Печатка Святої Маргарити

* * *

— Щодо Клопенка… я не маю сумнівів на предмет того, чи варто залишати його живим. Не варто!

Всеволод Змієнко важко підвівся з крісла. Він говорив правильні речі. Справедливі. Зрештою, якби вони самі потрапили до рук ОДПУ, з ними ніхто не панькався б.

— Підтримую, — погодився Євген Остапенко. — Ми зі Шведом обидва могли б зараз гнити у землі, якби не…

Марко ж похмуро мовчав.

— Я знаю, знаю, Шведе. Знаю, що ти противник таких дій, але, на щастя, це питання не твоєї компетенції, тому й гріха на душі не матимеш. Я всього лиш ставлю вас обох до відома, — він виразно подивився на Марка. — І хоч я людина не кровожерлива, — продовжив він, — ми не можемо так по-дурному усім кагалом наражатися на небезпеку. Та нехай тебе докори сумління не гризуть, — додав Змієнко. — Якщо не ми самі його приберемо, то це зроблять румуни.

— Хіба ж я щось кажу? Я взагалі мовчу… — відповів Швед.

— Мовчиш, але я чую твоє сопіння і добре розумію, про що ти думаєш, — Змієнко всівся навпроти нього. — Ти, Марку, маєш розуміти: у таких випадках наша жорстокість є вимушеною. Тобі про це відомо. Пам’ятаєш тринадцяту заповідь Петлюри українському козакові? «Пильно дивись за провокаторами та дезертирами, а впіймаєш — зараз же веди до старшого: там розсудять і раду з ними дадуть». То вважай — я старший і я розсудив. У нас немає власних тюрем, де можна було б утримувати таких, як Клопенко. А на польські надії мало. Кривицький добре промив йому мізки радянською пропагандою ще до того, як Сергій почав на нього працювати. Хто знає, скількох наших зв’язкових з його вини в радянській Україні чекістами перевербовано і кому з них тепер можна довіряти; скількох закатовано і розстріляно… А нам тут що робити? Починай, Іванку, зранку? Та все ж, хлопці, — продовжував генерал-хорунжий, — немає поганого без доброго, і поміж тим усе наче непогано складається… Баюрний готовий співпрацювати з нами і на доказ цього надав усю необхідну інформацію.

Він замовк на якусь мить і стомлено потер скроні: головний біль не відпускав з учорашнього вечора.

— То в мене голова болить на зміну погоди! — проказав, накрапуючи собі якісь ліки з трав’яним запахом. Насправді і Швед, і Остапенко добре розуміли: то нерви.

Марко знав Всеволода як людину вельми чутливу, совісну та чуйну. Змієнко щиро потерпав за українську справу, за кожного, хто тут працював і кожне таке рішення, як щодо Клопенка, давалося йому непросто. Всеволод важко переживав усі провали, особливо зраду тих, кому довіряв, бо це означало тільки одне: великий кавалок спільної роботи вкотре йде коту під хвіст. Все доведеться починати спочатку. Так, «вагові категорії» і можливості уенерівців та радянських спецслужб були надто різними.

— Ну все, хлопці. Досить лірики, — зблідле обличчя Юхимовича трохи порум’яніло: вочевидь, біль відступив. — Як і передбачалося, ти, Марку, з Остапенком перекидаєтеся за кордон. З цілком благовидними документами, які нам організував Баюрний. Ось… і ось! — Всеволод простягнув Євгену і Марку дві почовгані папки. — Тепер ви офіційно агенти Пантелеймона Баюрного. На місці знатимуть, що він завербував вас для поширення дезінформації серед українських спецслужб. Ти, Євгене, за легендою, був завербований Баюрним на заміну Клопенку, якого Пантелеймон вже давно підозрював у подвійній грі.

— А Клопенка? — поцікавився Євген.

— Про усе дізнаєтеся з газет, — похмуро відрубав Всеволод Змієнко. — Мусимо видати за самогубство. А ти, Шведе… — продовжував він.

— Колишній штабс-капітан царської армії Валеріан Клєвєров… — прочитав Марко ім’я і гмикнув. — То я тепер москаль…

— Звиняйте, маємо те, що маємо, — Змієнко насмішкувато глянув на Марка. — До того ж у тебе російська бездоганна. А цей Клєвєров — петербуржець, вельми грамотний офіцер, війну пройшов, як і ти; Баюрному поталанило завербувати його у Парижі. Справжній Клєвєров трохи старший за тебе, але зовні ви схожі. І статурою теж… Тож накинемо тобі кілька років, інакше твоя біографія з віком не сходиться.

— А яка ж біографія? — поцікавився Марко.

— Вельми… І список послужний гарний. Служив на Кавказі. Нагороджений орденом Святого Володимира IV ступеня й Георгієм IV ступеня. Під час більшовицького погрому у Пітері в сімнадцятому втратив усю родину, втік майже босим до Франції. Там ностальгія за батьківщиною та безгрошів’я довели його мало не до божевілля. І після трьох днів спільної з Баюрним рясної пиятики та горлання романсів Пантелеймон запропонував йому, себто тобі, Марку, варіант повернення на батьківщину.

— Угу… — проговорив Швед, переглядаючи папери з папки. — Бачу-бачу, в Маків через Краків…

— Саме так! — кивнув Змієнко. — Спочатку — Константинополь, де він виконував доручення Пантелеймона, втирався у довіру до українських емігрантів, подавав нам всіляку дезінформацію. Потім Баюрний направляє Валеріана Клєвєрова до Варшави. З Польщі на вимогу товаришів він мав його перекинути на територію радянської України. Знання й меткий розум Клєвєрова мали би прислужитися у боротьбі з нашими агентами. У місцевого іноземного відділку ДПУ, виявляється, нестача кваліфікованих людей і мізків. Розумієш, Марку, про що я торочу?

— Розумію…

— До речі… — продовжував Змієнко. — З ним, Шведе, вже мороки ніякої. Схоже, події останніх років сильно вплинули на його душевний стан. Валеріан виявився нервовим типом. Хлопці казали, що тільки-но він зрозумів, що попався, — заридав, перехрестився і пустив собі кулю в лоба. Але нащо я оте все тобі переказую? — пробурмотів він. — У папці знайдеш усе необхідне і опрацюєш. Що ж до тебе, Євгене, за схожою легендою відправишся до Константинополя, а звідти — до Одеси. Необхідно якнайшвидше відновити канал постачання друкованої агітаційної продукції в Одесі і Новоросійську; знайти нових людей і, безумовно, виявити, хто з наших старих зв’язкових ще придатний до співпраці, а хто, завдяки старанням Клопенка, працює на ОДПУ.

— А я куди? — поцікавився Марко.

— А ти… ти — додому, до Кам’янця.

— До Кам’янця? — Швед здивовано подивився на Змієнка. — Я навчався в Одесі, непогано знаю місто, а мене там мало хто знає… У Кам’янці можу нарватися…

— До Одеси поїде Остапенко, і це не обговорюється, — Змієнко легенько ляснув долонею по столу. — Ти нам потрібен у Кам’янці. У тебе ризик бути викритим — мінімальний. У 1919му, наскільки мені відомо, ти перебував у місті недовго, від сили кілька тижнів, так? А до того воював або вчився в Одесі… Хто впізнає у тобі підлітка, який колись мешкав на Польських фільварках? Марку, зрозумій, у Кам’янці ще мають бути люди, вірні українській справі. Можливо, із твоїх старих знайомих чи сусідів. Ти маєш встановити з ними контакт. Налагодиш «трійку». Маєш, користуючись усіма можливими засобами, роздобути відомості, які нам потрібні сьогодні найбільше: охорона кордону на Збручі, сили радянської армії, новини про все, що відбувається у тому зміїному кодлі та прикордонній смузі. Усіма можливими засобами! — повторив Змієнко. — І ще одне, — додав за мить, — зв’язок триматимеш через тернопільський розвідпункт. У них є надійна людина у Волочиську. З рівненським узгоджувати нічого не будемо. Там, схоже, завівся свій «Клопенко», провали за провалами, тому ризикувати не можна. Для них ти залишишся чужим, зрозумів?

— Зрозумів, — кивнув Швед.

— На особливе фінансування від нас не розраховуй. А у Кам’янці тобі платитиме радянська влада, — додав напівжартома. — Баюрний виклав секретну інформацію: одепеушники ще у січні вибили у Москви додаткове фінансування саме для посилення роботи на польському напрямку. Це для них зараз надважливо.

— Хто 6 сумнівався.

— Слухай, Шведе… А чого це у тебе псевдо таке дивне — «Дюрер»?

Марко знизав плечима.

— Так повелося… Я у гімназії в юнацькі часи графікою трохи захоплювався… Може, якби більше тому приділяв часу, то мав би успіхи. От хлопці так мене й прозвали — Дюрер. Дюрер — то й Дюрер. Я й звик… До того ж у нас у Кам’янці башта є, побудована у манері спроектованих Дюрером оборонних споруд…

— І що? — поцікавився Змієнко.

— Та нічого… — гмикнув Швед. — Архітектура її така, що скільки гарматами об ту башту не лупили, вони від неї відскакували, як горох од стіни. Таку кам’яницю пошкодити або пробити було майже неможливо.

— Символічно… — реготнув і собі Змієнко. — Як горох од стіни… Точнісінько про тебе. Але те, що добре для закордоння, не дуже годиться для радянської України. Треба щось непомітніше, простіше. Подоляком будеш. Марку, якщо твоє впровадження пройде гладко, вони там у Кам’янці носитимуться з тобою, як з писаною торбою… Погодься, значно легше буде працювати, маючи на руках твої розвіддані про те, що та сволота затіває. А ми вже тут дивитимемось, на які з них реагувати, а на які ні.

Потяг «Варшава-Тернопіль» тягнувся на схід, у бік радянського кордону. За вікном миготіли поодинокі будиночки та дерева — одноманітний, звичний, як для поїздки залізничним транспортом, пейзаж.

Споглядати його Маркові давно набридло, тож користуючись тим, що у його купе, окрім пошарпаного дивакуватого пана у парусинових черевиках і білому запраному кашкеті, не було більше нікого, склепив очі і спробував задрімати, хоч насправді сон не йшов від самої Варшави.

Пан навпроти і собі дрімав, чи, імовірніше, удавав, наче дрімає, прикрившись перевернутою догори дриґом польською газетою. Біля його ніг побитим щеням тулилася така сама пошарпана, як і її господар, старенька валіза.

Обліплена різноманітними наклейками, наче здійснила навколосвітню подорож, вона одразу кинулася Маркові в очі. Та й сам її власник, хоча Швед і не міг розгледіти його затуленого газетою обличчя, скидався на бувалого мандрівника, що нарешті повертався додому з тривалої мандрівки.

Швед знову розплющив очі, втупився у миготливий пейзаж за вікном потяга і поринув у думки.

Здавалося, по Великій війні залізничне відомство потроху відбудовувало понищене, та Марко для себе зауважував дорогою нагадування про колишні запеклі бої усюди.

Польська колія перебувала у відчутному занепаді, бо увесь воєнний час теперішня націоналізована залізниця служила радше засобом транспортування військових ешелонів, ніж пасажирських потягів. Не було потреби у вишуканій обслузі, комфортних спальних вагонах, в яких пасажири могли доїхати до Волочиська, а там пересісти на інший потяг, що прямував до Одеси чи Москви. Та й, власне, їздити у той бік вже не було можливості.

Колишні залізничні переходи у Підволочиську та Гусятині більше не працювали. Польща та Україна, що віднедавна стала радянською, тепер мали занадто різний державний устрій, аби провадити, як раніше, жваву торгівлю й транспортні та пасажирські перевезення. Що казати, тепер по обидва боки Збруча різнилася навіть ширина залізничної колії.

Відійшли у довоєнне минуле розкішні трапези панства у привокзальних ресторанах, та й самі залізничні вокзали заледве відновлювали сяке-таке функціонування. Здебільшого помпезні вокзальні будівлі, як-от будівля Тернопільського вокзалу, все ще перебували у пошарпаному, напівзруйнованому стані, бо смутний післявоєнний час та непевний кордон із радянською державою не спонукали владу до відтворення їх колишнього люксового вигляду.

Маркові пригадувалося, як хлопчаком разом із батьками їздив до Тернополя зустрічати тітку Дарину й дядька Альбера. Потяг, у якому вони прибули, видався тоді йому, малому, мало не царськими покоями: усюди оксамит, атлас, бронзові канделябри, різьблені ручки, білі фіранки й товсті килимові доріжки…

Найбільше сподобався вишколений провідник у напрасованій уніформі й лискучім кашкеті, з отакенними вусами. Марко усміхнувся сам до себе: по тому він якийсь час мріяв стати провідником і подорожувати містами безкоштовно. Так на той час йому видавалося єдино можливим втілити свою мрію про мандри.

А далі — родинний обід у ресторані тернопільського вокзалу. Поспішати було нікуди, з дороги усі хотіли наговоритися й відпочити. Марко був за перекладача, бо дядько Альбер не володів українською, а тато російською принципово не розмовляв. Тітка Дарина натішитися не могла племінником і всіляко підбадьорювала його до спілкування французькою… І вже вдома, у Кам’янці, — подарунки, море справжніх хлопчачих подарунків!

Господи… наче ніколи й не було цього безтурботного дитинства й відчуття безмежної радості в грудях, відчуття, що тобі належить цілий світ і ти можеш обирати у ньому для себе все, що завгодно.

У думках знову зринула Елізабет в його обіймах, голова поряд, на подушці, її сумні очі, наповнені сльозами, обличчя лиш у кількох сантиметрах від його власного. Так близько, що він відчуває її подих, а далі цілує, і губи стають солоними від тих сліз на Лізиних щоках.

Бідолашна солодка моя дівчинко!

Річард Сеймур, певно, здурів, коли, розуміючи усе, погодився видати за нього свою єдину доньку. Так само, як і він здурів, коли наважився одружитися з Лізою, усвідомлюючи, що не здатен забезпечити їй ні родинного затишку, ні навіть своєї присутності…

Проте коли все скінчиться і він щасливо, дасть Бог, повернеться назад, вони, як Ліза того бажала, переїдуть подалі, до Франції, Англії чи навіть до Канади. Мешкатимуть там довго і щасливо, виховуватимуть дітей… Він покине усі ці шпигунські ігри. Він ніколи не допустить, аби Ліза страждала так, як страждала дружина Всеволода Змієнка.

Гидкий внутрішній голос запитав: «А зараз хіба ти не змусив її страждати? Хіба не залишив саму? Якщо тверезо мислити, хіба спроможна купка патріотично налаштованих людей за кордоном повернути собі назад батьківщину, що так міцно застрягла під чоботом значно сильнішого й організованішого ворога? Хіба у вас рівні сили у цій боротьбі?

Так, ти прагнеш вірити у це усім своїм серцем, переконуєш себе, що все можливо, що Господь від вас не відвернувся… Бачиш намагання Всеволода Змієнка, Мурського, Остапенка — усіх побратимів, хто тут стоїть за Україну. Та, схоже, Бог і далі випробовує ваше терпіння чи, може, то ви усі, українці, невдахи і вкотре проґавили свій шанс? Хіба ви не усвідомлюєте, що намір повалити радянську владу й наново відродити незалежну Україну за нинішніх умов радше виглядає романтичною утопією? В такому разі виникає закономірне питання: заради чого ти й інші ризикуєте власними життями?»

Марко аж головою струсонув.

Найгірше те, що вони не мають власного фінансування, уся діяльність провадиться за кошти іноземних спецслужб… Змієнко увесь час змушений викручувати так, аби не перетворити їх усіх на маріонеток в чужих руках. Власне, це й утримує Марка на місці. Приклад Всеволода Змієнка і надія на те, що не все остаточно втрачено. Але скільки ще засланців виявиться серед них? Скількох ще потрібно вивести на чисту воду і знищити фізично?

Чуття підказувало Шведові, що насправді все тільки починається. І навіть вони, купка патріотично налаштованих українців, що знайшли притулок у світах, будуть для радянської влади більмом в оці. Їх будуть нищити всіма способами, намагатимуться викорінити про них навіть саму згадку. Як казав Річард Сеймур, по одному. Як у тій казці про мітлу. По прутику.

Дурні думки. Піддаватися такому настрою неприпустимо, особливо, коли збираєшся вести гру на території ворога і залишитися живим.

Якби тут був Остапенко, він би вишкірився і зауважив: «Ну ось, Марку, а я каза-а-а-а-ав тобі! Попереджа-а-а-ав! Твоє одруження зробить тебе м’якушем, ти постійно зважуватимеш усе і картатимешся, зважуватимеш і сумніватимешся… Бо насправді у нашій роботі не може бути прихильностей, сім’ї, коханої дружини, родинних стосунків! Тобі поталанило, що батьки вчасно виїхали за кордон і про те нікому не відомо. Так ти сам знайшов собі ґудза на голову!»

Але хіба Елізабет для нього ґудз? Він кохає її. Вона його дружина. І якби не ці обставини, чи взагалі опинився б він колись у Стамбулі? Чи зустрів би Лізу взагалі?

До купе постукав провідник.

— Панове, за годину прибуваємо. Можливо, бажаєте чаю або кави?

Марко поглянув на дивакуватого пана навпроти. Той підняв з обличчя газету.

— За годину? — перепитав він ламаною польською. — Чаю, будь ласка. З лимоном.

— Мені — кави, будьте ласкаві, — замовив і собі Марко.

Треба розігнати погані думки і кров по тілу. Піднявся. В очікуванні кави вийшов із купе. Потягнувся, аж у плечах хруснуло.

Що ж, у Тернополі у нього справ не так багато: спочатку зустріч в обумовленій місцевій кав’ярні з представником розвідпункту. Отримає необхідні інструкції щодо підтримки подальшого зв’язку.

А далі, вже з новими документами на ім’я співробітника радянської дипмісії у Варшаві, Валеріана Клєвєрова, чимчикуватиме на Підволочиськ, до кордону. Звідти — до Кам’янця.

Має спершу поїхати туди, адже Баюрний насамперед зазначив про візит до куратора, якому необхідно «відзвітувати» про діяльність уенерівських спецслужб у Польщі.

Інформація, що він представить куратору, — цілковита деза, за винятком кількох фактів, які нададуть їй вигляду достовірності. Ну і загибель дворушника Клопенка, звичайно. За легендою, Клопа переманили просто з-під носа, перевербували, обіцяли допомогти з родиною, переправити до Константинополя… Та він, засранець, давно вже межувався. Баюрний сам складав донесення, яке зашифрували у вигляді любовних листів, де описував усі деталі зради Клопенка і те, як сам його застрелив. До листів додавалася газета із заміткою про знайдене тіло Сергія.

До того ж Марко, чи то пак тепер Валеріан Клєвєров віз радянському куратору і власну легенду про мережу агентів, яку вибудував на території Туреччини і Польщі. Так… Багорному про це було відомо, однак, хоч він і доводився йому начальством, та всіх карт Клєвєров перед ним не розкривав. Амбіції не давали Валеріану обмежуватися виконанням дрібних доручень Пантелеймона, а постійна потреба в грошах змушувала працювати денно і нощно, не покладаючи рук. Прагнення перевершити свого куратора з часом стало нав’язливим бажанням. Бо який учень не бажає перевершити свого учителя?

Хтозна… Можливо, заздрість чи страх конкуренції і змусили Баюрного знайти спосіб відправити його подалі від себе, до Кам’янця? Можливо, для Пантелеймона він занадто амбітний і працьовитий, аби і далі тримати його у себе під носом? Може, Баюрний сподівається, що він вже не повернеться назад, до Польщі? А міг би зробити його бодай заступником. Та хіба заступник не заступає сонце?

Але і тут не все так просто: совєти шанують співробітників з колишніх білогвардійських офіцерів — грамотних, навчених, досвідчених. До того ж Пантелеймон обмовився, що Клєвєровим зацікавилися у кам’янецькому Іноземному відділі при ДПУ. Отже, у місцевої радянської влади є потреба у таких, як Клєвєров…

Чому не співпрацював з іншими спецслужбами? Бо має виключне відчуття сильної сторони. Влада совєтів Сьогодні і є тією сильною стороною. За нею — майбутнє. Грубо, просто й нахабно. Але менше з тим. Сьогодні він мусить переконливо зіграти цю роль. Валеріан Клєвєров… Треба ж вимацати таке ім’я!

— Ваша кава, прошу пана!

Взяв у провідника філіжанку з таці, на якій окрім його кави похитувалася у мельхіоровому підстаканнику склянка чаю з лимоном для його дивакуватого сусіда по купе. Прилаштувавшись у коридорі біля вікна, з насолодою відсьорбнув чорну ароматну гіркоту. Гарно! О, тепер гарно! Тепер можна і до чорта на роги. Тепер у голові ніяких сентиментів, ніякої меланхолії, навіть думки про Лізу він заховає далеко, аби не розхолоджували, не змушували згадувати, хто він є насправді.

«Солодка моя дівчинко! Я так тебе люблю! Я так бажаю побачити тебе знову! Я обов'язково до тебе повернуся. Тільки дай мені трохи часу. Зовсім трохи! Будь ласка, іди з моїх думок і з мого серця, аби моя любов до тебе не видала мене ворогу, не зробила вразливим. Хай Господь тебе охороняє там, де ти зараз є. Люблю тебе, як самого себе… Марко».