Печатка Святої Маргарити

* * *

Тим часом по обіді люд почав з’їжджатися на прощу.

Наче хтось постелив на траві перед костелом барвисту скатертину: білі святкові вишиванки, яскраві хустки, картаті рядна у затінку…

Прочани облаштовували собі затишні місця, збираючись провести цю ніч просто неба. Скрипіли вози, пирхали коні, плакали діти…

Прочан ретельно оглядали прикордонники, вишукували самі не знали чого, мабуть, вчорашнього дня.

Серед людей Швед побачив Кашина із Мальцевим. Ходили поміж приїжджих, щось розпитували, раз-по-раз зупиняючись серед народу. Позаду Кашина дріботіла Зоєчка із папкою. Якась похмура, недобра.

Звичну білу блюзу та темну спідницю сьогодні доповнила червоною хустиною, вив’язала її «більшовичкою».

Та червона хустина майоріла серед людських голів, як спалах вогню. Люди відступали від Зої, як від чумної, поверталися спинами, коли вона підходила занадто близько, вдавали, що не бачать.

Не помічали ставлення до неї і Кашин із Мальцевим. Мабуть, тому вона і йшла за ними така похмура, а угледівши Марка, рушила йому назустріч.

— Нет, Вы такое видели? — Кашин кивнув головою в бік богомільців. — А еще говорят, что советская власть их притесняет, верить в Бога не дает! Всю эту ораву — да к делу бы пристроить! Жатва скоро, а у них, понимаешь, паломничество! Вот как их, товарищ Мальцев, отучить от этой бредятины?

Зоя порівнялася з Марком.

— Нам треба поговорити, товаришу Клєвєров! — прошипіла гускою.

Марко звів на неї здивований погляд, та позаду Зої вже виник Мальцев.

— Де тебе носить, Валеріане? Бачиш, як тут парко? Народу повно… І до ранку ще прибуде. Як би нам це богомілля завтра боком не вилізло! Ніде такого немає, тільки тут, на Збручі.

— Гаразд, залишуся на ніч у Тарноруді, ночуватиму тут, — кивнув Швед. — Звичаї люду, який віками вірив у Бога, радянській владі за кілька років не перемінити. От що я скажу, — відповів Мальцеву. — Та й не думаю, що ті, хто приїхали з дітьми і жінками на прощу, вночі піднімуть збройне повстання.

— Как это, не пэрэминыты? — перепитав Кашин. — Да взорвать к чертям собачьим этот костел — и все перемены! Верно я говорю, товарищ Мальцев?

— Вірно, вірно, — махнув рукою Іван. — Только лучше не взорвать, а использовать в других целях. Например… зернохранилище устроить в нем. Сам говоришь, что скоро сбор урожая.

— И то верно, — кивнув запопадливо Порфирій.

— То залишишся, значить, у Тарноруді? — звернувся знову до Марка. — Ти, Валеріане, будь уважним, а то чим чорт не шуткує… Як би ми завтра перед високоповажним товаришем Гінзбургом не стояли, вишикувавшись смирно.

— Так точно, буду уважним, — кивнув Марко. — До того ж у містечку цілий озброєний загін. Що за ніч станеться?

— Тютюн контрабандний знайшов? — поцікавився Мальцев.

Марко похитав головою:

— Як крізь землю запав. Аж дивно. Де його можна заховати у Тарноруді?! Де ми вже тільки не лазили, у кого не шукали…

— Да тютюн этот уже давно тю-тю! — присвиснув Кашин. — Зря силы тратим. Нет его уже давно. Думаю, его еще той ночью на Сатанов переправили.

— Ты мне, Порфирий, за этот табак ответишь! — гаркнув до нього Мальцев. — Понял? Ты здесь для чего приставлен? А если знал, что еще той ночью… какого упустил? Или… без нас решил дельце провернуть?

Кашин видихнув, нервово поправив кашкет.

— Товарищ уполномоченный… Богом клянусь! Не мои это. Не мои! — прошипів тихо, наблизившись до Мальцева майже впритул. — Мои знают порядок.

— Бо-о-огом!.. — скривився Мальцев. — Не клянись тем, в кого не веришь!

Зоя тим часом знервовано глипнула на Марка і знову потягнула його за рукав.

— Валеріане Олексійовичу….

— Зараз, Зоє, зараз… — Марко перекинувся ще кількома словами з Мальцевим, попрощався з ним і повернувся до секретарки Кашина. — Ну, що таке? Що за поспіх? Що сталося? Кажи.

Дівчина похитала головою.

— Ні, не тут… ходімо туди, — вказала рукою на костел.

— Що, до храму? — здивувався Марко. — Та що із тобою таке?

— Ні, не до храму, до плебанії за ним. Там нікого немає, можна спокійно поговорити.

— Щось важливе, Зоє? У мене роботи купа… — зітхнувши, проказав Марко. — Подивись, скільки народу навколо! Мальцев злий, як тигр, — та секретарка Кашина уже вхопила його за рукав і мало не потягнула у бік костелу.

Швед ішов слідом за нею, не дуже розуміючи, навіщо здалася Зої така секретність. Може, має якусь інформацію про Кашина? Так могла б сказати просто зараз… Але Зоя вперто мовчала і йшла вперед.

Пройшли напіврозібраний мур. Уже без статуї Яна Непомуки. Її ще у двадцятому якимось дивом на той бік через Збруч до костелу святого Станіслава переправили, аби врятувати від більшовицького понищення.

Біля храму з криниці люди набирали воду, поїли дітей, носили воду цеберками аж на майдан, для коней, розкладали рядна та сідали до нехитрого пізнього обіду: крайка хліба, шматок сала, пахучий літній огірок…

— Доброго дня, товариші, — привітався Марко, підійшовши до одного такого товариства. — Смачного. Сподіваюся, зібрання ваше буде мирним і спокійним. Без ексцесів, як то кажуть…

— Еге ж… товаришу начальник, і Вам доброго дня! — відповів хтось із літніх чоловіків. — Аякже… Ми ж на прощу приїхали, а не з совєтами воювати…

«Ото ж бо й воно, що на прощу, — подумки сказав сам собі Марко. — Таке народне зібрання могло б дати перцю усьому тарнорудському прикордонному гарнізону, якби оцим людям — та й зброю! Але ніхто із присутніх не додумався таке зорганізувати, а зброю їм немає за що купити… Посідали попід храм, їдять своє сало та хліб… Богомільці!».

— Товаришу начальник, кажуть, що з-за Збруча людей із хоругвами на прощу ваші не пустили. Зупинили на кордоні! Навіть стріляли по них… Де ж таке видано! — обізвався хтось із кола.

Швед про це не чув. Так ось чому Порфирій такий розгублений!

— На нашому боці чи поляки? — перепитав Марко.

— Та от не знаємо. Одні кажуть, що поляки, інші — що тут, совєти…

— Кордон — не місце для паломників, може, й не пустили. Я не в курсі, — суворо сказав Швед. — Усе, що стосується тутешнього зібрання, вам дозволено провести. За умови, що воно буде мирним і справді релігійним. Якщо не бажаєте, аби в першу чергу постраждали ваші жінки та діти… Майте на увазі, панькатися із заколотниками ніхто не буде. Скінчиться проща — усі по домах!

— Ясно, зрозуміло, товаришу начальник! — відповіли йому.

— Ти диви, як українською шпарить, — почув Марко краєм вуха. І вже за мить: — Так у ДПУ теж усілякі працюють… Є й українці.

Швед слідував далі, за Зоєчкою, що вела його просто до прибудови за храмом.

Мимоволі пригадав, як востаннє бував тут у дев’ятнадцятому під час сумнозвісних гастролей театру Крамовського, заходив до ксьондза Броніслава Роговського у гості.

Чи вірив тоді, що Петлюрі вдасться утримати владу, а незалежній Україні вистояти? Інакші сподівання могли б бути лише у ворога, але не розуміти, що ситуація надскладна, Марко не міг.

Пригадалося, як у 1905-му батько вдома перечитував звернення Петлюри і хрестився: «Слава Тобі, Господи! Слава Тобі! Поможи йому, Боже!». Марко тоді, ще зовсім юний, знайшов ту листівку серед батькових паперів, прочитав потай, бо дуже вже хотів знати, що так втішило його.

«…а ти, зневірений і втомлений, блукаєш серед цього бруду, чуток, провокацій, підлесливих обіцянок, котрі тільки розпорошують твої сили і розбивають дух твій. Зневірю, розчаруванню не може бути місця в час, коли на довгі літа вирішується твоя доля, твоє щастя і твій добробут. Тільки міць, єдність та тверде, непохитне стремління до повної незалежності й свободи може бути нашим побратимом…».

Ці рядки вкарбувалися у його пам’ять назавжди. Завчив їх напам’ять і повторював в окопах і під час атаки. І сьогодні, коли він тут, у Тарноруді, вони були, як ніколи, доречні.

Зоя тим часом дійшла до дверей, поспіхом прочинила їх, увійшла до плебанії.

Скрізь панували безлад, сутінки та пилюка.

Востаннє тут у травні порядкував Мальцев із солдатами, коли шукали золото та інші цінності. Відтоді ніхто не прибирав. Та й диякон Крушанівський сюди уже не навідувався, як раніше, бо пам’ятав, як його отут, у кімнаті отця Роговського, били та допитували, як ламали пальці дверима. Тож плебанія, як і храм, потихеньку перетворювалася у сумне місце запустіння.

— Дивні люди… — знизав плечима Марко. — До храму на прощу з’їхатися не бояться, а привести до ладу плебанію бояться…

— А кому воно потрібно — так наставлятися? — відказала Зоя. — Доки Вас тут не було, Валеріане Олексійовичу, послаблень ніхто не знав. Кашин усіх тримав у кулаці. Отак! — показала Шведові стиснутий тремтячий кулачок.

— Ну, прийшли, здається. То про що ти хотіла поговорити? Кажи вже, — звернувся до Зоєчки. — Що за секрети?

Вона поглянула на нього очима, повними сліз і гніву. З усього розмаху хотіла ударити по щоці.

Марко ледь устиг ухопити її за руку.

— Агов, Зоє… Ти здуріла, чи як? Що із тобою таке?

— То, значить, товаришу Клєвєров, мною Ви погидували? — тремтячим голосом промовила вона, намагаючись вирвати руку з Маркової долоні. — Значить, Зоєчка, Кашинська шльондра і підстилка, для Вас, чистоплюя, не годиться…

— Ти про що, Зоє?

— Значить, я, — правила Зоя своєї, — для Вас недостатньо порядна, гарна, цнотлива, а ота приблуда, що у Жезніка свині годує, саме те? — верескнула вона. — Чи, може, тому, що вона німа і нікому нічого не розповість?

У Марка на щоках жовна заходили.

— Кажуть, у неї все обличчя віспою перекопане, затуляє його аж до очей. То Вам такі подобаються?

Марко відпустив Зоїну руку, але натомість струсонув її за плечі.

— Ти краще, Зоє, про сестру свою потурбуйся, а то ходить до Жезніка по борошно, побирається, — проказав тихо.

— Ха! — вигукнула вона. — Та я її навмисне попросила, аби слідкувати, коли Ви прийдете, та дізнатися, чого Ви до Жезніка так часто ходите. А виявляється, Ви полюбляєте ощасливлювати якихось сільпух приблудних!

— Зоє… схаменися, заради Бога, — Марко підняв її обличчя за підборіддя і подивився у затуманені злістю очі. — А я вдам, що цієї розмови не було і ти нічого не говорила. Розумієш, про що я?

— Товаришу Клєвєров, я сподівалася, що небайдужа Вам, а Ви увесь цей час дурили мене! — скрикнула вона. — Ви скористалися мною!

— Та що із тобою таке, Зоє? — Марко з жалем поглянув на неї. — Що із тобою відбувається? Де ж я тобою скористався?

— Ви… — зайшлася плачем вона. — Ви дурили мене! Ви обіцяли мені стосунки… А самі… тільки й випитували про Кашина.

Марко розвів руками.

— Тинди-ринди… Зоє, мені навіть смішно таке з тобою обговорювати!

— Ви… Ви навіть не Клєвєров… І не Валеріан… Я знаю усе! УСЕ! Він мені усе про Вас розповів! Хай Вас грім поб’є…

Марко із подивом поглянув на секретарку Кашина. По спині пробіг непевний холодок. Повітря у плебанії раптом стало густим, як кисіль.

Рука сама поповзла до кобури, уже торкнулася прохолодного руків’я револьвера…

— Що ти таке говориш? У тебе гарячка, Зоє? Хто «він»?

— Я знаю усе! — повторила вона і, здригаючись від плачу, безпомічно опустилася на підлогу. — Він усе мені про Вас розповів! Одне моє слово Кашину чи Мальцеву — і Ви…

— Досить, Зоє, цієї мелодрами… — раптом почув Марко за спиною. Рвучко обернувся і застиг від несподіванки. У дверях кімнати стояв…

Так… тепер упізнати його можна було хіба що за голосом та ще… по очах. Вони мружилися так само зухвало. Біляве волосся, вічно кучеряве і неслухняне, було обстрижене. А обличчя… від колишнього знайомого вигляду не лишилося й сліду.

Ліву щоку перерізував глибокий, порослий рудою щетиною хрещатий шрам, права губилася під тією ж неохайною рудою щетиною.

Рука стискала револьвер, націлений просто Маркові у груди.

— Привіт, Шведе! А ось і я… Чи ти, так само як усі, давно поховав мене?

— Кость? Кость Чорницький? — промовив Марко, вдивляючись у понівечене обличчя незнайомця. — Це ти, Костю?

Чоловік зробив крок уперед, і Маркові довелося відступити. Позаду на підлозі сиділа навіжена Зоєчка… На поясі кобура із револьвером. Але зробити різкий порух означало спровокувати постріл просто собі у груди. Хто знає, що задумав оцей… привид із минулого.

— Так, це я, братчику, — хрипко засміявся Кость. — Руки, руки вгору… не дивуйся, Марку, я справді живий, хоч усі вирішили, що я помер від тифу і похований на волочиському кладовищі.

— То ти той Зоїн друг, який займається контрабандою? — проказав Марко, виконуючи наказ Чорницького.

Кость гмикнув.

— Так… той самісінький, Шведе. І я слідкував за тобою з першого дня, як ти приїхав до Волочиська у якості уповноваженого ДПУ. Уяви, яким було моє здивування, що мій братчик Марко Швед тепер зоветься Валеріаном, та ще й Клєвєровим, і служить тій осоружній радянській владі, із якою так завзято боровся у дев’ятнадцятому! Пам’ятаєш, Шведе?

— Пам’ятаю, — коротко відповів Марко.

Думки напружено крутилися в голові.

Вихід! Вихід! Має бути якийсь вихід!

— Ти ж убив її, чи не так? Олесю Біличенко… Ти застрелив її із гвинтівки! Казали, зніс півголови… — Чорницький глипнув на нього шаленими очима.

— Так. Бо вона була більшовицька агентка, — відповів Марко. — Ворог. І її справжнє ім’я було зовсім не Олеся…

— Так само, як ти зараз… агент уенерівської спецслужби, ворог радянської влади… І зовсім не Валеріан Клєвєров… — промовив Кость. — Як гадаєш, мене винагородить комендант Кашин і отой другий з ОДПУ, Мальцев, що приїхав сьогодні, якщо я здам тебе їм? Ото зрадіють! Розповім, з ким ти більше всіх спілкуєшся, до кого їздиш…

За спиною схлипувала Зоя. Марко обережно відступив крок убік, аби хоч краєм ока упіймати, що там діється.

— Стій, де стоїш… І руки підніми угору! Не торкайся зброї, Шведе! — гукнув Чорницький до нього. — І що то за німота у Жезніка на обійсті, яку ти сьогодні возив до лісу шкварити?

Марко глибоко вдихнув, намагаючись сконцентруватися.

— Ти дурень, Костю, якщо все ще не пристрелив мене. І елегантність твоя кудись поділася… Зовсім опустився. А що із обличчям?

Чорницький повільно звів курок. Крива посмішка на губах нагадувала вишкір хижого звіра.

— Ну, знаєш… мене життя, на відміну від тебе, ніколи не балувало, Марку. Я ж не такий везунчик, як ти! Після того, як ти здав мене своїм товаришам, мене допитали, потім ще раз допитали і постановили розстріляти. Потім за мене наче забули… а потім, коли більшовики почали дихати їм у спину, про мене й справді забули. Ім’я Юрка Коцюбинського прочинило для мене двері камери…

— Ти диви… — гмикнув Марко. — До тебе це вдавалося лише апостолу Павлу та Силі. Правда, їм інше Ім’я двері із в’язниці прочинило.

— А ти не думай, що я був сильно за Юрка! — Кость знову вишкірився кривою посмішкою. — До Юрка я не хотів, знаючи, що з ним мені буде нічим не краще, та вибору у мене, Шведе, особливого не було. Тож звиняй, знову мусив примкнути до совєтів… Служив під начальством Примакова. Ось… — вказав він пальцем на щоку, не зводячи дуло револьвера з Марка, — бойовий шрам! Тут, під Тарнорудою, отримав, коли нас чорні запорожці біля старого цвинтаря відгамселили. Мене залило кров’ю, тож твої подумали, що зарубали на смерть. Підібрали примаковські. І потім вже Юрко нарадив не повертатися до Волочиська, а інсценізувати мою смерть. Мовляв, від тифу Костик помер. Прислали додому домовину із чиїмось напіврозкладеним трупом. Домашні уже й не відкривали. Поховали під моїм ім’ям. Так що для усіх я, Шведе, залишався мертвим, поки виконував для Юрка всілякі завдання, ловив таких як ти… У нас же освіта відповідна була в Одеській диверсійній школі! Ти ж сам знаєш! Тож я встиг попрацювати, як то кажуть, за освітою. Тільки потім наважився вдома з’явитися.

Та з такою фізіономією далеко не підеш, тож тепер тут, у Волочиську, під начальством Кашина контрабандистів пантрую… Вчу їх ділитися заробленим із представниками радянської влади, — завершив Кость свою розлогу розповідь.

— То тобі, Костю, ніяк не второпаю, — проказав Марко, — наговоритися зі мною треба було? То поклади зброю і поговоримо…

Чорницький криво усміхнувся.

— Ні… мені із тобою, Шведе, говорити більше немає про що. Тепер я вже не той, що межується, не знаючи, до кого пристати. Тепер я на своєму місці, Марку!

— В дупі ти, Костю, у ще гіршій дупі, ніж був, а не на своєму місці! — відказав Швед. — Бовтаєшся, як лайно в ополонці, як і раніше… Тільки про те, що Юрко, собака більшовицька, вижив і тебе вкотре задурив, пошкодуєш іще не раз. Зізнаюся, поява твоя була більш ніж ефектною і несподіваною для мене. Тільки от даремно ти це все… Бо у душі ти так і залишився безхребетним, як і був. Танцюєш під ту дудку, яка тобі грає. Порфирій першим тебе і пристрелить, коли на поверхню спливуть твої з ним спільні оборудки.

Чорницький похитав головою.

— А як вони спливуть, Шведе, коли ти звідсіля живим не вийдеш? Я ж не для того тебе заманював! А Зоєчка мовчатиме, якщо, звісно, жити хоче. Ну, а начальству нашому, ти не турбуйся, я відрапортую честь по честі, що ти — петлюрівський недобиток, ворожий агент, що втерся у довіру під іменем якогось Валеріана Клєвєрова. Друзяк твоїх… Жезніка і Семенюка теж прихопимо за матню. Давно за ними спостерігаю. Ну і по ходу діла дізнаємось, хто та німа, що у Жезніка на млині об’явилася. Чи не зв’язкова твоя часом…

Швед побачив, ба навіть, швидше, відчув, як за плечима ворухнулася Зоєчка.

— Костю… Але ти обіцяв мені… ти обіцяв, якщо приведу його… ти обіцяв не до смерті. Ти обіцяв, пам’ятаєш? Обіцяв тільки провчити його за те, що зі мною він так обійшовся… — раптом прошепотіла вона.

— Замовкни, дурепо пришелепкувата! — гаркнув до неї Чорницький. — Замовкни, бо ляжеш разом із ним. Чи ти думаєш, я панькатися із тобою буду?

— Але Костю… Так не можна! — проказала Зоя тремтячим голосом. — Ти не розумієш, Костю! Він врятував мене! Порфирій застрелити мене хотів, а товариш Клєвєров мене урятував!

— Шкода, що не пристрелив! Однією продажною підстилкою у комендатурі було б менше! — виплюнув Чорницький. — До того ж я казав тобі, Зоє, ніякий він не Клєвєров, а ворог радянської влади і засланець!

Марко напружився, буквально відчуваючи, як кам’яніє кожен м’яз на тілі. Якщо чекати на слушний момент, то ось він! Поки Кость сперечається із Зоєю.

— Гаразд! — пирхнув Чорницький. — Прощавай, Шведе! І знай, не було такого дня після того, як ти застрелив Олесю… — бо для мене вона була Олесею… моєю Олесею — коли я не проклинав тебе подумки тисячі разів за усі мої страждання. Коли б я не бажав застрелити тебе ось так, як зроблю це зараз… Я ж кохав її. Кохав! А ти… ти знищив усе, усе моє! Ти знищив мене, Шведе! І ось ми знову зійшлися тут, у Тарноруді! Може, то фатум, Шведе? Як гадаєш?

Марко перевів погляд на дуло револьвера у руках Чорницького.

Відстань була занадто малою, аби Чорницький не влучив у нього. Він не встигне ні вибити зброю з рук Костя, ні ухилитися від пострілу, ні, тим більше, вистрелити у Чорницького сам.

Чорт… Невже доведеться загинути отут, у плебанії, від рук людини, яку давно вважав мертвою?

Давня фобія знову зашепотіла у вухо: скільки разів ти дивився в очі вірній смерті, та жодного разу не думав, що вона буде такою дурною та безславною… Правда? Навіть у тій вбиральні французького борделю на одній із найзатхліших вуличок Константинополя смерть від руки Гінзбурга виглядала б майже геройською. А тепер…

Чорницький підморгнув до нього. Зухвало, нахабно… та у цю мить якась тінь майнула за його спиною.

Марко не встиг і оком змигнути, як пролунав постріл. Його заглушив голосний Зойчин вереск.

Кость Чорницький випустив револьвер, наче уві сні, підняв руку, притулив її до шиї… Звідти бив кривавий струмінь, заливаючи яскраво-червоним підборіддя та одяг.

Ще один постріл — і Кость повільно осів на підлогу, просто у криваву калабаню, що розпливалася під ним все далі.

За ним у дверях стояла Ліза, міцно стискаючи у руках зброю.

Чорницький ворухнувся, потягнувся рукою до свого револьвера, що лежав у калюжі крові, і перш ніж Марко ударив його ногою по руці, Чорницький натиснув на спусковий гачок…

Куля, що призначалася Маркові, не зуміла так швидко змінити свою траєкторію. Полетіла навпростець. Зоя скрикнула і, як підкошена, впала на підлогу.

Сині очі Елізабет потемніли у похмурій плебанії грозовим небом. Вона мовчки сховала свій пістолет під важкий домотканий фартух.

Швед дивися на неї і не впізнавав у цій зосередженій, холоднокровній жінці свою маленьку, тендітну, чуттєву Лізу.

— Ходімо, Марку, постріли могли почути. Не вистачало тільки, аби сюди прибігли депеушники… — проказала вона якимось чужим, майже незнайомим голосом.

Він здивовано дивився на неї.

— Лізо…

— Що? — запитала вона, не звертаючи уваги ні на мертву Зою, що упала, затискаючи рукою рану на грудях, ні на Чорницького, який спливав кров’ю. — Хочеш запитати, як я тут опинилася? Попросила у твого друга, млинаря, дозволу подивитися на Україну, — гмикнула вона. — Хто міг би запідозрити мене у такій юрбі? Ближче біля костелу серед людей побачила тебе з тими двома військовими. А далі… Ти пішов із нею сюди… А я слідом. Як бачиш, дуже вчасно.

— Лізо… Ти…

— Любове моя, здається, я тільки-но врятувала тобі життя, — спокійно проказала Елізабет. — Хто винен, що ця навіжена нарвалася на його кулю… — кивнула вона у бік Чорницького. — Невже мені треба ще щось пояснювати?

— Так… Звідкіля у тебе зброя? Де ти навчилася так стріляти?

— Марку, а ти наївно подумав, що я пробиратимусь сюди, до Совдепії, із п’яльцями для вишивання? — Ліза похитала головою, відіпнула кінець хустки і притулилася теплими вустами до його губ. — Я ж британка, Марку! Мене вчили їздити верхи, стріляти із лука і револьвера, фехтувати… Таємно, звичайно, від тітоньки. Не тільки вишивати та варення варити. Та й влучити у цього бовдура з відстані у кілька кроків було не так складно. Я причаїлася і почала слухати. Я не розуміла його, але коли інтонації стали різкими і оцей дістав зброю…

Марко обійняв її, притиснув до себе, поцілував у чоло.

— Господи, Лізо… Ти…

— Ходімо… Ходімо! — потягнула вона його за руку. — Забираймося звідси!

— Іди просто до Жезніка, до млина. Я піду позаду тебе. Чуєш, Лізо? Іди…

Уже надворі глибоко видихнув, дивлячись, як Елізабет у незугарнім грубім селянськім вбранні із затуленим хусткою обличчям чимчикує поміж людей у бік Жезнікового дому.

Рушив слідом за Елізабет, пробираючись манівцями до Жезнікового обійстя. Прийшов десь за хвилин двадцять після того, як Ліза вже була там і, як ні в чому не бувало, збирала яйця по курячих сідалах.

— Дякувати Богу! — проказав Йосип Жезнік. — Занапастити Ви мене надумали сьогодні обоє!

Марко підійшов до Жезніка, запитав, сердито вказуючи на Елізабет:

— Навіщо Ви її відпустили, пане Йосип? Вона могла загинути! Розумієте?

— Так хіба втримаєш? — Жезнік скрушно розвів руками. — Я ж по-їхньому ні бельмеса! Щось пролопотіла та й пішла собі… Гайда, гайда пане Подоляк, треба усе підготувати, перекинути мотузку і, як стемніє… Ото як Ви пішли, то я усе покинув та майстрував… — вказав Жезнік на велику міцну рогатку. — Тільки натягнути нема що…

— Є, — Марко поліз до кишені, дістав змотаний у клубок шматок резинки. — Я у комендатурі знайшов. Після того, як скористаємось, спаліть. Кашин не дурний, упізнає, що це його.

— А я подав сигнал Марці, — проказав Йосип. — Вона пантруватиме. Як вистрелимо оцим, — вказав він на невеликий грузик на кінці тонкої волосіні, — Марця на тім боці підбере. По волосіні перетягнемо мотузку, напнемо добре, а далі й мішечки тихенько переправимо. Шидловський увечері чекатиме біля млина. Як дасть Бог, усе повантажать і вже до ранку скарби у Тернополі будуть.

Марко кивнув.

— Дай Бог! — проказав тихо.

Швидко сутеніло. Вдало закинути волосінь за допомогою рогатки на той бік вдалося лише із другої спроби. За верболозом на тому березі щось зашаруділо — то Марця підібрала грузик із волосінню.

Напнула її. По волосіні перетягнули мотузку.

Намагаючись не плюскотіти занадто голосно, Марко зійшов до самого водяного колеса, спустився по шию у воду, взявся прив’язувати перший мішок.

З того берега потягнули за мотузку, і мішок із золотом повільно, без зайвого шуму, поплив через Збруч.

Жоден прикордонник не зміг би помітити у темряві, як нечутно один за другим перетинають Збруч мішки.

За якісь дві години перетягнули усі шість.

— Прикро мені, що Вам нічого не залишаю, — сказав Марко до Жезніка. — Але ж самі розумієте…

— Так, так, — усміхнувся Жезнік. — Це було б все одно, як одразу заявитися до Кашина і зізнатися, що ми знайшли ті скарби. Куди я із тим старовинним золотом подамся? Поталанило нам, пане Подоляк, що сьогодні та проща… — зітхнув він. — Усі там, пантрують, як би люд яке повстання біля храму не підняв. А я ось подумав… Може, і Вас із нею… — кивнув у бік Елізабет, — як оті мішки? Темно… непомітно… Може, по мотузці отак переберетеся?

Марко пригорнув Елізабет до себе. Переклав їй слова Жезніка.

Вона закивала головою.

— Глибоко тут, — додав Жезнік. — Та зате надійніше і швидше, ніж отими болотами. Та ще й, не дай Бог, на прикордонників нарватися можна… І Семенюкові ризику менше буде.

— Через річку попливемо? — запитав Марко у Елізабет.

Вона тільки притислася до нього сильніше.

— Куди ти, туди і я, — проказала тихо.

Жезнік шарпнув кілька разів за волосінь. Знак Марці та її чоловікові, що іще буде переправляти. За мить з того берега, від Марці, волосінь затремтіла у відповідь.

— Ну… давайте, з Богом! — Йосип обійняв Марка, далі витер об фартух руки, пригорнув до себе Елізабет. — Хай Господь допомагає!

— Поклін від мене Семенюку перекажіть.

Млинар витер очі.

— Перекажу. То — неодмінно. І усе, наскільки нас вистачить, робитимемо із ним далі. Тільки ж і Ви там про нас не забувайте. Пам’ятайте, ми тут чекатимемо, — мовив, тяжко зітхаючи. — Чекатимемо сигналу, аби розпочати справжню боротьбу за вільну Україну…

Пересуватися у теплій літній воді було нескладно. Тут, біля млина, Збруч був повноводим, плинув повільно…

Однією рукою притримуючись мотузки, Марко іншою притримував Елізабет, тож вони без зайвого шуму напівпливли-напівпросувалися вперед, аж до того берега.

Марко зачепився рукою за водяне колесо, підплив ближче, допоміг Лізі вилізти на берег, а далі і сам ступив на тверду землю.

Оглянулися: на радянськім березі, біля Жезнікового млина, було тихо. Тільки цвіркуни шаленіли у траві та здалеку доносився якийсь приглушений гомін: богомільці попід храмом вкладалися спати…