Печатка Святої Маргарити

* * *

Йосип Жезнік замислено поплескав долонями по фартуху, забіленому борошном.

— Що там у тому кінці Тарноруди, на північний схід? — подивився у вказаному Марком напрямку. — А що там?.. Піскурівка там. Що ж іще?

— І що там є? — поцікавився Марко. — Може, якісь давні підвали, може, церква якась була… Щось старовинне. Маєте знати, пане Йосип.

— Та ні… нічого такого, — відповів Жезнік. — Нічого такого. Нічого навіть на думку не спадає. Хати там, звичайні людські хати. Завжди хати були.

Тепер уже Марко замислено підпер голову руками.

— Я був там кілька разів. Туди вказує компас, пане Жезнік, розумієте? Так, сьогодні там немає нічого… кілька звичайних сільських хат. Де ж той сховок може бути?

— Що я Вам скажу… — Йосип Жезнік присів поруч із Марком. — Навіть не знаю… Піскурівка віддалена від основної частини містечка. Там нічого особливого ніколи і не було… Нічого… — повторив він, — якщо не рахувати старої криниці.

— Криниці? — Марко підвів очі на Жезніка.

— Так, криниці, — кивнув той.

— Значить, там є криниця? — перепитав Марко.

— Так… і вона дуже давня. У нас її називають «турецькою», — мовляв, турки викопали ще за часів свого панування, — продовжував млинар. — Та я Вам скажу: неправда то. Ніякі турки ту криницю не копали — так мій дід розповідав. Вона там, на Піскурівці, з давніх-давен… Турки хіба приклалися до того, що обклад облаштували та вичистили її. Бачили Ви ту криницю, товаришу уповноважений?

Марко похитав головою.

— Ні, не бачив…

— О! — багатозначно проказав Йосип Жезнік. — Правда, води з неї ніхто вже давно не бере… Тож що там зараз, я і не відаю. Певно, геть замулило. Але якщо Вам цікаво, то варто було б глянути. Чим лихий не жартує? Вона глибока, стіни муровані… І якщо вже ховати щось, то тільки у ній. Іншого сховку там, на Піскурівці, я й не уявляю.

— «Ті, що через долину Плачу переходять, чинять її джерелом…» — повторив Марко рядки псалма. — Чинять її джерелом…

— Гадаю, Вам треба обшукати її стіни і дно. Кожен камінчик обмацати, — порадив Жезнік. — Хто його зна… Може, там потаємний сховок якийсь чи хід замурований… Люди раніше не такі, як ми, були. Розумніші. Уміли будувати, не те що зараз совєти тут ліплять… А криниця на Піскурівці з давніх-давен була. Це я Вам кажу!

— Гм… — проказав Марко. — Воно-то так… Тільки до криниці на оглядини без причини не полізеш. Побачать, зацікавляться, теревені підуть… Кашин дізнається. І Мальцев… Мені того не треба. Потрібно якусь справжню причину вигадати…

Жезнік усміхнувся.

— Так Ви ж влада… От і вигадайте. Усе у Ваших руках. Кашин перечити не посміє…

Марко замислився. Причина має бути справжньою, реальною. Скажімо, щось, пов’язане із контрабандою, яку переховують у селі.

Нещодавно була справжня катавасія із тютюном. Переправляли якісь невдахи під покровом ночі через Збруч, та човен не витримав і перевернувся. То люди, ризикуючи втрапити під кулю з польського чи радянського боку, ловили ті пакунки вздовж берега та додому несли. Певно, висушать та й матимуть потім сякий-такий ґешефт… А чому б не влаштувати обшук по Тарноруді? Підстава — пошуки вдало переправленої з польського боку партії тютюну! Хто йому завадити у тому зможе?

Марко підвівся, потиснув млинарю руку.

— Дякую… Напоумили мене, пане Йосипе. Ви, якщо до Вас із обшуком прийдуть, то вже не ображайтеся… Я не дам, аби Вас занадто шманали. Накажу, аби оглядали усе з відповідним людським ставленням.

— Наче у совєтів є те людське ставлення до нас, — зітхнув Жезнік. — Та от про що хотів я Вас попередити: Ви із Зойкою — секретаркою Кашина — обережні будьте. Вона геть продажна. Раптом що, то перша Вас закладе…

— Знаю… — зітхнув Марко. — Але поки що вона мені потрібна.

— Ну, самі дивіться… Тільки у найскрутнішу хвилину закладе ні за цапову душу. Так і знайте.