Печатка Святої Маргарити

* * *

Поки Швед із Мальцевим вечеряли, Марунька постелила йому у колишній його ж кімнаті.

У дверях зіштовхнувся із нею. Вона запитально подивилася в очі.

Оглядівся: Мальцев вийшов у садок викурити після вечері цигарку.

— Завтра… Усе завтра, Маруню, — прошепотів їй. — Завтра зранку побалакаємо. Я — спати, бо голова гуде, мов дзвін.

Від споминів щеміло серце. Здавалося, перед тим як заснути, Марко навіть вловив легкий аромат лаванди — її гілочками мати завжди перекладала усю постільну білизну. А може, то Марунька теж тепер так робила…

Показна щирість, турбота та відвертість уповноваженого ОДПУ була на диво правдоподібною і одночасно насторожувала. Думка про те, що вся ця братська турбота і покровительство, якими оточив Іван Мальцев Марка з моменту його прибуття до Кам’янця, має під собою ще якусь, іншу причину, а не лише потребу у професійних і кваліфікованих кадрах для роботи місцевого відділку ДПУ, була останньою, яка майнула у Шведа у голові перед тим, як він провалився у сон.

Револьвер За звичкою поклав під подушку.

Спав, наче у глибокому колодязі. Не відчуваючи плину ночі. Ні мати, ні батько, ні Елізабет у сни не приходили. Якесь темне, важке провалля…

Вранці, спросоння, ще із заплющеними очима, швидше, підсвідомо відчув: хтось сидить поряд, на його ліжку, дивиться на нього, не відводячи погляду.

— Маруню?

— Він поїхав до своєї комендатури, — відказала вона. — Наказав приготувати для Вас сніданок, напрасувати одяг і не заважати, поки працюватимете. То Ви тепер працюєте на радянську владу?

Швед сів, протер очі.

— Маруню… І я радий тебе бачити, — проказав із сумною посмішкою. — Чекай, нехай я встану, вмиюся, приведу себе до ладу. Та й поговоримо. В житті стільки не пиячив, як за оці два дні. Голова обертом.

— То Ви тепер працюєте на радянську владу? — повторила вона. Тримала у руках його револьвер, націлений Шведові просто в груди. — Кажіть правду, паничу, аби я знала.

Марко перевів погляд на дуло револьвера, потім на Маруньку. Схопив її за руку, крутнув, і за мить револьвер уже був у нього в руці.

— Здуріла чи що… Дай сюди.

Вона потерла зап’ясток, за який він схопив занадто сильно.

— Вибач… не хотів тобі зробити боляче.

— Скажіть, паничу, мені правду: то Ви тепер червоний командир? — промовила знову зі сльозами на очах. — Я маю знати.

Він потягнув її до себе, обійняв. Зітхнув важко і якось безрадісно.

— Маруню… Та доста вже з тим паничем. Єдине, що тобі скажу, — не думав, що ночуватиму у своїй колишній хаті. А тебе і зовсім не розраховував зустріти. Більше тобі задля твоєї власної безпеки нічого знати не потрібно.

— То Ви… звідти? Ви все ще… за Україну? — промовила тремтячим голосом.

— Для тебе я Валеріан Клєвєров, — проказав їй на вухо. — Колега господаря цієї хати. А ти… як знову тут опинилася? Чому стала працювати у нього?

— Він сам розпитав у людей, хто раніше тут у прислузі був, знайшов мене, запропонував знову працювати у нього домробітницею, — відповіла Марунька. — Чоловік мій не дуже тому був радий, але я погодилася, бо після того, як наші відійшли за Збруч, ми усі дуже бідували. А тут — самі бачите: я можу щось і додому взяти з харчів і платить Мальцев мені справно. А по-друге… — Марунька пильно подивилася Маркові в очі. — Я… Я тут не просто так. Розумієте? У нас є невелика група патріотів… Чоловік п’ять…

— Зрозумів.

Марко випустив Маруньку з обіймів, спустив ноги з ліжка.

— Іди, готуй сніданок. Я поки вмиюся і поголюся. Усе зрозумів, Маруню, — проказав, поправляючи їй пасмо волосся. — Це дуже добре, що тут є такі люди. Але будь обережна, аби тебе не зрадив ніхто. У ДПУ свої методи і агенти всюди. Може виявитися, що той, кому ти довіряєш, приставлений, аби вивідати про ваші наміри усе. Або ж змусять його катуваннями… Будь уважна.

Вона кивнула.

— То тепер Ви нам допоможете? Тепер, коли Ви знову тут…

— Маруню, — Швед похитав головою. — Не все так просто і однозначно.

Марунька знов впала Маркові на груди. Зайшлася від беззвучного плачу.

— Господи, як я на Вас чекала, паничу! Як чекала! Ні звісточки ж, ні чутки ніякої… не залишайте нас тепер, дуже ми тут бідуємо при тій радянській владі… А кажуть, ще гірше буде. У Гуменці вже приїжджав червоний комісар, оглядали землю, хати, дивилися, що в кого на обійсті є…

— Заспокойся, Маруню… Заспокойся. — Марко погладив її по волоссю. — Тут сльозами уже не допоможеш. Робитимемо усе, що зможемо. Але можемо ми поки що направду не так багато. То дуже добре, що ти до Мальцева домробітницею влаштувалася. Буду мати справу тільки із тобою. Більше ні з ким. Ти теж повинна мати дві-три людини, на яких можеш покластися.

— Маю. То надійні люди. Жоден советам не продався.

— Якщо так, то будемо з-за Збруча доправляти сюди листівки та газети. Усе, що треба. Зрештою, у Кам’янці немає більш надійного сховку, ніж хата уповноваженого ДПУ — проказав до неї. «І морг», — додав подумки про себе. — Ти молодчина, Маруню!

Вона витерла сльози, подивилася на Марка вже веселіше.

— Як пані Ганна? Як Ваш батько? Як вони там, у тій Франції?

— Наче добре. Тримаються. Сумують, звісно, за Кам’янцем, — відповів Швед. — Бачив їх років зо два тому. Якби було щось погано, дали б мені знати… значить, усе добре. Ну, гаразд, Маруню, заспокойся. Іди, іди… І я теж справами займуся, бо мені до обіду треба усе завершити. Тримай язик за зубами, чуєш?

Вона мовчки кивнула.

Поки голився та вмивався, принесла йому напрасований одяг, зварила кави, подала на сніданок яєчню з салом і цибулею та канапки.

Упіймав себе на думці, що снідає, як батько. Таку ж яєчню із салом та цибулею і татові мати готувала вранці.

«Отже… — розмірковував, поки снідав, — Кренцель і Марунька — вже двоє. Це добре. Правда, якщо Кренцель сам по собі, то щодо Маруньки, є певні ризики». Ні, Маруньці він довіряв. Але хто знає, з якого боку можуть підійти до тих людей, про яких вона каже. Та й із Мальцевим треба триматися насторожі.

— Він тебе не ображає? Не чіпляється?

Марунька стенула плечима.

— Поки до такого не доходило. Так… іноді руки простягає, але я вивертаюся. А він, на щастя, часу ніколи не має багато. Та й на вечір я додому йду…

— Сама? На Гуменці?

— Ні, чоловік мене зустрічає. А іноді, як сьогодні, ночую тут. Наплачуся за усіма вами…

— Плакати не смій. Ми усі поки що, дякувати Богу, живі, — проказав Марко суворо. — Маєш і ти триматися. Он, сама кажеш — заміж вийшла… І діточки є?

— Ні, Бог ще не дав.

— Тако, Маруню… — Марко відставив убік філіжанку. — Якщо все буде добре, розіграємо тут гарну гру, як по нотах. Тільки поки що нікому ні єдиного слова. Навіть твоїм отим вірним людям. Чула мене? Маю думки.

— Мовчатиму! — пообіцяла Марунька. — Мовчатиму, ні слова нікому не скажу.