Одержимий злом

Розділ 34

— Треба поговорити з Флойдом Тюе, — сказав Стіллер, коли вони сіли в авто. — Приятелем з Червоного Хреста, який провідував Керра в тюрмі. Він мешкає на Беккестюа.

Вістінґ іще раз глянув на велетенську будівлю в’язниці, перш ніж виїхати зі стоянки.

— Думаєш, він зараз удома? — запитав він.

— За документами, Тюе — інвестор, працює з дому. Укладає економічну аналітику. Купує і продає акції в інтернеті. Варто спробувати.

Стіллер знайшов адресу, завантажив її в GPS-навігатор. Тюе мешкав неподалік Вестфолда, саме їм по дорозі.

Вони рушили на південь, уздовж поля для гольфу. Спершу будинків було мало, та поступово забудова ставала густішою. Незабаром опинилися у районі вілл з великими садами. Навігатор завів їх у глуху вуличку.

— Номер 32, — Стіллер показав на білий будинок зі стінами з глазурованої цегли.

Ковані фігурні ворота стояли відчинені. Вістінґ заїхав на бруковане подвір’я. Авта перед будинком не було, але був підземний гараж.

— Живе сам, — прокоментував Стіллер. — Неодружений. Дітей немає.

Вістінґ сидів за кермом, роздивляючись розкішний маєток. Великі круглі колони прикрашали вхід з обох боків.

— Навіщо людина, яка живе в таких хоромах, провідує у тюрмі вбивцю? — здивувався він.

— От його й запитаємо, — промовив Стіллер, виходячи з авта.

Подвійні чорні двері вражали розмірами. Дверний сигнал лунав церковним дзвоном. Вістінґ майже не сумнівався, що зараз їм відчинить лакей або дворецький.

Чоловікові, який вийшов на поріг, було десь за тридцять. Його одяг і зовнішність якось не зовсім узгоджувалися зі стилем будинку. Неохайна зачіска. Пласке й рідке волосся. Шкіра бліда, підборіддя гостре і трохи перекошене, на лівій щоці — одна велика і дві менші бородавки.

— Флойд Тюе? — запитав Вістінґ.

— Так, це я.

Вістінґ уявляв собі появу імпозантного чоловіка в костюмі. А Флойд Тюе був одягнений у заношені спортивні штани й поплямлену кавою футболку.

— Ми з поліції, — пояснив Стіллер. — У справі Тома Керра.

— Ага, — відповів Тюе й додав, що бачив Вістінґа в новинах. — Сподівався, що ви прийдете.

Господар провів відвідувачів до робочого кабінету на іншому боці будинку. Масивний письмовий стіл у формі підкови був весь заставлений комп’ютерними моніторами. На двох увімкнених миготіли цифри — біржові індекси. Смужка денного світла пробивалася крізь щілину між шторами.

Біля столу стільців для відвідувачів не було, то господар приніс їх з сусідньої кімнати.

— Ви є у списку відвідувачів Тома Керра, — почав Вістінґ. — Як часто в нього бували?

— Раз чи два на місяць.

— Давно це триває?

— Та вже скоро п’ять років. Я постійно відвідую трьох в’язнів. Їхати недалеко, чверть години, і я вже там.

Стіллер нахилився уперед.

— Можна поцікавитися, навіщо ви їх провідуєте? — запитав він.

Флойд Тюе трохи відкинувся на спинку стільця, неуважно покрутив найбільшу бородавку на щоці.

— Прагнув зробити щось суспільно корисне. Бо тут у мене самі лиш цифри й гроші.

Він широким жестом показав на монітори.

— Мої знайомі — з цього самого кола. Ми говоримо про одне і те саме. Як відвідувач в’язня, я отримую інші імпульси. Бачу цілком інакшу життєву перспективу.

— Про що ви розмовляєте?

— На різні теми. Найчастіше це філософські й етичні питання. Наприклад, про свободу.

— Свободу?

Тюе всміхнувся.

— У первісній точці відліку людина вільна у своєму виборі. Ми навіть можемо обирати протиправні вчинки, які йдуть урозріз із суспільними нормами й правилами, але тоді мусимо приймати й те, що доведеться розплачуватися за свій вибір. Розплати ніяк не уникнути. Багато з тих, хто сидить в «Іла», потрапили туди, бо зробили неправильний вибір. Та чи має людина, по суті, власну волю?

Тюе замовк, дозволивши питанню зависнути в повітрі, ніби хотів почути на нього відповідь від обох поліцейських. А тоді похитав головою і озвучив свою особисту думку.

— Те, що ми, ймовірно, вважаємо незалежним вибором, насправді є неуникним наслідком попередніх вчинків. Точнісінько так само, як можна передбачити, що голодний лев поженеться за здобиччю, реально передбачити й те, що саме обере людина, коли знаєш усю її передісторію.

Вістінґ упізнав сентенцію про голодного лева.

— Ви й Томмі Горнланна відвідуєте? — запитав він.

— О, то ви й з ним балакали? — усміхнувся Тюе.

— Так, ми щойно з тюрми, — кивнув Вістінґ.

— На свободу можна дивитися з різних позицій, — вів далі Тюе. — Свобода дії — це зазвичай можливість чинити, як нам хочеться. Та що ширшу свободу дії ми маємо, то більшою мусить бути взята на себе відповідальність. Тому можна все обернути по-іншому й стверджувати, що абсолютна свобода цілковито безвідповідальна, зневажена. З такої перспективи свободу можна відчути і в тюремному ліжку для буйних. Людина, стягнена пасками, не має жодних можливостей вибору. А отже, не бере на себе ніякої відповідальності. В’язень може хіба що лежати, туго зв’язаний ременями. Він повністю упокорений. Для Томмі Горнланна це — оптимальна свобода.

Вістінґ подумав про те, як Том Керр та Інший стягували свої жертви пасками, але вголос нічого не сказав.

— Ув’язнені, звісно, ніколи не матимуть тієї економічної свободи й свободи дії, що є в мене, — просторікував Тюе. — Але їхнє відчуття свободи буде інакшим і більшим, ніж його будь-коли міг би пізнати я. Це той тип свободи, якої можуть зазнати лише люди, позбавлені волі. З цього кута зору їм можна позаздрити.

Здається, Тюе раптом зрозумів, що його занесло трохи не туди. Він усміхнувся і спробував виправдатися.

— Що більше думаєш про свободу як про філософське поняття, то важче стає її збагнути. Думки далеко можуть завести, бо ж думка вільна, правда? Хоча всі релігії застерігають від гріховних думок. Свою свободу обмежити легко. Ми самі собі створюємо власну в’язницю. Я ж намагаюся відпускати думки на волю. Намагаюся бути вільнодумцем в усіх можливих сенсах. А це часто закінчується незграбним викладом.

— Ви розмовляли з Керром про його злочини? — запитав Стіллер.

— Ні… Але, ясна річ, я знав про них. Стежив за судовим процесом.

Флойд Тюе перевів погляд зі Стіллера на Вістінґа.

— Те, що я був постійним відвідувачем Керра, сталося випадково. Не з мого бажання, щоб ви знали. Таку роль визначає репутація. Ви ж напевно з’ясували, хто я. І, мабуть, знаєте, хто мій батько.

Вістінґ заперечно похитав головою.

— Мій батько сидів у «Іла», — пояснив Тюе. — У дитинстві мені ніколи не дозволяли його провідувати. Те, що я нині провідую в’язнів у тій самій тюрмі, видається трохи дивним. Я це усвідомлюю, але є, як є.

Тюе виструнчився, глянув на червоні цифри на одному з моніторів.

— Я можу сказати лише одне: ми з Керром вели цікаві розмови, та він ніколи й словом не затинався про втечу.

— Коли ви були в нього востаннє?

— Минулого тижня.

— Про що говорили?

— Про спокуту й примирення, зокрема. Нічого такого, що могло б натякнути на його подальший вчинок.

— Він просив коли-небудь про якусь послугу?

— Тільки не Керр! Інші питали, чи міг би я принести бургери або піцу. Лише це й дозволено приносити з їжі в тюрму. Ні про що таке Керр ніколи не просив.

— І винести щось на волю теж не просив?

— Ні.

— Згадував ім’я Тео Дермана?

Тюе заповзято тер бородавки, але з його виразу обличчя не було помітно, що ім’я йому знайоме. Зрештою, похитав головою.

— А хто це?

— Та виринуло під час слідства.

— Ясно… Ні, ніколи не чув.

Вони ще поставили чимало запитань і змусили Тюе пригадати всі власні пересування за останні дні. Здебільшого він сидів удома. Раз до нього приїжджали прибиральники з клінінгової компанії, кілька разів отримував доставку їжі. В усьому іншому хіба комп’ютери могли надати йому алібі.

— Даруйте, що не можу більше нічим вам стати в пригоді, — зрештою промовив Тюе, підводячись. — Сподіваюся, ви його знайдете.

Він провів гостей за поріг. Надворі все ще дощило. Вітрове скло авта запітніло зсередини. Вістінґ увімкнув на повну потужність теплий обдув і, перш ніж сісти за кермо, стягнув з себе куртку.

— І що про все це думаєш? — запитав він, дивлячись на чоловіка на ґанку.

— Як на мене, треба встановити за ним стеження.