Печатка Святої Маргарити

* * *

Будинок Сеймура прокидався повільно: прислуги він майже не тримав, людини зо три, та й то — законспіровані співробітники надсекретної Secret Intelligence Service — Таємної служби розвідки Великої Британії, офіційно якої не існувало. Але вже сам Ричард Сеймур був живим доказом того, що організація не тільки існувала, але й незримо діяла.

У той час, коли всі ще спали, господар вже працював у своєму кабінеті, однак у залах та коридорах, у численних кімнатах та бібліотеці було тихо.

Марко прокинувся на світанні. За прочиненим вікном починався новий день. З садка віяло пахощами квітів і різнотрав’я — зовсім як колись, удома. Тільки тут аромати якісь буйніші, важчі.

Не вірив своєму щастю, що, можливо, матиме кілька днів такого спокою і відпочинку. А далі… якщо все так, як гадається — швидше за все, його місія у Константинополі добіжить свого завершення. Варшава, Бухарест або кудись далі…

В обідньому залі було порожньо, та кухар Стефан люб’язно запропонував йому кави. Було щось особливе в тому, аби отак неспішно смакувати кавою, роздивляючись крізь прочинене вікно садок Сеймура: вкриті росою квітники та гранатові дерева, слухати, як дзюркоче фонтан, як шелестить легенький вітерець у листі. Думки мимоволі повертали його у цей сад кілька років тому. Швед усміхнувся своїм спогадам.

Здається, Сеймур казав про якийсь сюрприз вранці.

— Марку… Як спалося? — Річард Сеймур нечутно зайшов до їдальні. — Відпочили трохи?

— Так, дякую! Неперевершено. Навіть не пам’ятаю, коли так солодко спав востаннє.

— Треба було до мене частіше в гості заходити, — усміхнувся британець. — Однак… пахне кавою. Стефане, зваріть і мені, по-турецьки! Я хоч і англієць, та, знаєте, полюбив цей східний напій більше, ніж наш британський чай з бергамотом. Кава примушує мій мозок працювати, просвітлює розум. А ситний англійський сніданок спонукає тільки до прогулянки та безтурботного буття… До речі, про сніданок! Ви, мій друже, маєте добре поснідати сьогодні і ні про що не турбуватися більше. А я пошлю людину, аби розвідала, що і як у Вас удома; може, речі які Ваші прихопить.

Марко з вдячністю кивнув. Відчуття спокою та повільного плину часу у цьому будинку не покидало його ні на мить.

Поки вони з Сеймуром розмовляли, Стефан, який служив тут і кухарем, і офіціантом, накривав на стіл: підсмажені тости, варені яйця, буженина, бекон, мисливські ковбаски, масло, сир — усе, що могло 6 смакувати вибагливому англійцю вранці. Сеймур жив у Стамбулі хоч і не на широку ногу, проте відмовляти собі у дотримані класичних британських традицій не збирався.

— Ну от… А Ви, Марку, певне, давно відвикли від домашнього сніданку у родинному колі… — проказав він, накладаючи собі на тарілку бекон.

— Не рвіть мені душу. Тільки учора згадував про ті старі добрі часи, — Марко зітхнув, всідаючись до столу. — Зрештою, англійський сніданок не дуже відрізняється від українського: пам’ятаю, отак і ми всією родиною снідали вдома.

— Бо хороша їжа — вона у будь-якій країні хороша їжа! — весело і безтурботно проказав Сеймур — так, наче він удвох із цим юнаком перебували зараз не за тисячі кілометрів від Великої Британії, а сиділи на веранді його Вілтширського маєтку і насолоджувалися класичним англійським сніданком.

А Марко тим часом кинув поглядом напроти себе. Стефан поставив на стіл ще один прибор. Для кого? Питати у Сеймура він не став, але й за столом ніхто третій добрих десять хвилин не з’являвся.

— Ми от учора з Вами жартували про Гінзбурга, — раптом промовив британець. — Та у тому жарті є істина… Ви от зараз, мій друже, можу сказати, на піку своєї фізичної форми: молодий, підтягнутий, дужий; зір не притупився, рука не тремтить…

— Та годі Вам, містере Сеймур! — Марко якраз відкусив хрумкий тост із сиром та бужениною у два поверхи. — Іноді тремтить, навіть дуже… Ось як зараз. Смакота!

— Я до того, що так буде не завжди, — серйозно проказав Сеймур. — Роки йдуть, Ви дорослішаєте, а потім… старієте і згодом перетворюєтеся у літнього чоловіка — як я. З ревматизмом, поганим зором і сумними спогадами про свою бурхливу молодість. Ви ж розумієте, я з Гінзбургом навипередки вже не ганятиму. І взагалі, все, що Вам сьогодні дається з такою легкістю і навіть захоплює, для мене уже заборонена розкіш. Часом навіть ранкова кава. Але залишається ось що! — Сеймур багатозначно постукав пальцем по скроні. — Розум! Тренуйте його, Марку! Не давайте себе перетворити суто у машину для виконання завдань. Навіть таких правильних, патріотичних. Думайте і не запускайте себе ментально. Бо… — Сеймур не доказав. А Маркові раптом тост застряг у горлі.

— Ну, ось і ти, моя люба халепо! — урочисто проказав Сеймур. — Я гадав, ти ображена і до сніданку не спустишся, та все ж сподівався!

Марко ледве встиг проковтнути, піднявся, не зводячи погляду з незнайомки, що увійшла до обідньої зали.

— Моя донька, Елізабет, — усміхнувся Сеймур. — Моя люба халепа, про яку я вчора Вам натякнув. Ах, зовсім забув! Ви ж знайомі! Тільки уявіть, Марку! Вона подолала таку відстань з Лондона до Стамбула заради свого татуся! Сама знайшла мене тут, у місті. Якби мати-покійниця знала про твої вибрики, Елізабет… У мене кров стигне від самої думки, що з тобою щось могло трапитися!

— Доброго ранку! — привіталася дівчина, цілуючи містера Сеймура в скроню. — Доброго ранку, містере Марку.

Вона зупинилася посеред вітальні — у білій сукні, стягнутій по талії синім пояском, в тон до кольору її очей і намиста. Каштанове волосся локонами, променистий погляд — вона була наче пелюстка квітки, наче пташка, що залетіла до обідньої зали крізь прочинене вікно з Сеймурового саду.

Маркових уст не могла не торкнутися посмішка.

— Лізо! Невже це ти! Господи… як ти виросла! Яка ти стала! — захоплено проказав він.

— До речі, Марку! — кахикнув Сеймур, вочевидь, задоволений враженням, яке справила на Марка поява його доньки. — Елізабет ніколи і нікому не дозволяла називати себе ні Бетті, ні Ліззі… Ото Ви перший і єдиний, кому дозволено називати її інакше.

— Лізо! — Марко підійшов до неї, допоміг сісти дівчині за стіл. — Коли ми востаннє бачилися, ти була отака! — показав рукою на рівні грудей. — Зовсім дівчисько! Скільки тобі тоді було? Тринадцять? Чотирнадцять?

— Майже п’ятнадцять, містере Марку, — відповіла донька Сеймура.

— Ти справжня красуня! — розсміявся Швед. — І ти сама, з Лондона…

— Так. Мені набридло сидіти там, у тітоньки в Вілтширі. У мене були гроші, якими я могла скористатися, коли наступить моє повноліття. Я просила-просила батька про зустріч, він усе відкладав мій приїзд, і ось я утекла!

На обличчі Марка відобразився подив.

— Лізо… Ти знаєш, яких ти небезпек, на щастя, уникла? Дівчина твого віку, сама в такій небезпечній подорожі… Та навіть тут, у Константинополі… Хто знає, що з тобою могло трапитися!

— Але ж нічого не трапилося! — усміхнулася Елізабет. — До того ж ми листувалися. Правда, тату? Минуло чотири роки з часу мого останнього приїзду сюди, і я погано пам’ятала, де знаходиться твій будинок, зате у мене була твоя стамбульська адреса. Залишалося на вокзалі лише найняти візника і показати її. Хто у Стамбулі посміє зачепити дівчину-європейку, твою доньку! А далі все просто…

— Так, просто! — зітхнув Сеймур. — Та мене мало серцевий напад не вхопив, коли я її побачив на порозі!

Марко затулив обличчя рукою.

— Розумію Вас…

— До речі… — Сеймур багатозначно подивився на Шведа. — Перше, що вона запитала, коли увійшла сюди, Марку, — це те, чи Ви все ще у Стамбулі. Зізнаюся… вона розпитувала про Вас мало не у кожному листі. Але я не наважувався Вас турбувати тими листами. Ви ж розумієте мене, Марку…

Так, звісно. Марко розумів. Це було правильно — пригасити ледь спалахнуле юнацьке захоплення і у ньому, і в ній. Захоплення, яке не мало надії на продовження чи нормальне майбутнє.

— Лізо… — Швед із відчаєм подивився на дівчину через стіл. — Лізо, я нічого про це не знав. Мені так шкода! Містер Сеймур не розповідав мені нічого раніше, інакше… інакше я би обов’язково написав тобі!

Дівчина мовчки намащувала свій тост маслом. Її обличчя вкрив рум’янець.

— Марку, вона зашарілася! Ми її засоромили.

— Я страшенно радий бачити тебе, Лізо! Правда! — усміхнувся Швед, подумки прощаючи Сеймуру його необачне мовчання.

— То, може, якщо Ви сьогодні не зайняті, складете мені компанію? — запитала Елізабет, не зводячи погляд з Марка. — Прогуляємось містом, як тоді?

— Ні-ні! Не далі саду, — заперечив Сеймур. — Містеру Марку не можна поки що виходити в місто… Він має справи тут, у мене вдома. Елізабет, не змушуй мене бути суворим із тобою.

— Я все розумію, батьку… — відповіла дівчина. — Я ж не маленька!

— Ну, якщо ти все розумієш, то чудово! Може, за тиждень і прогуляєтеся. Якщо, звісно, ти будеш добре поводитися, і я не виряджу тебе назад, до Англії…