Печатка Святої Маргарити

* * *

Всередині криниці усе було, як він залишив.

Бовтатися на мотузці не така вже й приємна штука, а ще й щось робити при цьому взагалі незручно. Та Жезнік зі старої кінської упряжі змайстрував для нього щось подібне до альпіністського спорядження, вже на Маркові підігнав усі ремінці. До криниці вирушили за північ, коли Тарноруда зовсім заснула.

Без зайвих розмов навпомацки Семенюк із Жезніком спустили його до криниці.

Згори пролунало приглушене пирхання коней. Стримували їх, аби Маркові було зручніше триматися там, у кам’яному мішку криниці.

Швед спробував забити у розщелину між камінням металевого гачка. На нього як на вішак почепив гасову лампу.

Миготливе світло затанцювало навколо, створюючи на кам’яному полотні химерні тіні. Тепер працювати було зручніше.

Марко обмацав стіну. Скидалося, що саме у цьому місці вона була лише для того, аби створити видимість суцільної кам’яної кладки.

Швед гойднувся, наблизився впритул до отвору. Заглянув — темінь, хоч в око стрель.

Просунув руку всередину. За каменем, скільки міг випростати руку, була темна холодна порожнеча.

— Ну що там? — почув згори голос Жезніка. Семенюк шикнув на млинаря, мовляв, не заважай.

— Ото, певно, можна й в штани накласти з переляку, якби із того боку, із темряви отвору, хтось вхопив мене за руку! — проказав Марко угору до Жезніка. — Усе добре… Дивлюся, як тут краще прилаштуватися.

Спробував хитнути камінь поряд. Підважив прихопленим у Жезніка крейцмейселем. Усміхнувся собі під носа: ех, Мальцев-Мальцев… не знав ти, бісів пролетарій, для чого крейцмейселі застосовуються! Камінь хитнувся, зрушився з місця і полетів униз, боляче стукнувши Марка по коліну.

— Ах ти ж!

Тепер отвір був ширшим, та все одно не пролізти.

Він відчепив лампу і спробував просунути її в отвір, освітити той темний простір.

Світло заблимало, замиготіло, поволі вихопило з мороку низьке приміщення, наче вирите у товщі землі, за кам’яною кладкою. Марко повів рукою, аби освітити ту печеру від верху до низу.

Незручно. Занадто темно. І нічого не видно.

Знову почепив лампу на гачок і, орудуючи крейцмейселем як важелем, зрушив у кладці ще один камінь. Далі вже було простіше.

Камінь за каменем летіли униз, із шумом падаючи на замулене дно криниці. Скоро перед Марком утворився отвір, в який він цілком міг би пролізти, хоч і зігнувшись у три погибелі…

Відчуваючи себе Едмоном Дантесом, він раптом пригадав майже дослівно ті рядки, які стільки разів захоплено перечитував у дитинстві:

«Дантес зачекав, поки повітря ззовні трохи освіжить цю мертву атмосферу, й увійшов…»

Можна було, звісно, ще трохи розширити прохід, та, на відміну від свого улюбленого літературного героя, який вичікував до останнього, аби «віддалити впевненість і зберегти надію», Шведу не терпілося нарешті дізнатися, що ж там, за темінню: скарби святої Маргарити чи пшик.

До того ж у літературного графа Монте-Кристо було добре відоме Маркові, наперед визначене фантазією автора майбутнє. У Марка ж — невизначена реальність і ще більш невизначений завтрашній день.

Бо хоч Василь Семенюк та Йосип Жезнік цілком могли б зійти за контрабандистів із зазначеного роману, зате Тарноруда мало нагадувала безлюдний острів у Середземному морі, звідки Едмон Дантес безперешкодно зумів вивезти віднайдені ним скарби.

— Попустіть трохи мотузку! — упівголоса гукнув до Жезніка Марко. — Я спробую перевірити, що там!

З трепетом у серці Марко зачепився ногою за виступ каменя і обережно проліз крізь отвір усередину. Згори мотузку послабили.

Швед освітив простір перед собою: над головою низьке склепіння — рукотворна печера, викладена кам’яними плитами.

Невелика, майже квадратної форми.

Ступив крок уперед, зачепивши обличчям павутиння, що звисало зі стелі, і зупинився, відчуваючи, як лунко калатає у грудях серце. Просто перед ним під стіною, вкриті напівзотлілим, схожим на густе павутиння омофором, тулилися боками одна до одної дві невеликих скрині. Дерев’яні, у заіржавілому залізному обкладі, вони все ще зберігали форму.

Швед присвітив: на нього із покривала дивилася сама королева Маргарита.

Замість очей, вигаптуваних колись золотими нитками, була діра. Однак на омофорі збереглися обриси її лику.

Марко розібрав зображення хреста і книги у руках святої — її постійних символів.

Над головою гаптовані сріблом троянди обрамляли напис.

Затамувавши подих, він нахилився, обережно провів пальцями, відслідковуючи завитки літер. Розібрати, що там було написано, складно. Однак вцілілі два слова «Alba Rose» підтверджували його здогад: то був девіз братства Білої Троянди, що, як і раніше, мала цвісти на старому місці…

Ех, ясновельможна пані… Знала б ти, що зробили більшовики із твоїм храмом, із твоєю трояндою… Чи на цьому станеться?

Спробував підняти покривало — зітліла тканина розсипалася просто під його пальцями, залишивши на долонях вологий порох.

Марко все ще не йняв віри власним очам. Він знайшов! Знайшов скарби святої Маргарити!

Обережно спробував підважити віко ближчої до себе скрині. Колись міцні залізні скоби проіржавіли наскрізь і вже не могли чинити спротив тому, хто надумає відчинити їх.

Марко рішуче підважив віко скрині, і воно упало, розламавшись на кілька частин. Старе дерево не витримало, проломилося під дією крейцмейселя, і з утвореної дірки просто на ноги Шведові посипалися монети.

По вінця наповнена золотом старовинна скриня видавалася витвором його уяви, сном, який зараз закінчиться і все повернеться як було, на свої місця…

Марко навіть ущипнув себе. Ні, захопливе видіння не зникало!

Золото! Справжнє золото, від карбоване цілі століття тому!

Марко відчув, як у його вухах лунко запульсувала кров, а чоло вкрилося краплями поту. Навіть долоні стали вологі й липкі.

Золото блищало тьмяно і звабливо.

Подібно до Едмона Дантеса, він занурив руки у золоті монети.

Сягнув пальцями аж до дна. Набрав повні пригорщі і розтиснув пальці.

Монети посипалися з рук золотим дощем…

Так ось як воно — відчути себе справжнім графом Монте-Кристо!

— Господи… дякую Тобі! Я знайшов! ЗНАЙШОВ! Якби ж Ліза могла зараз бути зі мною поряд! Могла побачити все це…

Марко жадібно ковтнув повітря, бо видалося, тут, у цій тісній печері, його раптом забракло. Спробував випрямитися — вперся головою у кам’яне склепіння.

Дантесом керувала помста. Прагнення справедливої помсти тим, хто зруйнував його життя. І він поклав власне життя, аби помститися своїм колишнім друзям: Данглару, Фернану, Кадрусу… Швед знову посміхнувся, пригадуючи, як читав «Графа Монте-Кристо» у батьковому садку, застеливши на траві стару ряднину, і уявляв себе героєм того роману.

А що керує ним сьогодні, як не бажання помститися за понівечену долю своєї країни? За пролиті ріки крові, за втрачених друзів і побратимів? За людей, які немудро, керуючись лише бажанням жити у спокої і ситості, втратили єдине, що насправді могло 6 їм ту ситість та спокій забезпечити — власну державу та її незалежність! Дали себе задурити совдепівською пропагандою, не розуміючи, що радянсько-московське рабство від попереднього, царсько-московського, нічим особливо не відрізняється, і той, хто жадає миру, мав би у першу чергу наготувати рушницю…

Поряд із першою стояла ще друга скриня з причиненим віком, яке виявилося міцнішим за перше.

Доклавши зусиль, Швед відчинив його і не стримав вигуку захоплення: там було коштовне каміння, перли, самоцвіти і знову золото…

«Року 1078-го у супроводі загону озброєних до зубів шотландських лицарів та монахів-бенедиктинців, яким вона всіляко протегувала у Шотландії, Маргарита відправила віз, наповнений скринями зі щирим золотом та усілякими дорогоцінностями….» — саме про це ці рядки…

Марко наповнив золотом другий мішок. Семенюк із Жезніком, поступово підтягуючи його вгору, благополучно витягнули безцінний вантаж на світ Божий.

— Там ще багато? — поцікавився Жезнік.

— Певно, буде ще зо два.

Марко витер долонею спітніле обличчя і взявся набирати новий мішок.

— Треба поспішати, скоро світатиме… Як Піскурівкою до млина пробиратимемося? — спитав Семенюк. — Аби яка роззява більшовицька нас не зауважила!

Визбиравши усе до останньої монети на землі, Марко ще раз присвітив. Ну, якщо і закотилася яка, то сюди, до криниці, ніхто ще довго не полізе, а отже, і таємниця ще довго залишатиметься нерозкритою…

Вдягнув на себе змайстроване Жезніком спорядження.

— Тягніть…

Нічна жива прохолода, змішана з пахощами літніх трав, обдала обличчя приємною свіжістю.

— Якби ви побачили те, що я бачив… Зомліти можна! — проказав тихо до Семенюка. — Оце так видиво!

Жезнік поплескав Марка по плечу.

— Всідайтеся, пане Подоляк. Світатиме скоро… Поспішати треба.

— Одне мене гризе… Що усі ці скарби з України вивезти доведеться, — зітхнув Швед. — А можна було б для людей побудувати українські школи, бібліотеки, відновити те, що постраждало під час боїв із більшовиками…

Семенюк прицмокнув до коней і рвучко повернувся до Марка.

— Якщо Ви не вивезете це золото і не витратите для української справи, то за Вас це зробить Мальцев, — проказав сердито. — Або ж більшовики тому раду дадуть і все піде в одну діру. Зараз не так бібліотеки й школи потрібні, як люди навчені та зброя, аби протистояти більшовицькій владі. Бо відчуває моє серце: ми з Жезніком ще недовго зможемо українську справу тут, на Збручі, підтримувати, скоро і нас притиснуть. Сам дивуюся, що допоки з нами панькаються.

Швед не знайшов що відповісти.