Печатка Святої Маргарити

* * *

— Ти його не застрелив?

— Він втратив свідомість…

— Ти що, здурів? — Євген округлив очі від здивування. — Ти засвітився!

— І він теж. Тільки чи повірять товаріщі у те, що Гінзбург не зрадник, після того, як він повернеться живим? Ти гадаєш, йому повірять?

— Шведе, ти наче школяр! Чим ти думав? Залишити цього — як його там… Знову ці твої прийомчики! Ну, годі… давай! Ти до Сеймура, а я до Клопенка.

— Дивись, обережно там! — Марко потиснув Остапенкові руку. — Навіть якщо Клоп усіх нас здав, тобі гинути через це не варто.

Кілька розмашистих кроків, — і Марко зник у темряві вулички. Остапенко пішов у зворотному напрямку. Вже за мить повз нього проїхала коляска. Постукотіла бруківкою і за якийсь час, Євген почув це ясно, зупинилася десь вище, у напрямку, куди пішов Марко.

Отже, коляскою він добереться швидко і хвилин за двадцять буде у Сеймура.

Те, що скоро їх відкличуть до Варшави, Євген передчував. Але не думав, що совєцька розвідка так легко зможе пошити їх у дурні.

Швед, попри свою дещо юнацьку звичку викидати отакі «благородні коники», як із Гінзбургом, якось умів просівати людей на відстані; був недовірливим і довго усе перевіряв.

Що ж до їхнього зв’язкового, Клопа чи то, правильніше сказати, Сергія Клопенка, давно мав підозри. Щось підказувало Маркові увесь цей час тримати його на відстані. І, схоже, підозри виявилися не даремні.

Він неодноразово сам намагався відслідкувати канали зв’язку та кур’єрів, через яких Клоп отримував для них інформацію з Варшави чи України. Результати тих спостережень насторожували: як правило, то були якісь подорожні чи туристи з радянських пароплавів — тих, що швартувалися у порту Константинополя. Окрім того, випадково на Стамбульському базарі Швед упізнав у захмелілому радянському морякові з пароплава «Ілліч», що курсував між Константинополем та Одесою, одного з так званих Клопенкових зв’язкових-«подорожніх», за яким стежив кілька тижнів тому… Тоді, правда, моряк мав доволі респектабельний вигляд інтелігентного, але вкрай невпевненого в собі пана.

Негайно повідомив про це Остапенка. Той насторожився, однак сумніви, що Марко міг помилитися, прийнявши іншого за зв’язкового, не давали йому спокою.

— Слухай, Шведе, ти завжди з якихось особистих причин недолюблював Клопа… Він не раз мені жалівся на тебе, — мовляв, Дюрер поводиться непрофесійно… Може, тобі привиділося? — перепитав він. — Для ОДПУ це занадто серйозний прокол! Та й Клоп не сьогодні до нас прибився. Він перевірена людина… Я давно його знаю!

— Ага, не професійно. На думку Клопа, було б значно професійніше, якби ми усі гуртом, з усіма бебехами здалися советам, — відказав Марко. — Можливо, він і був таким… перевіреним. Але, по-перше, якщо роль зв’язкового було наспіх доручено зіграти радянському моряку, могло трапитися що завгодно. Наприклад, вийшовши в місто, морячок відчув себе у безпеці й елементарно напився з друзями. По-друге, Клопенко від самого початку міг бути добре законспірованим агентом радянської розвідки, їхнім засланцем серед нас. Що, як його завербували після того, як Сергій почав працювати на розвідку УНР? І увесь цей час він старанно грав свою подвійну роль, здаючи нас усіх ОДПУ? Якщо так, то у мене є причина підозрювати його — наша робота, яку радянська розвідка намагається провалити, — боляче тицьнув він Євгенові пальцем у плече. — А значить, і уся наша агентура може виявитися під загрозою викриття. Я тому й відмовлявся з ним працювати, користуючись запасним каналом зв’язку…

Ще років п’ять тому Марко зійшовся із англійською резидентурою та її очільником у Константинополі — Річардом Сеймуром, що для усіх тут був науковцем-археологом, шукачем старовини і працював начебто над відродженням історичної спадщини турецького народу. Британці, з огляду на свою поінформованість, радили Шведові бути насторожі. Євгена це, по правді, нервувало; вважав Марка дещо самовпевненим, зарозумілим… Тримав своє невдоволення при собі, але при нагоді, коли той вже зовсім дістане його своєю самодіяльністю, мав намір виказати Шведові усе просто в очі. Добре, що не зробив цього!

Отже, він зараз простує до помешкання Клопенка. Треба усе перевірити. Якщо Швед правий, Сергія дійсно і слід вихолонув. Або ж його убили — після того, звісно, як Клопенко здав усю українську агентуру у Константинополі, час і місця їх зустрічей.

Євген повільно пройшов повз будинок, де винаймав помешкання Клопенко. Ні світла, ні руху. Що ти серед ночі роздивишся? Умовним сигналом провалу мав бути виставлений на вікні капелюх. Це, звісно, за умови, якщо Клоп — не зрадник. Остапенкові все ще хотілося у це вірити. Він би списав Маркові підозри на особисту неприязнь чи ще якісь Шведові химери, хоча для агента такі речі самі по собі недопустимі. Але Остапенко цінував наполегливість Марка у сумлінній перевірці тих, з ким він мав справу. І, врешті, застороги британської розвідки… їх відкидати було 6 смішно.

Десь тут, поряд, має бути старий готель. Він винайме номер, заночує, а вранці щось придумає. Мусить дізнатися напевне.