Одержимий злом

Розділ 19

Злива заливала вітрове скло, все за ним було розмитим. Ліне перегнулася через водійське сидіння, завела двигун, увімкнула «двірники» й пічку. Автоматично ввімкнулося радіо.

Навколо неї нічого не відбувалося. Бездіяльність її дратувала.

Чверть години тому приїхав автомобіль з їжею і бідонами з гарячими напоями. А попри те жодного руху.

Ліне намагалася згаяти час, гортаючи інтернет-сторінки в телефоні, але й там не було нічого нового про справу.

Від нетерплячки вона тупотіла ногами. Десь за годину стемніє. Вона подумувала, чи не проїхатися їй околицями, може, трапиться по дорозі поліцейський патруль; вона б його зафільмувала як ілюстрацію до пошуків Тома Керра. Газета «ВҐ» саме виклала фото двох поліцейських у човновій клуні біля Віксфьорду. Можна було б розвідати туди дорогу…

Вона саме виходила з авта, щоб пересісти за кермо, коли відчинилися відсувні двері сірого фургона. Звідти вийшли батько з Гаммером, і обоє сіли до неї в авто.

— Є якісь новини? — запитала Ліне.

Батько похитав головою.

— Ми з Гаммером їдемо у відділок, працюватимемо звідти. Але спершу відвеземо тебе додому.

Батько рушив, автомобіль застрибав по вибоїнах.

— Твоє авто заберемо в Кріпосі завтра, — сказав він. — Так чи так, мені треба навідатися до в’язниці, добре перетрусити камеру Керра й поговорити з наглядачами.

Ліне пристебнулася паском безпеки.

— Чудово, — кивнула вона.

Доки їхали лісом, ніхто не зронив ані слова. Авто пропустили на обох блокпостах, навіть не зазирнувши до багажника.

— Гадаєте, йому таки пощастило зникнути? — запитала Ліне, коли вони вже під’їжджали до міста.

Батько глянув у дзеркало заднього огляду, зустрівся поглядом з Гаммером.

— Усе інше спланували досконало, — вела далі Ліне. — Зовсім було б не дивно, якби його десь чекав схований автомобіль чи катер.

— Це все домисли, — відповів батько.

Ліне нетерпляче засовгалась на сидінні.

— Куди б він у такому разі міг подітися? — не відступала вона. — Куди б подався? Де міг би сховатися?

— Не знаю, — зізнався батько. — Ще не знаю.

— І поліція ніколи не мала ніякої підозри, хто такий насправді отой Інший?

Батько важко зітхнув.

— Я маю зараз зустрітися з головним слідчим у справі Керра, але навряд чи тому відомо його ім’я.

На телефон Ліне прийшла смс-ка. Від Адріана Стіллера.

«Даруй за несподіване припинення твоєї місії і за те, що нам забракло часу поговорити про твій документальний проєкт, — писав він. — Ми до цього ще повернемося. Можливо, допоможу тобі з додатковими матеріалами».

У неї з’явилося відчуття, ніби за цими простими словами щось крилося. Своєрідне запрошення, чи що.

«Що, власне, відбувається?» — написала вона, але відповіді не отримала.

Авто зупинилося перед її будинком.

— Як буде з Амалією? — запитав батько.

— Щось вигадаю, — відповіла Ліне. — Дякую, що підвіз.

Гаммер пересів наперед. Ліне рушила до будинку, не чекаючи, доки батько від’їде. Треба буде забрати Амалію у Софії. Ще не пізно добратися до неї велосипедом, але спершу вона мусила позбирати докупи думки. Мала трохи посидіти в своєму підвальному кабінеті, переглянути вже напрацьований матеріал і придумати для нього нову структуру.