це особи, з якими він перетинався у в’язниці. Усіх перевірили. За часом ніхто з них не підходить на роль помічника Керра. Всі або ще відбували покарання, або перебували за кордоном, або ж мали інше алібі. І ніхто з них ніколи не був удома в Керра.

— Що він сам про це казав? На допиті?

— Все заперечував. Казав, що нікого чужого в його домі не заставали.

Задзвонив телефон Вістінґа. Знову телефонував Стіллер.

— Луне Мельберґ щойно зупиняли на блокпості.

Вістінґ глянув на телеекран. Автомобіль стеження рухався, але сірого «форда» Луне Мельберґ на реєстраторі видно не було.

— Вона не дала ніякого правдоподібного пояснення своєму перебуванню на території, — пояснив Стіллер. — Сказала, що просто поїхала прогулятись, але її завернули. Заперечно відповіла на запитання, чи має стосунок до Тома Керра, коли їй показали його фото.

— Отже, збрехала?

— У кожному випадку, уникла необхідності зізнатися, що провідувала його в тюрмі.

— Де вона зараз?

— На автозаправці, біля адміністративної межі з комуною Саннефьорд. Їй повідомили, що дорогу для вільного проїзду відкриють близько дев’ятої вечора.

Вістінґ повернувся до тек, які привіз Семмельман. Найцікавішою була справа тієї, якій пощастило врятуватися, — Фреї Бенгтсон. Саме тоді Керра й схопили. В окремій теці було підшито свідчення й документи, які стосувалися його хутірця в Естмарці: карта, план розташування будівель і фотознімки пожежі. Житловий будинок з клунею згоріли вщент.

Горіло доволі довго. Про пожежу повідомили з великим запізненням. Доїзду пожежних автомобілів завадило те, що шлагбаум на вузькій ґрунтовій доріжці, яка вела до садиби, звалили, натомість викопали глибокий рів, переїхати який змогли тільки тоді, коли через нього перекинули дошки. На фото видно, що до одного з металевих прутів решітки прикріплено ланцюг, а решітку протягнуто метрів двісті аж до самої клуні.

— Скидається, що все дуже ретельно продумали, — завважив Вістінґ. — Добре планування. Не гірше, ніж вчорашня втеча.

— Загалом на згарищі знайшли дванадцять каністр з-під бензину, — кивнув Семмельман. — А ще у багатьох місцях будинку й клуні було закладено динаміт. Пожежники відразу припустили, що йшлося про тотальне знищення усіх можливих слідів.

Він підтягнув теку до себе, погортав аркуші, доки знайшов сторінку з фотографіями вигорілого льоху в житловому будинку. Схоже, що раніше тут була пральня. Тепер льох було засипано черепицею та іншим будівельним сміттям. Крізь підлогу першого поверху провалилася чавунна грубка на дрова.

— Ми вважаємо, що жертв утримували тут, — сказав Семмельман, перегортаючи сторінку.

Кімнату в льоху розчистили. Пральна машинка в кутку й скелет металевого каркасу ліжка — ото й усе, що залишилося. На інших фото видно було обгорілі кайданки, ланцюги й навісні замки. Там само знайшли пилки, ножі й інші ріжучі інструменти.

— Усе згоріло в пожежі? Жодних слідів? — перепитав Вістінґ.

— Сліди крові жертв, — Семмельман перегорнув кілька сторінок і показав фото стічного рівчачка в підлозі льоху.

— Але жодного натяку на присутність Іншого?

— Міг покинути хутір на мотоциклі. Ми знайшли відбитки коліс мотоцикла на стежці, якою, скоріш за все, об’їжджали загороду для худоби.

Семмельман хотів знайти ті фото, але їх у теці не було.

— Усе оцифровано, — він показав на ноутбук. — Можеш переглянути тут.

Вони ще довго обговорювали різні аспекти справи: теорії, можливості, аналізи й гіпотези.

— А ви вдавалися по допомогу до психіатра, який міг би скласти профіль злочинця? — запитав Нільс Гаммер.

— Спробували й це, — підтвердив Семмельман. — Але нічого надзвичайного у нього не виявилося, самі лиш очевидності: чоловік з дуже завищеною самооцінкою і браком емпатії. Отаке…

— Психопат, іншими словами? — знову озвався Гаммер.

Семмельман похитав головою.

— Радше навпаки… Психопат керується імпульсами. Вчинки спонтанні, необдумані. Психопати вбачають у своїх вчинках лише безпосередню користь або негайне отримання задоволення. Психіатри вважають, що Інший мислить креативно й стратегічно, має високий рівень інтелекту, а отже, може прорахувати наслідки своїх дій у тривалій перспективі.

— І людей з такими властивостями на цій схемі немає?

— Та ні, є кілька. Найцікавіший у цьому сенсі чоловік, з яким Керр разом зростав у дитинстві. Рейно Лістад.

Семмельман схилився над схемою, шукаючи потрібне ім’я в колі приближених до Керра осіб, але не знайшов.

— Рейно Лістад — чемпіон першості Норвегії з шахів, — пояснив він. — Але стосунки між ними не можна назвати приязними. Коли Томові Керру було дванадцять років, він закатував і вбив Рейнового кота.

Вістінг нарешті відшукав ім’я. Рейно Лістад у дорослому віці мав високі залисини й рідке волосся. Сфотографували його, вочевидь, на якомусь шаховому турнірі.

Вістінґ підвівся, глянув на годинник.

— Треба зателефонувати начальниці, — вибачливо промовив він.

Вістінґ пішов до свого кабінету, зателефонував Аґнес Кііл і переказав останні новини.

— Ми щойно отримали повідомлення від Стенберґа з групи швидкого реагування, — поінформувала вона. — Ситуація не змінилася, тож його люди на світанку візьмуть хатину штурмом.

— О шостій, — уточнив Вістінґ.

— Може, треба було й раніше брати, але нам потрібні чіткі часові рамки для завершення операції. Люди мусять змінитися і відпочити.

— Як вчинимо з Луне Мельберґ?

— Братимемо одночасно.

Вістінґ і Аґнес Кііл іще узгодили ключові моменти наступного брифінгу. Знову Вістінґові доведеться його проводити, бо тут важлива постійність і неперервність, наголосила головна поліцмейстерка. Насправді важливим був розподіл вини й відповідальності. Том Керр зумів утекти, а це його недогляд. Ніхто з боку обвинувачення не мав бажання виходити до преси з поясненнями. Якщо Керра знову візьмуть, перед камерами, вочевидь, говоритиме один із поліційних прокурорів. Якщо ж пощастить арештувати Іншого, про це, скоріш за все, поінформує пресу сама головна начальниця.

О 21.30 Вістінґ зійшов у фойє поліційної управи й зустрівся з журналістами. Серед присутніх зустрічалися здебільшого ті самі обличчя, але з’явилося й кілька нових.

Від моменту втечі Тома Керра минуло десять годин. Вістінґ почав виступ з того, що зловмисника досі не затримали.

— Ми на етапі завершення пошуків у місцевості, де стався інцидент, — розповідав він. — Ця територія обмежується морем з північного, південного та західного боків і дорогою місцевого значення — зі східного. Ми обнишпорили всі гаражі, господарські приміщення, човнові клуні та інші будівлі, прочесали ліски й луки з допомогою тепловізорів. На жаль, безрезультатно. Маємо підстави думати, що Томові Керру пощастило покинути півострів іще до початку масштабної поліцейської операції. Контрольні пункти й блокпости на дорогах знято, і ми переходимо до нової, менш активної фази.

Вістінґові за всю його поліційну кар’єру ще жодного разу не доводилося обдурювати пресу в такий спосіб. Вимушена брехня дошкуляла, та він продовжував городити маячню, як і домовлялися. Говорив, що вони проводять слідчі дії, базуючись на отриманих свідченнях і перевіряючи наявні сліди; розповів, що Том Керр, утікаючи, підірвав ударно-вибухову гранату, а на закінчення ще раз нагадав, що злочинець озброєний і дуже небезпечний.

Відразу посипалися запитання про те, як поліція планує далі шукати Тома Керра. Вістінґ попросив у журналістів розуміння того, що це не та інформація, яку поліція хотіла б оприлюднити в медіа. Він доволі детально описав механізм активації гранати і розповів, що вони отримали істотну допомогу від групи, яка свого часу полювала на Іншого. Потім подякував усім за присутність і покинув приміщення.

Тепер не залишалося нічого іншого, окрім чекання.