Печатка Святої Маргарити

* * *

Вже увечері Швед телеграфував до Кам’янця послання з таким безневинним текстом:

«Кам'янець-Подільський

Марії Коропець

Маню, тут гарно, риби на Збручі доволі. Але сама розумієш, кордон. Рибалити заборонено. Та не біда, є ще кілька ставків. Мій приятель — з місцевих — охоче покаже там усі рибні місця. Тому, якщо хочеш бути ближче до мене, приїжджай до Волочиська. А як ні, то, коли будемо вдало рибалити, відправлятиму тобі тараньки».

Прочитати його у правильному контексті адресату було нескладно:

«Контрабанда на Збручі процвітає, хоч і є певні моменти — все-таки кордон. Але є ще кілька нових каналів. Кашин упіймався і готовий здати усі свої зв'язки… Хочеш бути у курсі справ — приїжджай до Волочисъка, а ні — матимеш долю від Кашина з кожної його оборудки…»

Звичайно, Івана Мальцева мало цікавили контрабандні оборудки Порфирія як перехоплене джерело для власного збагачення. Вони були занадто ризиковані, потребували великої кількості причетних та подільників, а ще для контрабандного краму той мусив утримувати склад біля комендатури, замаскований під стодолу з дровами та сіном.

Але оці ігри з Кашиним мали допомогти Маркові тримати Порфирія на короткому повідку, притлумити його пильність, аби самому не помінятися місцями з волочиським комендантом і не перетворитися на жертву.

Тим часом збігав день за днем, тиждень за тижнем. Марко раз за разом відправляв послання з Василем Семенюком до Тернополя. Сповіщав про те, що дізнавався від Мальцева: про ситуацію на кордоні, чисельність військових, озброєння. Про настрої місцевих та продажність червоних командирів. Про те, які недобрі новини приходять з Москви на рахунок українських селян та як влада підкручує гайки щодо хлібозаготівлі; про безапеляційні заяви народного комісара земельних справ Шліхтера у журналі «Вісник сільськогосподарської науки та дослідної справи» та до чого це все, на думку Марка, котиться…

Як і передбачалося, ніякого потужного націоналістичного підпілля ні у самому Кам’янці, ні вздовж Збруча не було виявлено. Місцеві займалися контрабандою, аби якось вижити, ото й усе. Хоч настрої у населення були не найкращі, бо радянська влада тиснула з нормами хлібозаготівель, проте не про якісну підпільну боротьбу йшлося, а, швидше, про звичайне людське невдоволення, яке могло вилитися хіба у короткочасні криваві бунти.

Найбільше тривожили заклики до суцільної колективізації, що тепер лунали по селах все частіше. Збоку це виглядало рятівним заходом, добровільним залученням селян із усім їхнім реманентом та господарством у так звані комунгоспи, чому раділа, звісно, тільки сільська голота. Ґазди ж, які тримали домашні господарства, добре усвідомлювали, що на ділі це означало ось що: у таких, як Василь Семенюк, примусово мали відібрати корову та решту господарства, увесь сільськогосподарський реманент, запаси зерна, бо усе тепер мало стати спільним, колгоспним і оброблятися тим примусово відібраним реманентом мали колгоспні поля — вчорашні земельні наділи, теж відібрані у таких господарів, як Василь Семенюк. Пам’ятаючи роки продрозверстки та голод на Поділлі 1925-го року, усі розуміли: добром то не скінчиться.

Зрештою, сповістив про те, що у Волочиську та Кам’янці вдалося налагодити «трійку» і що можна починати переправляти агітаційну літературу, бо знайшовся надійний спосіб. Однак як довго те можна буде робити, не знав…

Тим часом писав і Мальцеву до Кам’янця про те, як ідуть справи — офіційно і неофіційно, на ім’я Маруньки.

Щотижня під різними приводами їздив до Тарноруди, аби огледітися на місці та зрозуміти, з якого боку краще братися до пошуків скарбів.

З бідакою Крушанівським, котрому так-сяк залікували понівечені руки, зустрічався від імені Мальцева. Той не мав чого додати до сказаного, бо усе, що знав, уже розповів. Гірко причитав про смерть єпископа Лєпновського та, ховаючи очі від сорому, зізнавався, що пережити тортури більше не зможе. Тож якщо потрібно бути «своїм» у Тарноруді, він згоден. Нехай тільки скажуть, що потрібно робити.

Колишня коханка Кашина, Зоя, була рада і галантним поводженням із нею. Хоч і розраховувала на більше, та Швед щоразу делікатно спроваджував її додому, і Зойка щаслива бігла назад, вірячи, що ось-ось все і станеться, і скоро її новий опікун стане й коханцем, бо не уявляла, як можна ставитися до неї отак гарно, не маючи з того ніякого тілесного зиску.

З пошуками скарбів Марко не дуже розумів, звідкіля їх починати, а тому вичікував слушної миті. Щось підказувало, що за логікою усе мало б починатися із костелу Матері Божої Святого Скапулярію…

Та щоразу, коли бував у костелі, роздивляючись численні зображення на стінах та символи, губився. Вигадати так, аби провести увесь день у костелі, детально вивчаючи його фрески та зображення, не випадало.

Думки про Елізабет гнав із голови, хоч і тужив за нею. Заспокоювали ті кілька рядків листа, що отримав через Шидловських з Варшави:

«Канарці, звісно, сумно без тебе, але вона все ж співає. Призвичаїлася до нової клітки. Піклуємось про неї усією родиною, тож коли приїдеш, побачиш її такою, якою залишив…»

Канаркою у повідомленнях умовилися називати Лізу — раптом щось термінове. У записці нічого термінового не було… Ліза не вагітна, і з нею все добре.

У Семенюків Маркові жилося добре. Василь Семенюк допомагав охоче, без зайвих питань вирішував усе, що від нього вимагалося. Інколи Шведові здавалося, що господар хати, у якій він жив, не звичайна людина, а козак-характерник, що володіє надможливостями. Бо як інакше можна було пояснити вправність Семенюка у перетині кордону? Не інакше як уміє вовком чи коропом перекидатися, — жартував сам до себе.

Усе ж насправді було значно простіше. Василь мав знайомих на кордоні, яким давав хабара, пояснюючи свої часті перетини кордону тим, що дружині потрібні ліки, які дістати можна тільки у Тернополі, бо туди йому ті ліки довозили аж із Кракова; а ще знав, де на Збручі «вікна» і мав там своїх людей.

Таким «вікном» були два млини за Тарнорудою по обидва боки Збруча. На одному, із радянського боку, порядкував той самий Йосип Жезнік, а на іншому — якийсь давній Василів знайомець, що мав дружину, Марцю, вправну кравчиню. Марця тримала свої зв’язки із Шидловською, підрублювала для готелю пані Юстини простирадла, шила скатертини та решту постільної білизни.

Млинарі добре засвоїли мову потаємних знаків і передавали один одному за допомогою руху водяних коліс та прив’язаних до них клаптів тканини необхідну інформацію.

Якось Марко повернувся з виїзду запівніч. Семенюк не спав. Стурбовано подивився на Шведа, пляцнув долонею на ослінчик і налив йому горілки.

— Сьогодні пані Марця з того боку Збруча увесь день прала та білизну на колесі сушила… — проказав тихо. — Біленькі такі простирадла… Колесо не рухалося. Значить, завтра увечері можна буде отримувати, що привезуть. Жезнік уже й човна наладнав. Там тихо, човен пливе беззвучно… Справимося.

— От і добре, — відказав Марко. — Господь допоможе.

— Так-то воно так… — похитав головою Семенюк, хрумкнувши огірком. — Але куди ото все дівати? Тут складувати — небезпечно. А раптом обшук який станеться! Ви лиш мене зрозумійте правильно! Я і душу готовий положити за Україну, але дітей шкода… Більшовики нікого не пощадять.

— Ну-ну, душа поки що нам, живим, знадобиться, — усміхнувся Марко, перехиляючи чарку. — Поки я тут при службі, — проказав, — обшуку Вам немає чого боятися. Та однак складувати у Вас теж нічого не будемо. Маю направду ліпший сховок.

— Який же це?

— А такий… трупарню у Кам’янці, — відповів Марко, засмаковуючи і собі малосольним огірком горілчаний присмак у роті.

— Трупарню? — перехрестився Семенюк. — Ну, най буде трупарня… Але ж як доправляти усе те до Кам’янця? Це ж навіть не до Проскурова! Трохи є шляху… А у місті? Раптом спинять, перевірять? Який у Вас план?

— А план такий, — відповів Марко. — Ви, пане Василю, займетеся новою справою. Будете час від часу домовини робити та до трупарні кам’янецької доправляти підводою. А що? — подивився на подивованого Семенюка. — Часи важкі, люди мруть як мухи… А Вам на щось родину годувати треба… Ото робите три домовини, дно має бути подвійне. Туди усю агітацію і складемо. Доправлятимете їх до кам’янецької трупарні, там залишите такому собі пану Кренцелю. Він далі сам дасть раду усьому…

Семенюк зітхнув, налив собі і Маркові знову. Підсунув ближче тарілки зі смаженою яєчнею та салом.

— Як же я поясню свій раптовий заробіток сусідам?

— А що тут пояснювати? — розвів руками Марко. — Ви людина ділова. Маєте у Кам’янці знайомого, який запропонував підзаробити у такий спосіб… Гроші не пахнуть, а дорогу у Волочиську Ви нікому не переходите; отримали замовлення — то й зробили. Дітей же Ваших ті, що питатимуть, не годують! А домовини везтимете відкритими, одну в другій, застеленими якоюсь рядниною, аби очевидно було, що порожні. Жодних підозр це не викличе ні у кого… Людина, що прийматиме Вас у місті, — теж поза всілякими підозрами. До того ж я даватиму Вам листа до місцевого уповноваженого ОДПУ. З таким листом Вас ніхто затримувати та оглядати не посміє.

Семенюк замислився, але вже за мить згідно кивнув головою.

— Добре. Отже, завтра, як Бог дасть, перевантажимо все Жезніку до млина, а я тоді…. А де ж гроші на матеріал брати? — поцікавився. — У мене стільки гарних дощок не набереться…

— Грошима я Вас забезпечу, за це не хвилюйтеся. Придбаєте матеріал.

— Так містяни вибагливіші… — проказав Семенюк. — Тож і домовини мають бути не рівня тим, у яких по селах ховають…

— Не хвилюйтеся. Дам гроші і на тканину, і на мереживо, — усміхнувся Марко. — Головне налагодити усе.

Вже за півтора тижні Василь Семенюк повіз перші три домовини, оббиті дешевеньким шовком і мереживом, до Кам'янця. При собі мав і листа від свого квартиранта, спеціального уповноваженого ДПУ Валеріана Клєвєрова, до уповноваженого ОДПУ Івана Мальцева з черговим донесенням Марка. Домовини лежали одна в одній, наче полумиски у миснику, старанно вкриті грубою рядниною, яка захищала делікатну тканину оббивки від пилюки.

У подвійному дні домовин лежали тісненько спаковані агітаційні україномовні газети, листівки, котрі нещодавно уночі переправили через Збруч з підволочиського боку. Солідний запас як для Кам'янця.

Діставшись міста, Семенюк насамперед рушив до міської трупарні, знайшов Кренцеля. Домовини вивантажили просто у морзі, і Семенюк, полегшено зітхнувши та накупивши міських гостинців домашнім, на зворотному шляху заїхав до Мальцева додому, аби передати тому звіт Марка та особливе доручення для Маруньки.

Наступного ранку, тільки-но Мальцев поїхав на роботу, до Кренцеля в трупарню, по очі загорнута у жалобну чорну хустину, наче родичка якогось померлого, прийшла Марунька. Пробула там недовго, а вже увечері приїхала підводою з чоловіком. Повантажили труну та й повезли.

Кренцель же, на подив усім колегам, розпочав власний ґешефт: випросив собі дозвіл і взявся просто у коридорі моргу, досить просторому й порожньому приміщенні, виставляти труни та усе необхідне для поховання, аби ті, хто приїжджає по свого мерця, не витрачали час на пошуки домовини, а могли придбати її просто у Кренцеля. Так за якихось кілька днів трупарня Кренцеля перетворилася ще й на салон ритуальних послуг — вельми прибуткову справу, адже Кам’янець все ще залишався містом чималого прошарку інтелігенції, котра не встигла відвикнути від колишньої естетики дорадянських часів і якій було не все одно, у якій труні ховатимуть.

Тим часом Марунька з чоловіком, старанно приховавши труну у глибині підводи, завозили її непоміченою на домашнє обійстя, добували з-під подвійного дна українські агітки та газети.

Чоловік труну розбивав на друзки й спалював у печі, тканину віддирали, а агітаційний матеріал Марунька щоранку носила потроху до Кам’янця та ховала на колишньому обійсті Шведів, що тепер належало уповноваженому ОДПУ Івану Мальцеву — просто у тому погребі, де зберігалися варення, солонина, масло, сметана, молоко та контрабандна мальцевська випивка.

Тут надійно заховати газети було нескладно. Погріб був сухим і глибоким, а найдальша ніша завжди була порожньою. Тож отам, у кам’яному заглибленні, за старими бочками і ховала Марунька газети та агітки. Тут і було головне сховище.

Коли усі антирадянські газети й агітки були перенесені до Мальцева, у Кам’янці та в його околицях почався справжній рейвах: невідомі взялися уночі людям розкладати попід двері націоналістичні агітки, україномовні газети, розклеювати листівки у залюднених місцях.

«Невідомі діють зухвало, Валеріане, упіймати їх немає ніякої можливості, бо ніхто не знає, де завтра вони роздадуть оту антирадянську літературу, — так писав Маркові до Волочиська Мальцев. — І я не можу тому дати ради, бо людей не вистачає…».

Іван навіть не здогадувався, що вранці після того, як він від’їжджає на роботу, його власна домробітниця, Марунька, йдучи на базар по продукти, щоразу потай виносить у кошику із його ж погреба поділену на менші частини нову пачку листівок і вже на базарі роздає ті агітки тим, хто розносить далі — хлопцям з їх нечисленного гуменецького підпілля. А ті в свою чергу вітром віялися по місту та околицях, непомітно підкладаючи агітки усюди, де лише можливо.

Так діяли, аж доки агітки не закінчувалися, а далі, за місяць, Василь Семенюк віз до Кам’янця нові кілька домовин, у подвійному дні яких лежали українські націоналістичні звернення та газети і все повторювалося спочатку.

Марко уже не рахував днів і тижнів. Звикся зі своїм новим становищем. Не мав уявлення, коли повернеться назад до Варшави, де залишив Лізу, і це гнітило його; відчував себе винним перед нею. Однак у пошуках скарбів не просунувся ні на крок, хоч і мав час обійти усю Тарноруду вздовж і впоперек, тож подумки давав собі слово, що тільки-но просунеться у цьому напрямку хоч трохи, шукатиме можливість податися до Польщі хоч на кілька днів. Вже не знав, що наплете Мальцеву, але прагнув хоч ненадовго побачитися з Елізабет.

Єдине, чого боявся, — то це аби ніхто із Маруньчиних друзів не попався. Неспішність й акуратність виконавців допомагала не викликати зайвої підозри до Маруньки чи Кренцеля, однак у місцевому ДПУ уже твердо розуміли: на території Кам'янця діє справжня, а не міфічна група, що підтримує зв’язки із більш серйозними націоналістичними угрупуваннями, від яких отримує й поширює антирадянську агітаційну літературу.

Щойно все закручувалося занадто прикро — Марунька та її спільники стихали на якийсь тиждень-другий. Та потім агітки з’являлися знову і знову, а самі виконавці залишалися невідомими і невловимими.