Одержимий злом

Розділ 48

Знову пішов дощ.

Вентиляційна установка в поліційній будівлі автоматично вимкнулася по обіді, коли на роботі зазвичай мало людей. Вістінґ прочинив вікно на «зимову» шпарку. Але шпарка була не зверху, а збоку, і дощ залітав до кімнати.

Сердито зачинив вікно.

Місто амфітеатром розгорталося перед очима. Вивищувалося навколо маленького рукава фьорду й простиралося далі, углиб суходолу.

Вістінґ прожив тут усе своє життя і мало де бував у світі. Тут був його дім, він бачив себе часточкою міста. Відчував відповідальність захищати його.

У просвіті між двома будинками проглядалася головна вулиця, Стурґата. Нею пролетів на шаленій швидкості автомобіль з синіми проблисковими маячками на даху, але без сирен. Вістінґ не встиг розгледіти, якій службі він належав. Авто помчало в західному керунку. За якийсь час сині мигалки знову з’явилися на дорозі, яка вела до Ставерна. Наче поліція…

Вістінґ повернувся до письмового столу. Завантаження програм на особистому комп’ютері Ідара Семмельмана зайняло трохи часу. То була велетенська інформаційна база матеріалів, пов’язаних з розшуком Іншого. Вістінґ не приховував захоплення, коли Семмельман продемонстрував йому пошукові функції, схему контактів та можливості, які вони давали. Для непосвяченої людини — нелегке завдання. Вістінґ задав простий пошук за іменем матері Теї Полден, однак програма видала помилку й порадила встановити налаштування, за якими можна вести пошук у цій базі. Ніяких налаштувань Вістінг не знайшов, зателефонував Семмельманові, але той не взяв слухавку. Спробував іще раз. На іншому кінці ввімкнувся автовідповідач. Хотів уже залишити повідомлення, але резонно подумав, що колега побачить пропущений дзвінок і сам зателефонує.

За півгодини задзвонив мобільний. Дзвінок був з центрального оперативного пульту.

— У нас надзвичайна ситуація, — сказали там.

— У чому річ?

— Патрульні розшукують білий фургон. Свідок бачив, як у нього затягнули жінку.

Вістінґ підхопився з місця. Знову підійшов до вікна. Надворі смеркалося.

— Коли це сталося?

— Повідомлення прийшло на центральний пульт сорок п’ять хвилин тому. Однак викрадення відбулося, вочевидь, трохи раніше.

— Де?

— На Ґамлє Ставернсваєн. Туди виїхав патруль разом зі свідком. Не знаю, що це за випадок, але, враховуючи події останніх днів…

Вістінґ уже прямував до дверей.

— Виїжджаю!

Збігаючи сходами надвір, до авта, він заплутався в одному рукаві куртки, гепнув з розгону за кермо і рвонув у дощ.

Поїздка забрала не більше п’яти хвилин. На узбіччі дороги, на доволі великій відстані одне від одного, стояли два патрульні автомобілі. Між ними лежав білий брезент.

Вістінґ зупинився перед ближчим автом, чолом до чола. На пасажирському сидінні біля водія сидів чоловік у спортивному костюмі. Полісмен за кермом тримав на колінах ноутбук і лише кивнув замість привітання.

Вістінґ сів ззаду, коротко відрекомендувався і попросив свідка ще раз усе переповісти.

— Я добіг сюди протилежним боком дороги, — пояснив він, показуючи місце десь приблизно за 200 метрів. — Уздовж шосе йшла дівчина, я бачив її здалеку. А тоді над’їхав автомобіль. Проминув мене, перетнув навскоси шосе й зупинився. Хряснули дверцята. Авто зірвалося з місця. Дівчина на узбіччі зникла.

— Зникла в тому авті?

— Я не бачив, як це сталося. Автомобіль стояв між мною та нею. Чув лише, як зачинилися двері. Бокові двері. Ні крику, ні чогось подібного. Усе відбулося блискавично. Її напевно забрали.

— Маємо сигнал про авто, але не маємо реєстраційного номера, — повідомив полісмен за кермом. — Мова про закритий фургон. «Сітроен Берлінґо» або «Пежо Партнер», без вікон і багажного відсіку.

Дощ тарабанив по даху поліційного автомобіля. У салоні працював обдув, проте бічні шибки все одно запотівали. Повз них проїхало третє патрульне авто. Чоловік у спортивному костюмі провів його поглядом.

— Хоч би нічого не сталося, — промовив він. — Я не подзвонив би, якби не черевик.

— Черевик?

— Там лежить кросівок тридцять восьмого розміру, — пояснив полісмен за кермом. — Під брезентом.

Свідок завовтузився на сидінні.

— Я не мав при собі телефону, тому задзвонив, аж коли повернувся додому, — вибачався він. — Минуло добрих десять хвилин. Може, трохи більше. Я думав про фургон і дівчину, доки біг. Щось мені видалося це дивним, і я вирішив таки повідомити в поліцію.

Вістінґ провів долонею по запітнілій шибці, визирнув надвір. По шосе проїжджали поодинокі авта. По один бік від дороги ріс густий ліс, по другий — поля. Удалині виднілися будинки. Але на тому місці, де вони стояли, ніякої забудови не було. Жодних свідків.

Вістінґ потягнув за клямку, вийшов під дощ. Задзвонив мобільний. Телефонував Семмельман.

— Бачу, ти мені дзвонив?

— Так.

Вістінґ підійшов до брезенту, підняв край. Під ним лежав сірий кросівок з рожевим візерунком.

— Щось трапилося? — запитав Семмельман.

Вістінґ опустив брезент. Дощ заливав за пазуху.

— Це сталося знову…