Одержимий злом

Розділ 43

У приймальні адвокатської контори «Танке & К» було тихо й прохолодно. Секретарка, яка записала їх на прийом, час від часу відповідала на телефонні дзвінки, приймала звернення громадян, обіцяла клієнтам невдовзі повідомити необхідну інформацію. Інколи чутно було, як стукотять по клавіатурі комп’ютера її нігті. У приймальню заходили й виходили співробітники.

Секретарка подала їм по склянці води. Стіллер свою уже випив. Минуло десять хвилин. Секретарка глянула на монітор комп’ютера, підвелася з-за стійки, — мабуть, отримала вказівку щодо них.

— Можете заходити, — сказала вона й провела їх до кабінету в самому кінці коридору.

Секретарка відсунула вбік двері й жестом запросила досередини.

То був кутовий кабінет, ніякої краси з вікна не видно, лише дахи навколишніх будинків з опалювальними агрегатами й вентиляційними трубами. Клес Танке сидів посеред кімнати за столом. Він устав їм назустріч, подав руку для привітання.

— Є новини? — запитав адвокат.

— Ми не знаємо, де перебуває Том Керр, — сказав замість відповіді Вістінґ.

Танке замислено стиснув губи.

— Все це дуже прикро, — промовив він, повертаючись за стіл. — Однак, боюся, я мало чим стану в пригоді. Навіть якби щось знав, не зміг би допомогти. Розумію, навіщо ви прийшли, але мова йде про мого клієнта. Дотримання конфіденційності пріоритетніше за обов’язок свідчити.

Вістінґ і Стіллер сіли.

— Чи це означає, що ви давали Керрові поради щодо втечі? — запитав Вістінґ.

Танке ошелешено глянув на нього.

— Звісно ж ні! Як ви можете навіть натякати на таке?

— Конфіденційність стосується лише інформації, яку адвокат надає клієнтові в зв’язку з юридичними консультаціями й захистом на суді, — нагадав Вістінґ.

Клес Танке заперечно похитав головою, демонструючи свою незгоду.

— Я повинен належно обходитися з довіреною мені інформацією, — сказав він, показуючи поглядом на товстий фоліант законів на столі. — Але справа навіть не в тім. Я не маю що вам розповісти.

До кабінету ввійшла секретарка, несучи в руках тацю з пляшками води й склянками. Вістінґ зачекав, доки вона поставить тацю на стіл і вийде з кімнати.

— Не можете розповісти, про що ви розмовляли на задньому сидінні вашого авта, перед тим як рушити до місця проведення слідчого експерименту? — запитав він.

— Це було б грубим порушенням правил.

— Ми маємо свідчення, що ви надали Томові Керру доступ до свого мобільного.

У Клеса Танке заходив угору-вниз борлак.

— Ви не розумієте, — силувано всміхнувся він. — Там ішлося зовсім про інше.

— Ви дозволили Керрові скористатися своїм телефоном?

Танке виклав на стіл руки долонями донизу.

— У нас постійно працювала камера, — втрутився Стіллер, випереджаючи відповідь Танке. — Хоч ми й не чули голосів.

Клес Танке невпевнено похитав головою, ніби не дуже вірив, що хтось знімав те, що відбувалося на задньому сидінні авта.

— Його прохання стало для мене несподіванкою, — почав він, присунувши до себе одну зі склянок. — Керр хотів поговорити зі мною наодинці до початку операції. Розмова не стосувалася ні слідчого експерименту, ані Таран Нурюм.

Клес Танке налив собі води й дивився, як на поверхню здіймаються бульбашки.

— Я давно добивався порозуміння з його страховою компанією, — повів далі адвокат. — Хутір згорів, коли Керра затримали. Пожежники довели, що то був зумисний підпал, тож страховики запідозрили шахрайство. На момент, коли хутір почав горіти, Керр уже сидів під арештом, але страхова компанія вперто не бажала виплачувати компенсацію. Перед тим, як виїхати за ворота в’язниці, я повідомив йому, що вони мають для нього пропозицію. Саме про це Том і хотів поговорити. Листа від страхової я отримав на і-мейл, дав йому прочитати зі свого мобільного.

Вістінґ не спускав з адвоката очей.

— Ось, можу показати, — промовив Клес Танке, беручи до рук телефон.

Вказівний палець ковзнув екраном, тицьнув на іконку електронної пошти. Клес знайшов листа, відкрив у додатку документ. Вістінґ упізнав лого відомої в Норвегії страхової компанії, але дрібний текст годі було відчитати.

— Я можу попросити в свого мобільного оператора реєстр трафіку з цього телефону, — запропонував адвокат. — Аби ви переконалися, що з нього на той момент не дзвонили й не пересилали смс-ки.

— Було б чудово, — кивнув Вістінґ.

— Я був направду вражений, що Керра нітрохи не хвилювали наші дії. Запевняю, ви не там шукаєте винуватого.

Вістінґ далі пильно до нього приглядався.

— А що за конверт ви йому передали?

Танке пригубив склянку й випив усю воду, майже до дна.

— Йдеться про те саме, — відповів він. — Я ж мав із Керром довгу розмову в тюрмі, у вівторок зранку. Перед тим, як ви конвоювали його до мікроавтобуса. Ми майже не торкалися огляду місця захоронення. Його цікавила винятково страхова компенсація. Я сказав, що маю копію останнього свого листа, надісланого страховикам, але вона в авті разом з іншими документами. Керр завжди хотів мати копії усієї кореспонденції. Забажав перед початком операції подивитися на мій лист до страхової компанії і на їхню пропозицію, прислану на мою електронну адресу.

Пояснення адвоката не суперечило тому, що Вістінґ побачив під час обшуку камери Тома Керра. Керр справді прискіпливо пильнував тяжбу зі страховою агенцією і зберігав копії всіх документів. Розмова в авті цілком могла вестися про страхування, але й могла бути заздалегідь продуманою брехнею.

— Хто такий Тео Дерман? — змінив тему Вістінґ.

Він був готовий до того, що не отримає ніякої відповіді, тому зосередився на мові тіла адвоката. Коли Вістінґ назвав ім’я, у Танке сіпнувся кутик ока.

Клес Танке звик зберігати маску незворушності. Жоден м’яз на обличчі ніколи не зрадив його прихованих думок, коли він стояв перед камерою і говорив про клієнта або актуальну кримінальну справу. На коротку мить маска мовби тріснула, показавши справжні почуття. Щось схоже на стурбованість.

— Хто? — перепитав він.

Вістінґ повторив ім’я. Адвокат похитав головою.

— Нічим не можу допомогти.

Стіллер нахилився вперед.

— Чому? Не чули цього імені раніше чи маєте інші причини, чому не можете нам допомогти?

— Я не знаю, хто такий Тео Дерман.

— Але чули таке ім’я?

Клес Танке вдруге ухилився від прямої відповіді.

— Звідки ви його взяли? — запитав він.

Вістінґ уважно вивчав міміку адвоката. Тому, без сумніву, було знайоме ім’я. Видно, його занепокоїло, що хтось теж його знає.

— Воно зринуло в ході розслідування, — сказав Стіллер.

— Як зринуло?

— Це чоловік, з яким Керр спілкувався з тюрми, — відповів Вістінґ, не вдаючись у деталі.

Танке відсунув стілець від столу і встав. Підійшов до вікна. Стояв і дивився надвір. Погляд став наче неприсутнім, ніби він обдумував відповідь і зважував слова.

— Він приходив до мене, — нарешті сказав адвокат і обернувся до Вістінґа.

Вістінґ і Стіллер мовчали, чекали на продовження.

— Чотири тижні тому, у середині серпня. Хотів поговорити про Трюде. Моя небога… — Танке знову сів, потягнув за комірець, ніби він його тиснув.

Вістінґ насторожився.

— Улітку зникла кішка моєї небоги, — пояснив Танке. — Трюде… Дурне ім’я для кота, але так вже її звали. Небогу звуть Нора. Подзвонив якийсь чоловік, попросив про зустріч. Сказав, що це стосується Трюде й Нори. Сказав, що Трюде вже, певно, нежива, але хоче поговорити про неї.

Танке погортав свій густо списаний робочий календар. Зустріч відбулася двадцятого серпня.

— У мене з’явилося неприємне відчуття. Просто накотив жах. Норі вісім років…

Він похитав головою.

— З’явився десь за дві години.

— Про що розмовляли?

— Показав мені фотографію кішки. Вона була мертва. Розчленована. Брутально порубана, — Танке на хвилинку замовк. — Звісно, то була погроза. Натяк на те, що може трапитися з Норою. Чоловік хотів, щоб я передав його листа Керрові. У тюрму. Лист був запечатаний. Не знаю змісту, але згодом здогадався, що там, напевно, було прописано детальні інструкції, можливо, навіть фото, для підготовки втечі.

Вістінґ трохи розгубився.

— Тео Дерман — не справжнє ім’я, — промовив він. — У Норвегії не існує такої людини.

— Він мені не відрекомендовувався, але записався на прийом саме під таким іменем.

— Який він був на вигляд?

Танке невесело зітхнув.

— Навіть не знаю.

— Не знаєте? — здивувався Вістінґ. — Він же сидів ось тут, перед вами.

— Років тридцять. З бородою. Гадаю, борода пофарбована. До того ж, мені здалося, ніби він спеціально відростив бороду для візиту. Як камуфляж. Обличчя заліплено численними пластирами, окуляри з жовтими скельцями. На голові — картуз.

— Бачили його раніше?

— Ніколи.

— Якою мовою розмовляв?

— Англійською. Ламаною англійською, але акцент теж міг бути награний.

— Довго тут був?

— Ні. Недовго. Може, п’ять хвилин. Короткий візит.

— Ще зустрічалися?

— Лише того разу. Але був іще один лист. Прийшов додому, приватно. Я знайшов його в поштовій скриньці. Адресований мені. Конверт у конверті. На внутрішньому конверті — ім’я Тома Керра. Відправник підписався «Трюде» — натяк, що я здогадаюся, від кого.

— Коли це було?

— Минулої середи. Я передав його Керрові наступного дня, — Танке випростався на стільці. — Це порушує правила Карного кодексу, але грубим переступом закону не є, — завважив він.

Вістінґові кортіло сказати, що Танке в такий спосіб сприяв утечі, однак промовчав.

— З Керром говорили про листа?

— Ні. Він не відкривав конверти при мені.

— А від нього ніяких послань не передавали?

— Ні, то була одностороння комунікація.

— Ще хтось з вашої контори бачив його або з ним розмовляв?

— Янне, — Танке кивнув на тацю з пляшками води й склянками, яку принесла секретарка. — Решта співробітників були або в суді, або на інших зустрічах поза офісом. Янне відповідала на його телефонний дзвінок і зареєструвала, коли він прийшов. Я перевірив, звідки був дзвінок. Чоловік телефонував з Центру зайнятості в Саґене. З телефону, яким дозволено користуватися шукачам роботи. Я навіть поїхав туди. Воно там дуже схоже на старомодну телефонну будку. Будь-хто може звідти телефонувати. Ніякого контролю. Жодних камер.

— А у вашій конторі є камери спостереження?

Клес Танке похитав головою.

— Нашим клієнтам не подобається нагляд. Маємо камеру в домофоні, але без запису.

— А лист в авті? Теж був від Тео Дермана?

— Ні. Він стосувався страхування. Я навіть не здогадувався, що Керр мав намір втекти під час проведення слідчого експерименту на місцевості.

— Як думаєте, про що йшлося у тих листах? — запитав Стіллер. — Від кого вони?

— Я припускав, що від Іншого.

Стіллер глянув на Вістінґа.

— Хоча то міг бути й зовсім не він. Не особисто він. Можливо… Найімовірніше, його посланець. Думаю, Том Керр щиро казав на суді, що не має ніякого стосунку до вбивства Таран Нурюм. Скоріш за все, він не винуватий у цьому випадку, проте розумів, що мусить узяти вину на себе, якщо сподівається полегшити собі умови відбування ув’язнення. Його й так уже засудили до найсуворішої, за законом, кари. Зізнавшись іще в одному вбивстві, він нічого не втрачав. Навпаки. Зізнанням хотів продемонструвати, що змінився і розраховує у далекому майбутньому на дострокове звільнення. Але йому потрібна була інформація. Мусив знати, як саме Інший позбавив життя Таран Нурюм і куди подів тіло. Припускаю, саме про такі подробиці йшлося у листах. Як адвокат, я опинився у жахливій ситуації, коли в інтересах свого підзахисного був, по суті, змушений дати неправдиві свідчення.

Вістінґ мовчки слухав.

— Далі все стало схожим на якусь гру, — вів далі Танке. — Від самого початку, коли він завів довірливі розмови зі співкамерником. Від того моменту події пришвидшилися. Надто пришвидшились, як на мене. Керр попросив мене відкласти слідчий експеримент. Тепер розумію, що він потребував відтермінування, щоб роздобути зброю. І в нього з’явився час на збір усієї необхідної інформації.

— Отже, це означає, що саме Керр ініціював комунікацію з Іншим, — підсумував Стіллер. — Першим вийшов на контакт з ним, з тюрми. У який спосіб це могло відбутися у такому разі?

Клес Танке розвів руками.

— Не знаю. Він має постійну відвідувачку, яка провідує його у в’язниці. Подругу по листуванню. Але це лише мої нічим не підтверджені припущення.

— Можете порадити, як знайти й ідентифікувати того посланця?

Танке вкотре похитав головою.

— Не знаю більше нічого, крім того, що вже розповів. Здебільшого це лише здогади.

Вони знову підсумували все сказане, поставили ще багато різних запитань, отримали ще детальнішу розповідь адвоката про відвідини Тео Дермана, обговорили можливість створення фоторобота.

— Є всі передумови для укладення такого портрета, — наголосив Вістінґ. — Він же сидів перед вами. Ви з ним розмовляли.

— Я вже бачив раніше такі фотороботи, записані зі слів свідків, — сказав Танке. — Вони нечасто допомагають у пошуках злочинця, але, звісно, я охоче спробую.

Вістінґ підвівся, збираючись відкланятися.

— Маєте якісь здогади або припущення, де зараз може перебувати Том Керр?

Адвокат знову міцно стиснув губи.

— Ні. Якби знав, то ще добре подумав би, чи розповідати про це поліції.