Одержимий злом

Розділ 36

Головною темою усіх радіотрансляцій була новина, що Тома Керра досі не затримали. Один із поранених поліцейських ще перебував у лікарні, решту виписали.

Ліне сповільнила швидкість. Якийсь автомобіль обігнав її під дощем, коли вона з’їжджала з автостради на майданчик для перепочинку.

Їй буде потрібен інсайдер у поліції. Не батько, а людина, відкритіша за нього. І не Адріан Стіллер. Хтось такий, як ота поранена жінка-полісменка.

Ліне не знала її імені. Адріан Стіллер ще в мікроавтобусі відрекомендував колегу, пояснив її роль в операції, але ні з ким не познайомив особисто. Здається, ніхто й сам не відрекомендувався вчора, доки вони їхали в мікроавтобусі. Можна було б переглянути весь учорашній запис — може, десь прозвучало ім’я полісменки, — але Ліне спала на гадку інша ідея.

Незнайома жінка-поліцейська щось казала про те, що її взяли в Ларвік на практику. Після закінчення навчання вона працювала два роки в Північній Норвегії. У Ларвік її взяли на заміну.

Ліне пошукала в телефоні вебсайт місцевої газети «Естланнс-Постен», яка щоосені публікувала матеріал про нових студентів поліцейської вищої школи і їхній груповий портрет перед будівлею поліцейської управи з текстом під фото.

Знайшла те, що шукала, по черзі збільшувала обличчя в кожному ряду. Молода полісменка стояла в третьому ряду, четверта ліворуч. Фото кількарічної давності, але жінка зовсім не змінилася. Марен Доккен.

У телефонній книжці вона також знайшлася. Марен Доккен, місце проживання — Гаммердален. Ліне знала адресу. Багатоповерхівка за якихось сто метрів від будівлі поліції.

Ліне написала їй повідомлення. Висловила сподівання, що з нею все гаразд, розповіла про себе й про те, що має відео з місця подій. Якщо Марен не проти, Ліне провідала б її і показала запис.

Відповіді не дочекалася.

Ліне завела двигун і знову виїхала на дорогу. Злива припустила ще більше. Струмені дощу сікли вітрове скло, за потоками води нічого не було видно. Коли звертала на з’їзд до Ларвіка, запищав телефон. Прийшло повідомлення від Марен Доккен. Коротке й стисле. «На лікарняному. Рада буду бачити». І адреса.

«За десять хвилин», — відписала Ліне.

Будинок мав шість поверхів. Марен Доккен мешкала на третьому. Ліне подзвонила в домофон, задзижчав електричний замок, і вона увійшла в під’їзд. Марен стояла на порозі помешкання, чекала на неї. Вигляд мала втомлений. Обличчя бліде, з двома пластирами, наліпленими на численні дрібні струпи від ранок. Ліва рука притиснена до тулуба.

— Як почуваєшся?

— Мені пощастило, — відповіла молода жінка. — Порвалися кілька сухожилків на плечі, але лікарі зшили. Виписали з лікарні сьогодні вранці.

— Мені пощастило ще більше. Лише кілька синців.

— Це добре, — кивнула Марен, запрошуючи гостю до помешкання.

У вазі стояли свіжі квіти. На столі — плитка шоколаду і ще один нерозгорнутий букет. Ліне пожаліла, що прийшла з порожніми руками.

— Мама з татом за кордоном, — пояснила Марен. — Повернуться через кілька днів. А це колеги приходили.

— Щось розповідали про Керра?

— Лише те, що пошуки тривають.

— Він утік на катері, — повідомила Ліне. — Катер знайшли аж у Тьонзберзі.

— Я чула, — кивнула Марен. — Вільям Вістінґ — твій батько?

— Так, батько, — усміхнулася Ліне. — Я ще в мікробусі, як ми їхали на місце проведення експерименту, в цьому зізналася.

— Чимось пригостити? Чаєм, кавою?

— Ні, дякую. Не завдавай собі клопоту.

Обидві сіли на канапу. Ліне вийняла ноутбук.

— Ти вже щось бачила з місця подій? Я надсилала файли в поліцію.

Марен похитала головою.

— На п’ятницю заплановано нараду. Можливо, там щось покажуть.

Ліне поставила ноутбук на столі, розповіла про свій документальний кінопроект.

— За домовленістю, я матиму право оприлюднити записи після затримання і виголошення вироку.

— Я теж потраплю у кадр?

— Ми все відредагуємо й заберемо тих, хто не захоче потрапити в кадр.

Однак Марен наче не була проти стати героїнею фільму.

— Ми хочемо взяти інтерв’ю у причетних до операції людей, — додала Ліне, але ні словом не натякнула, що хотіла б залучити до співпраці й Марен, для цього було ще надто рано. — То що, подивимося? — запитала вона натомість, наводячи «мишку» на іконку «старт».

Марен притягнула до себе здоровою рукою подушку, поклала собі на коліна й кивнула.

Запис почався з кадру, на якому Тома Керра виводять з мікроавтобуса, у кайданках на руках і ногах, зчеплених між собою.

— Я писала свою бакалаврську дипломну роботу про таких, як він, — похвалилася Марен. — Про злочинців, одержимих жорстокістю. Про садистів, які з задоволенням завдають болю іншим.

Марен затулила штору, щоб світло з вікна не кидало відсвіт на екран. На відео Том Керр задер голову й примружено дивився на небо.

— Таких, як він, небагато на світі, — вела далі Марен Доккен. — Людей без душі й совісті.

— Ти знайома з його кримінальною справою?

— Слідкувала за судовим процесом. Коли писала дипломну, спілкувалася з одним кримінальним психіатром, який обстежував його.

— Нам треба поговорити, — це Керр звернувся до свого адвоката.

Після короткої дискусії з поліцейськими Томові Керру й адвокату дозволили сісти на заднє сидіння в адвокатському авті.

— Мені потрапив до рук рапорт того психіатра, — розповідала Марен. — Там значно більше інформації, ніж було відомо назагал. Одного разу Том зв’язав сусідську дівчинку, коли вони ще були десяти-дванадцятирічними підлітками, роздяг її, натягнув на голову пластиковий пакет і знущався з неї в неприродний спосіб.

Ліне знала про знущання Керра з домашніх тваринок сусідів, але цю історію почула вперше.

— Давно було видно, що з ним не все гаразд, але ніхто не звертав уваги.

— Про що саме йдеться?

— У старшій школі він посилав однокласницям фотографії себе оголеного, але не показував обличчя.

— Секстинг?

Марен кивнула.

— У ті часи не всі мали мобільні телефони, тож це були звичайні фотографії. На них він дряпав свою крайню плоть гострим ножем або припікав себе запальничкою. Разом із власними фото надсилав потай зроблені фотографії дівчат.

Ліне скривила бридливу гримасу.

— Creepy.

— Лікарям варто було обстежити його ще в дитинстві, — завважила Марен Доккен. — І лікувати. Я писала про раннє виявлення психічних відхилень та їх лікування.

— Хто саме з кримінальних психіатрів консультував тебе? — поцікавилася Ліне.

— Еліас Вальберґ. Він живе в Тьонсберзі.

Ліне занотувала собі ім’я. Марен не відводила погляду від екрану.

— Цікаво, про що вони говорили, — озвалася вона.

На записі видно було «мерседес» Клеса Танке з тонованими вікнами, у якому вони сиділи вдвох з Керром. Навколо — частокіл поліцейських. Марен Доккен стояла перед автом і спостерігала за ними через вітрове скло.

— Що ти бачила? — запитала Ліне.

— Мало що можна було розгледіти. Вони ж сиділи на задньому сидінні. Керр перебирав якісь папери, вийняті з конверта. Адвокат відвернувся, ніби йшлося про щось дуже приватне. Потім Танке показав Томові на екран свого телефону.

Ліне пожвавилася.

— Керр скористався телефоном адвоката?

Марен похитала головою.

— Ні, тоді б я втрутилася. Лише дивилися на щось на екрані.

На записі Ліне відчинилися дверцята автомобіля. Вийшов Керр. Знову причепив передавач до свого мікрофона, рушив далі стежкою.Стало чутно його голосне сапання від ходи.

Вони бачили, як він зашпортався. Коли Керр упав удруге, Ліне зупинила запис на кадрі, де він ховав у роті ключ від кайданків.

— Відмотай трохи назад, — попросила Марен Доккен.

Ліне відмотала і запустила знову. Зображення забрижило, бо вона переклала камеру з одного плеча на друге.

— Ось! — скрикнула Марен.

Ліне ввімкнула стоп-кадр.

— Глянь на дерево! Здається, там трохи зрізана кора.

Ліне вже не раз передивлялася відзнятий матеріал, але обдертого дерева не помічала.

— Це, мабуть, знак, — промовила вона. — Позначка.

— Він знав, де падати, щоб підібрати ключ, — кивнула Марен.

Ліне глянула на неї. Як добре придумано й блискавично виконано! Цікаво, чи батько з Адріаном Стіллером теж помітили? Вона запам’ятала час, щоб послати їм скрін.

Відео тривало. З того кута, з якого знімала Ліне, не видно було, чи Керр піднімав щось із землі.

Марен почала важко дихати, коли в’язень у супроводі поліцейських наблизився до пасовиська й загороди для овець. Вона мов застигла, уважно вдивляючись у картинку, і здригнулася лише тоді, як пролунав вибух. Однак свою появу в кадрі ніяк не прокоментувала.

Запису було ще на 23 хвилини. Ліне встигла багато зняти після вибуху, у тому числі й кадри, коли Марен Доккен клали на ноші й виносили з небезпечної зони, але вирішила їй не показувати. Час підтискав, треба було забрати Амалію з садка, а перед тим ще встигнути закупитися у крамниці.

— Дякую! Добре, що я це побачила, — промовила Марен. — У голові залишилися дуже невиразні картини. Тепер я знаю, як усе було насправді.

Ліне поклала ноутбук у сумку, наготувалася попрощатись. Так і не наважилася запитати, чи готова Марен до співпраці з нею. Момент видався їй не надто слушним. Не хотілося, щоб розмова скидалась на інтерв’ю чи, ще гірше, на допит. На все свій час.

— Чи можна почитати твою дипломну? — запитала вона натомість.

Марен усміхнулася.

— Пришлю тобі. Захистила її на «відмінно».

Ліне підвелася, простягла їй візитівку з номером телефону й е-мейлом.

— Сподіваюся, його схоплять. Якнайшвидше! — сказала вона.

Марен Доккен підійшла до кухонного столу, витрусила з коробочки знеболювальну піґулку. Шквал вітру жбурнув у шибку дощем.

— Я теж на це сподіваюся, — промовила вона, стаючи біля вікна. — Неприємно думати, що він десь там ходить, на волі…