Печатка Святої Маргарити

* * *

— Ну, ось ти вже й удома, — Євген Остапенко стомлено позіхнув. — А мені ще маслати до міста.

— То залишайся у нас, — запропонував Марко. — Тут є ще одна спальня, нагорі.

— Ні за які гроші! — розсміявся Остапенко. — Краще я за тобою заїду перед обідом. Вам з Лізою зараз усамітнення потрібне, а не ночувальники за стіною; у вас із нею зараз саме Je t'aime в розпалі, як кажуть французи. От через півроку за потреби, може, й наважуся залишитися у тебе вдома на ніч.

— Як забажаєш, — гмикнув Швед. — Ми наче не буйні.

— Іди вже, йди… — Остапенко кивнув у бік будинку. — Дружина чекає.

Марко зітхнув.

— Таке враження, що я тільки-но виліз із багна і брудний повертаюся в райські кущі.

Остапенко здивовано округлив очі.

— Ти про що, брате?

— Ліза… Вона така чиста, така невинна… А я з усім цим багном до неї…

— Ну то помийся перед тим, як влягтися до неї у ліжко, — гмикнув Євген. — Що за нюні, Шведе? Тобі стало шкода Баюрного?

— Так, я знаю… їх на найболючішому захопив Гінзбург. Його, Клопа… Але… я б краще здох, аніж стати отаким більшовицьким непотребом.

Євген дістав цигарку, запалив і глибоко вдихнув тютюновий дим. Повернувся до Марка.

— От! От, брате, у цьому і є принципова різниця між тобою і Баюрним чи Клопом. Ти б здох. Вони ж вибрали життя і стали запроданцями. Усе… іди. Немає кого шкодувати. Вони — зрадники. Не просто вороги, а зрадники. Розумієш?

Остапенко знову затягнувся димом і випустив у прочинені дверцята автомобіля кільце.

— Іди до своєї Гвіневри, Ланселоте. Ти не у багні, Марку. Іди уже, а то мені теж час їхати.

Відчуття дому не покидало Марка з тієї хвилини, як вони з Елізабет переступили поріг цього будиночка. Було приємно називати його так бодай подумки. Тут, у передмісті Варшави, безпечно, тихо, спокійно. Поки йшов доріжкою між квітників до дверей, тричі зупинявся, аби вдихнути на повні груди прохолодне нічне повітря та послухати цвіркунів. Крізь гілля черешень просвічувало зоряне небо. Зовсім як вдома, у Кам’янці.

Обережно клацнув замком, увімкнув світло. Годинник у передпокої показував пів на другу ночі. Хотілося змити втому і ниючий біль у плечі. Він дошкуляв як ніколи — мабуть, на переміну погоди.

Мило потрапило в очі. Марко підставив лице під теплий струмінь води, механічно розтираючи плече. Трохи нижче лопатки — два шрами від давніх кульових поранень. Перше отримав ще під час Брусилівського наступу. Друге — під Крутами. Обидва такого характеру, що тільки диво могло повернути його до життя. Перший раз санітари могли його просто не помітити серед купи мертвих тіл. Залишити на полі бою. Дякувати Богу, він вчасно прийшов до тями, застогнав. Його стогін почули, підібрали. Під Крутами ж диво сталося знову: його, пораненого і стікаючого кров’ю, побратими затягнули до вагона. Там перев’язали без надії, що довезуть живим. Та він знову вижив.

То, може, у цьому є якийсь вищий сенс, що він досі живий? Що його не вбили тоді чи тоді… От як востаннє, в «Кікі», у Константинополі. Щоразу наче якась вища сила простирала над ним свій омофор. Простим щастям це не назвеш.

Батько не раз йому казав, що улюбленців у Бога немає, що Він до всіх однаковий. А хто ж тоді Давид? Соломон? Даниїл? Зрештою, хто тоді апостол Іоанн?

Може, істина у тому, аби не чекати на докази і вияви любові Господньої, а просто знати, що Бог тебе любить, і жити із цією істиною, не сумніваючись?

Почуватися кепсько після допиту, як сьогодні, Маркові давно вже не доводилося. Гадав, що давно позбувся цього душевного сум’яття. Але те, що сказав йому Клопенко, зачепило за живе.

А як би вчинив він сам, якби батьки вчасно не покинули Україну й не знаходилися зараз у безпеці, у Франції? Якби його рідним загрожували тортури за те, що він обрав іншу сторону, а не служив радянській владі. Як би вчинив він сам? Звичайно, на війні як на війні. І, напевно, вони мають право сьогодні тиснути на Клопенка та Баюрного тим найвразливішим — сім’єю, родиною, що залишилася у радянській Україні. Там пощади чекати нема від кого.

Марко струсонув головою. Він все ще думає про таке. Значить, досі не навчився бути безжальним. Не зачерствів остаточно. Так… Але якою ціною такі, як Клопенко і Баюрний, розплачуються за збережене власне життя і життя своїх родин? Чи не занадто дорогою? Хіба десятки життів інших, які загинули через їхній вибір, не занадто велика ціна? Чи інстинкт самозбереження вищий понад усе в цьому світі?

Намагаючись не шуміти, вибрався з ванни. Гм… Це його робота. Господи, прости.

Хіба він сам обирав собі долю? Він тільки намагається бути вірним тому, що обрав, от і все.

Марко намацав срібну ладанку на грудях. Навіть попри те, що він роками не доходив до храму і востаннє опинився там під час власного вінчання кілька днів тому, він знав, що вірує. Одягнув на палець обручку, яку вдень почепив на ланцюжок. Ніхто, крім вузького кола своїх, не має знати про Елізабет. Про те, що вона є у нього. Що вона його дружина. Відтепер це ще одне його особисте слабке, вразливе місце…

Ледь чутне, по-дитячому миле сопіння Лізи під здоровенною ковдрою змусило залишити усі ці похмурі думки за дверима спальні, розчинитися у солодкому, розлитому повітрям умиротворенні.

Вклався поряд. Як же добре отак випростати тіло… Біль у плечі наче попустило. Присунувся ближче, не наважуючись порушити Лізин сон. Та вже за мить притулився до її теплої спини, торкнувся губами шиї, вдихаючи запах шкіри, згорнув її в обійми. Від того вона прокинулась, повернулася до нього. Притулилася щокою до грудей.

— Марку…

— Налякав? Мила моя!

— Ні…Я навіть уві сні чекала, що ти скоро будеш.

Він зітхнув, але вже не від ниючого болісного відчуття у плечі, а від бажання, що охопило його.

— Ти так міцно спала… — прошепотів винувато. — Скучив… скучив за тобою.