Одержимий злом

Розділ 44

— Щось воно не надто в’яжеться, — завважив Стіллер, доки вони йшли до авта. — Танке потай проносив листи до в’язниці, а Луне Мельберґ виносила?

Вістінґ мовчки кивнув.

— Попрошу Семмельмана перевірити Центр зайнятості, — сказав він. — Це — найбільш конкретна інформація. Той чоловік телефонував звідти, щоб, без сумніву, домовитися про зустріч з адвокатом.

— Треба поговорити і з секретаркою, — додав Стіллер. — Хай підтвердить слова Танке й опише відвідувача.

Вони дійшли до авта. Вістінґ паркувався через додаток на телефоні. Відкрив іконку, щоб заплатити за стоянку, і побачив, що за час їхньої зі Стіллером відсутності двічі телефонував Гаммер.

— Я саме отримав цікаве повідомлення з Головної пошти, — сказав він, коли Вістінґ передзвонив.

— Тео Дерман?

— Вони теж не знайшли такої адреси, але певні, що надісланий туди лист опинився у відділенні незатребуваної кореспонденції.

— Незатребуваної?

— Поштові надсилання, які не знайшли адресата чи відправника, передають на склад Естланн-терміналу для подальших розшуків. Саме на тому терміналі згромаджуються всі різдвяні подарунки з неправильною адресою.

Вістінґ десь читав статтю про так званих поштових детективів.

— В окремих випадках конверти відкривають, щоб подивитися, чи не знайдеться всередині ім’я відправника.

— Отже, листи Тео Дермана могли потрапити на поштовий склад? — перепитав Вістінґ.

— Принаймні службовець, з яким я розмовляв, вважає такий варіант цілком можливим, — відповів Гаммер.

Вістінґ завів авто.

— Де той термінал?

— Льоренскуґ, — відповів Гаммер.

— Буду там за півгодини. Надішли адресу.

Закінчивши розмову, Вістінґ переказав новину Стіллерові.

— Я з тобою, — кивнув Стіллер.

Вони рушили в північному напрямку, на виїзд із центру міста. Перетнувши межу Осло, впали «на хвіст» зеленому трейлерові поштової служби, який допровадив їх до індустріальної зони й далі — до поштового терміналу.

Стіллер відчинив дверцята зі свого боку. Але Вістінґ не виходив, завмер, склавши руки на кермі.

— Що таке? — здивувався Стіллер.

Вістінґ похитав головою. Доки вони їхали, одна думка засіла йому в голові, але така непевна, що він мусив добре її обдумати, перш ніж висловити вголос.

— Він повинен був мати якусь причину для такого вчинку. Таємно передати з тюрми листа на адресу, якої не існує, — Вістінґ нарешті вийшов і зупинився перед автом. — Усе інше було чудово сплановано. А якщо його план саме й полягав у тому, щоб лист опинився у поштовому терміналі?

Стіллер теж зупинився, пильно дивився на колегу, доки нарешті збагнув.

— Має там когось? — він кивнув у бік терміналу. — У відділенні незатребуваної кореспонденції?

— Це лише припущення. Можливість...

— Думаєш, Інший там працює?

— Не конче він. Хтось, хто може передати листа далі. За призначенням. Ходімо! З’ясуємо, чи листи на складі. Якщо ж їх тут немає, мусимо вирахувати, хто мав до них доступ.

Вони підійшли до віконця реєстрації. Їх скерували до огрядного службовця, відповідального за звернення поліції. Табличка на дверях повідомляла, що тут приймає начальник відділу якості й безпеки. Вістінґ пояснив мету візиту.

— Це стосується Тома Керра? — запитав чоловік за письмовим столом. — Бачив вас у новинах.

— Ми розслідуємо багато різних справ, — кивнув Вістінґ. — Мова йде про конверти формату А-4, надіслані на адресу в Осло, якої не існує.

— С-4, — виправив його товстун. — Конверти розміру А-4 називаються С-4.

Вістінґ усміхнувся.

— Ми хочемо перевірити, чи не осіли вони у відділі незатребуваної кореспонденції.

— Зрозуміло.

Чоловік висунув одну шухляду й заходився перебирати якісь папери.

— Коли це було? — поцікавився він.

— Орієнтовно від півтора до чотирьох тижнів тому.

— Тоді вони ще в нас, — кивнув чоловік, засуваючи шухляду. — Ви заповнювали анкету-запит?

— Це терміново, — сказав Вістінґ. — Заведіть нас до відділення, щоб ми могли поспілкуватися з працівниками. Якщо листи в наявності, ми сьогодні ж їх заберемо.

Товстун мовчки дивився на Вістінґа, ніби оцінював, чи не порушує правил його прохання. Тоді підвівся з-за столу.

— Зрозуміло, — зрештою промовив він. — Ходімо зі мною.

Начальник провів їх коридором, угору гвинтовими сходами, потім — ще одним коридором, який закінчувався сірими металевими дверима без таблички. За дверима під стінами стояли стелажі з червоними скриньками, заповненими пакунками й листами. У самому кінці продовгуватого приміщення сиділи за своїми столами чоловік і жінка. Начальник відділу безпеки підкликав до себе жінку й пояснив ситуацію.

Вістінґ здивувався, як багато кореспонденції надсилають за помилковими адресами.

— Злиття округів і сільських громад спричиняє поштовий безлад, — пояснила жінка. — Нові великі об’єднання переглядають назви вулиць. Залишають, наприклад, лише по одній Стурґате в кожній громаді. Це полегшить доставку пошти, але в перехідному періоді викликає плутанину. Люди забувають повідомляти своїм знайомим про зміну адреси.

Вістінґ обвів поглядом стелажі. У найближчій скриньці, з самого верху, лежав лист, підписаний нерозбірливим почерком, і пачка без відмітки про вручення. На обох напис: «Адресат невідомий». Скринька з листами мала жовту наклейку з датою та інвентарним номером. Система видавалася примітивною і дуже недосконалою.

— Ми шукаємо листа, адресованого Тео Дерману, який начебто мешкає на вулиці Антона Брекке в Осло, — пояснив Вістінґ. — Адреси не існує, такого імені немає в реєстрі перепису населення.

— Отже, мусить десь зберігатися в системі, — задумливо промовила жінка, повертаючись на своє робоче місце.

Решта рушили за нею.

Жінка сіла за стіл, відкрила пошукову програму. Вістінґ продиктував ім’я та прізвище по літерах. Службовець за сусіднім столом зацікавлено спостерігав за ними.

— Є два збіги, — сказала жінка й повернулася до колеги. — Це ти їх приймав, Морґане.

Чоловік підвівся.

— Зараз знайду.

Жінка назвала реєстраційний номер першого листа. Чоловік прошкутильгав до стелажа, вийняв одну скриньку й почав гортати її вміст. Вістінґ перезирнувся з Стіллером.

— Конверт С-4, — підказав начальник безпеки.

Службовець вийняв коричневий конверт і помахав ним.

— Ось!

Жінка за комп’ютером дала йому ще один номер реєстрації. Чоловік знайшов другий конверт. Обидва конверти були приблизно однакові завтовшки. Нерозкриті. Прізвище адресата й адреса надписані кострубатими літерами. У правому верхньому кутку — ціла колекція наліплених поштових марок.

— Тео Дерман, — промовив чоловік, простягаючи листи.

— Нам потрібний дозвіл від прокуратури на вилучення кореспонденції, — озвався начальник поштової служби безпеки.

Стіллер спробував було заперечити, що такий дозвіл зайвий, але Вістінґ уже вийняв телефон.

— Я це залагоджу, — сказав він, набираючи номер Крістіне Тііс. — Так чи інакше, нам потрібний дозвіл на те, щоб їх розпечатати.

Доки Вістінґ пояснював поліційному прокуророві, про що йдеться, начальник не випускав конверти з рук.

— У вас є телефакс? — запитав Вістінг.

Начальник похитав головою.

— Лише електронна пошта.

Вістінґ продиктував адресу в телефон і сів. Листи лежали на столі між ним і начальником служби безпеки.

Вістінґ кивнув на монітор комп’ютера.

— Займе п’ять—десять хвилин.

— Бажаєте каву? Мінеральну воду? — гостинно запропонував начальник.

Стіллер ввічливо відмовився. Вістінґ попросив філіжанку кави. Не так йому кави бажалося, як спровадити товстуна з кімнати.

— Тео Дерман, — промовив Вістінґ голосно. — Думаю, я знаю, хто це.

— Хто ж?

Вістінґ повторив ім’я.

— Звучить по-німецькому, правда?

— Швидше єврейське звучання, — сказав Стіллер.

— А якщо англійське чи американське?

Стілер спробував вимовити прізвище на англійський манер; він не відразу здогадався, що Вістінг мав на увазі.

— The other man! Інший! — ледь не скрикнув він.

Вістінґ кивнув на два конверти на столі.

— Або в листах є те, за чим ми шукаємо, або нас обдурили. Знову…

— Обдурили? Як?

— Можливо, це облудний хід, щоб пустити нас помилковим слідом.

Начальник безпеки повернувся з двома філіжанками кави. Одну поставив перед Вістінґом і сів, тримаючи другу на колінах.

— Ну, то хто ж такий Тео Дерман? — запитав він.

Вістінґ глянув на годинник.

— Перевірте свій е-мейл, — попросив він.

Товстун відсьорбнув кави, поставив філіжанку на стіл і потягнувся до комп’ютера.

— Ось, є…

Він скосив очі на екран, читаючи текст офіційного дозволу на вилучення кореспонденції.

— Усе гаразд, — підтвердив він і взяв з полиці позаду себе ніж для відкривання конвертів.

— Чудово, — промовив Вістінґ, підвівся, узяв обидва листи й рушив до дверей. — Дякую за допомогу.

Стіллер теж устав, рипнувши ніжками стільця по підлозі.

Вже в авті Стіллер подав Вістінґові кишеньковий ножик.

— Може, ліпше в рукавичках? — запитав він.

Вістінґ кивнув. Треба враховувати, що самі листи є речовим доказом. Він вийняв з кишеньки в дверцятах пару тонких латексних рукавичок і натягнув на руки. Потім перевірив штамп на першому конверті й відкрив його.

У конверті лежала пачка розлінованих аркушів. Чистих…

Стіллер застогнав.

— Він з нами грається, — промовив Стіллер і вилаявся.

Вістінґ розрізав другий конверт. Те саме.