Печатка Святої Маргарити

* * *

Мальцев вів автомобіль сам. Робив це, як для колишнього пітерського робітника, віртуозно, зі знанням справи. Певно, механікою у старі часи теж цікавився.

Їхали до нього додому. Щодо Марка, такий поворот його навіть влаштовував. Схоже, усе й справді йшло непогано.

Але коли Мальцев звернув біля колишнього Шевченківського театру в бік Польських фільварків, Швед внутрішньо напружився.

— Ну, то як Вам Кам’янець, товаришу Клєвєров? — поцікавився Іван Мальцев.

— Гарне місто… Особливо його стара частина. Тільки занедбане. Прикро…

— То нічого! — відповів Мальцев. — 3 часом усе відновиться. Не до історії зараз, не до краси… Але місто все одно гарне. Я спочатку навіть обурився в душі, що мене у цей глухий кут розквартирували. Але тепер… — Мальцев похитав головою. — Погляньте, товаришу Клєвєров, яка тут благодать!

Автівка повільно проминула Георгієвський собор — все ще величний і навіть, на здивування Марка, діючий.

Так близько… Так близько від дому! У Шведа аж серце забилося сильніше. Ніколи раніше дім не був для нього настільки жаданим, настільки дорогим. Так, коли приїхав до Кам’янця у дев’ятнадцятому, відчував себе на сьомому небі від щастя; не міг натішитися відчуттям того, що він нарешті відіспиться у рідній оселі. Але тепер… Хоч би одним оком зараз глипнути на батьківську хату. Хоч би одним оком!

Автівка подалася вниз, у бік річки. За верхівками дерев з того боку Смотрича враз нависли сірі кам’яниці замкових башт.

Мальцев скермував у одну з тісних вуличок, засаджених низенькими вишнями. У Марка пересохло у горлі: такого збігу просто не може бути! Однак…

— Отут я і мешкаю… — задоволено проказав Мальцев, зупинивши автівку біля чепурної хати, що втопала у квітниках і зелені саду. — Отут я і мешкаю, товаришу Клєвєров. Що не кажіть, а хохли уміють, на відміну від нас, росіян, ґаздувати, — додав він, повернувшись до Марка і вказавши на колишнє Шведове обійстя.

Марко йшов по саду, немов на ватяних ногах. Добре, що Мальцев був попереду. Той відчував себе тут направду господарем. По-хазяйськи показував сад, хвалив вигоди обійстя, чистого подільського повітря та краєвид. Далі повів до погреба — ще Марків прадід, Михайло, викопав його — глибоким, на двадцять вісім сходинок під землю. Мальцев похвалився: недавно провів сюди електричне світло.

— Ну, по цигарці і ходімо до хати. Вечеря, певно, уже готова… — сказав Шведові. — У хаті не можна. Марія Степанівна мені строжайшим образом заборонила. Каже, ніхто з колишніх господарів у хаті не палив і Вам не слід! — гмикнув і простягнув Маркові набитий цигарками портсигар.

— І я не палю… — відмовився Швед, — іноді сигарами бавився, у Константинополі — кальяном, але цигарки — ні…

— Ну, як бажаєте, товаришу Клєвєров, — проказав Мальцев. — На нєт і суда нєт. А я до звичайних цигарок давно звичний. Ходімо…

На ганку, просто перед ними, у дверях стояла Марунька. Майже не змінилася, тільки погарнішала ще більше. Зелені очі — як два ставки на півлиця. Не відводила погляду від Марка, остовпіло дивилася на нього.

Оце так втрапив… То Марія Степанівна, домробітниця Мальцева це Марунька? Але чому вона тут? Чому вона працює у Мальцева? Тільки цього йому бракувало! Невже він для того сюди їхав, аби так безглуздо завалити усю справу?

— Знайомтеся, товаришу Клєвєров: моя помічниця, Марія Степанівна… — Мальцев кахикнув у кулак, делікатно пригорнув Маруньку до себе. — Що з тобою, голубонько? Чого так сполотніла?

Марунька наче зі сну виринула. Глипнула знову на Марка…

— Е-е-е-е… Довго ж Ви, товаришу Мальцев… Наче волами добиралися, — проказала розгублено.

— А це — Валеріан Клєвєров, — відрекомендував Мальцев Шведа. — Мій колега. Поживе тут у нас тиждень-другий… Прошу любити і шанувати, Маріє! Завтра його під твою опіку залишаю до обіду; нагодуєш, доглянеш як годиться.

— Ва-валеріан Клєвєров? — повторила Марунька, не зводячи погляду зі Шведа.

— Та що з тобою? — жартома зачепив її ліктем Мальцев. — Сонце заспала?

Марко дивився на Маруньку. Усе, що міг зараз зробити, — на мить притиснув пальця до вуст. Вона побачила і, певно, зрозуміла той знак.

Якщо перед ним усе ще та Марунька, яку він знав раніше, то вона його не викаже. Але що, коли Марунька вже інша? Коли опинилася тут, в услужінні червоного командира, не просто так?

— Проходьте, проходьте, Іване Миколайовичу! — заметушилася вона тим часом. — Прошу, товаришу Клєвєров! Вечеря не чекатиме, вистигне за нашими церемоніями. А я… я розгубилася трохи. Ви ж знаєте, Іване Миколайовичу, гублюся я на чужих людях.

Мальцев вже не слухав, пішов у кімнати.

Марко тим часом із полегшенням видихнув. Отже, Марунька не тільки зрозуміла його знак, але й не виказала. Це вже було добре.

— Товаришу Клєвєров, ходіть сюди, вип’ємо по чарці, поки Марія Степанівна вечерю подаватиме; горілка уже на столі.

Швед порівнявся з Марунькою. Рука сама потягнулася до її руки у купчастому рукаві вишиваної сорочки, легенько стиснув її долоню у своїй. Вона відповіла таким же ледь чутним потиском його долоні і зникла на кухні.

Від цього стискання її руки полегшало на душі, наче у минуле знову повернувся. Він тут не один. Не зовсім один. Це додасть сили!

У вітальні, як і раніше, стіл стояв на старому місці. Зрештою, усе було майже так, як за батьків: ті самі меблі, картини, які знав з дитинства, навіть старі фіранки на вікнах…

Марко зняв свого піджака, сів до столу ближче. Мальцев тим часом налив гіркої.

— Горілка хороша! — проказав він. — Зі старих буржуйських запасів мені дісталася. Знаєте, Валеріане, оту будівлю напроти міської ратуші? Там склад музичних інструментів був: труби, скрипки, балалайки… Ми якось навідалися з хлопцями туди. А там окрім музичних інструментів — французькі коньяки та вина, горілка… Цілий оркестр!

— Контрабанда? — гмикнув Марко.

— Аякже… Кажуть, ще за Петлюри туди контрабандисти наносили усього, а потім тікали стрімголов, коли наші Кам’янець знову повертали. От і залишилось добро. Поміж нами кажучи, — змовницьки стишив голос Мальцев, — гріх було собі кілька пляшчин не взяти. Аякже! Мусили на пробу. Ну, де та Марія з вечерею? — додав нетерпляче. — Маріє Степанівно! Довго ще? Неси, що там маєш!

А Марунька уже й так поспіхом несла на таці полумиски з молодим зеленим борщем — по кружальцю вареного яйця та по ложці густої сметани у кожному, а ще домашній хліб та зелену цибулю.

— Ну, товаришу Клєвєров, вип’ємо за нашу майбутню плідну співпрацю! — Іван Мальцев подав Маркові чарку. — І тойво… може, досить уже оцього офіціозу, Валеріане? Давай по-простому, на «ти»… Раз нас із тобою радянська влада урівняла… Зови мене Іваном. І я в образі не буду. Але тільки не на роботі, — додав, поглядаючи на Маруньку, що якраз виставляла на стіл полумиски з борщем. — Там усе має бути строго.

— Аякже. — Марко перевернув чарку. — Твоє здоров’я, Іване!

Тільки-но горілка теплом розлилася по тілу, відчув, що зголоднів страшенно. Розколотив у полумиску сметану колами.

— Смачно! — проказав, відсьорбнувши наваристої юшки. — Смачно, Маріє Степанівно, готуєте!

Марунька вимушено усміхнулася. Заховала руки за спину, аби новий господар не помітив, як вони зрадницьки затремтіли.

— На здоров’ячко, товаришу… Клєвєров, — відказала.

За борщем принесла замовлені Мальцевим вареники з потрушками, присмачені шкварками. Мальцев харчувався і справді краще, ніж могла б запропонувати будь-яка місцева ресторація.

Їв, аж за вухами лящало.

— Ну, як тобі? — підморгнув Маркові, коли Марунька пішла до кухні. — Гарна молодиця, правда? — пробелькотів із напханим ротом. — У мене самого мати — хохлушка! До слова, я маю цілком радянську теорію, — проказав напівжартома. — Якщо усю ту хохляцьку контру повибивати, а їхніх бабів за наших російських мужиків повидавати заміж, матимемо не життя, а рай. Диви, які вони вродливі, працьовиті. Взяв у руки — маєш вещ! Як там товариш Некрасов писав: «Єсть женщины в русских селеньях…» — так от, я дійшов до висновку, — додав Мальцев багатозначно, — що то не про російських баб, а про хохлушок сказано… Товариш Некрасов наплутав. Ти, звичайно, зі своїм дворянським минулим смаку у простих українських жінках не розумієш…

— З чого ти це взяв? — Марко криво усміхнувся. — У нас у Пітері свого часу прислуга була уся із малоросів. Усіляке траплялося.

— А про те, що ти з колишніх і прислугу малороську вдома тримав… про це нікому більше не розповідай, — Іван Мальцев пильно подивився на Марка. — Кому потрібно, ті й так у курсі справи. А щодо усіх інших… Не всі такі у нас політично-лояльні, як я. Для більшості ти, Валеріане, залишишся під підозрою, класовим ворогом. Розумним, досвідченим, але буржуєм і класовим ворогом. Тут вже як хочеш: ображайся — не ображайся. Не всі усвідомлюють, що усю ту петлюрівську шушару більшовики перемогли лише завдяки грамотним військовим царської армії… Куди тим нашим розхристанцям від борони! Коли в 1917-му їхня Центральна Рада відмовилася від послуг царських кадрів, Володимир Ілліч, молодець, не розгубився…

— Одначе це правда. У російській армії завжди були талановиті командири, — підтакнув і собі Марко. — Приємно чути про таке з уст колишнього пролетарія.

— І що варто зазначити, — Мальцев налив знову собі і Шведові по келишку, — їх високоблагородія і високопревосходительства у двадцятому проливали кров за радянську владу не менше, ніж такі як я, пролетарії! Рятували нашу спільну вітчизну від клятих іноземців і зрадників. Без них ми би й контру петлюрівську не потовкли. І кров у благородій, як виявилося, не блакитного кольору, а червона, як наш прапор! — патетично завершив він.

— То не я, то ти, Іване, небезпечні для загалу речі мовиш… — Швед перехилив чарку, хухнув у кулак. — Але ти у багатьох речах правий. Я дав драла до Франції, а там жив як собака впроголодь, за Росією тужив. Мабуть, і здох би там, на чужині, без користі для вітчизни, втративши свою честь! — промовив Марко, вдаючи захмелілого. — Моя ганьба, Іване, була б неминучою, якби у двадцятому не зустрівся мені Пантелеймоша Баюрний. Тоді все стало на свої місця: він показав мені звернення Олексія Олексійовича Брусилова до офіцерів… Як я міг йому не довіряти! І якщо сам Брусилов став на бік радянської влади…

— Ти, — знову через напханий рот прошамкотів Мальцев, — про Баюрного теж не дуже обмовляйся. Баюрний… він із петлюрівців перевербований. Радянській владі почав служити тільки після того, як його добряче за хвіст притиснули. Тому… А от старічок Брусілов послужив радянській владі на славу і був похований з почестями, як і належить радянському командиру.