Печатка Святої Маргарити

* * *

Наступні два тижні закрутилися для Марка наче у круговерті: опрацювання інформації, безкінечні конспіративні зустрічі, розмови. Баюрний йому мало не снився. Та найперше, перед тим як приступити до роботи, передав британцями звістку до Константинополя для Елізабет. Вона мала якнайшвидше приїхати сюди, до Варшави, під чужим іменем. А Марко — облаштувати для них комфортніше помешкання, бо у квартирі, яку винайняли йому люди Змієнка на околиці міста, не дозволив би Лізі навіть дня перебути. Сам він через тісний, убогий закуток із пошарпаними меблями і видом на пустир переймався мало: приходив тільки на ніч, та й то не завжди; вранці мився, голився, одягався та й ішов знову. Постільну білизну та сорочки на прання і прасування віддавав домовласниці, за що вона дерла немилосердно. Не у таке житло йому хотілося привести наречену.

Звичайно, приїзд Лізи змінював багато і як бути далі із тим, що скоро матиме у Варшаві дружину, Марко навіть не уявляв. Легенда про митця, що приїхав надихнутися до Варшави, для сімейного чоловіка не пасувала. Просити допомоги у Змієнка не хотів, аби не видаватися безпомічним і не давати Остапенку зайвий привід зубоскалити, але часу на пошуки й облаштування пристойного житла катастрофічно не вистачало: за перших три дні робота повністю поглинула його, змусивши забути про все інше. На відміну від Остапенка, який ще у дев’ятнадцятому вояжував Європою, представляючи себе то поціновувачем мистецтва, то заможним гульвісою, знайомств у Варшаві Марко не мав. А тому довелося почати усе майже з нуля. У цьому, однак, були й свої переваги: якщо не знаєш, що то перешкода, то її для тебе наче й не існує…

Тим часом у його поле зору мав потрапити кожен емігрант, що був хоч якось залучений до роботи місцевих спецслужб і до кого Пантелеймон Баюрний виявляв бодай якийсь інтерес; кожен, з ким він міг контактувати навіть за келихом пива. Завдання було не з легких, проте зі списками та контактами допомагала румунська розвідка, що вже давно знервовано намагалася виявити радянського засланця. Коли Змієнко поділився з румунськими колегами своїми підозрами щодо Баюрного, ті негайно встановили за ним спостереження.

Довелося пригадати й уроки живопису тітки Дарини: двічі на тиждень Марко вирушав із мольбертом в Крулевські Лазєнки — начебто на пленер. Краєвиди тут, у старому парку, і справді були чудові.

Взявши до рук пензля, уже не хотілося відривати погляду від спокійного плеса озера, лебедів і качок на ньому та перехожих, що прогулювалися доріжками повз. Лише у такі миті і міг думати про Елізабет, сподіваючись щось таки зметикувати до її приїзду. Насправді ж під видом художника, що шукав натхнення на лоні природи, зустрічався із румунськими зв’язковими. Ті щодня набирали купу відомостей про Баюрного: де був, куди ходив, з ким зустрічався: вів доволі насичене життя. І поки Марко накидав вуглинкою пейзаж чи портрет, йому передавали нову порцію інформації. А далі вже він зустрічався та спілкувався із тими людьми.

Усі відзивалися про Баюрного як про людину непересічну, котра щиро вболіває за Україну і має надію на її визволення з-під більшовицького чобота. Марко ж відчував, що ходить по колу, наче його блуд вчепився, бо за якихось два тижні переговорив із купою людей і навіть найменшої зачіпки намацати не зміг.

Або вони Пантелеймона даремно підозрювали, або Баюрний насправді був таким обережним і добре підготовленим. Всеволод Змієнко уже збирався згорнути усе, і тільки Маркова впертість і послідовність стримували його дати відбій. Та раптом у кінці тунелю заблимало світло. Світло у вигляді любителя безкоштовної випивки, українського емігранта Петра Боровика.

Марко з нуддю в очах спостерігав, як той хлеще вже другу пляшку вина. Вони зустрілися у дешевій кнайпі, Боровик тут був завсідником. Розмова не клеїлася; Петро пив і по третьому колу скаржився на невеселе життя у Польщі, відсутність грошей і поцінованості.

— Хто ми для них? Ніхто! Бидло, що намагається вижити! — проказав з гіркотою в голосі, сторожко озираючись навсібіч. За такі слова могли й непереливки трапитися, однак заллятому Боровикові здавалося, що новий знайомець добре його розуміє і співчуває. За другою пляшкою на столі уже чекала третя. Правда, молодий чоловік був до випивки байдужим, але пригощав найкращим вином, яке тільки знайшлося у кнайпі.

— Я переконався на власній шкурі — ми для них бидло! — повторив Петро Боровик знову, уже тихіше і глянув посоловілими очима на Марка. — Я тому й запив тут, на чужині. Думаєте, полякам боліло, коли нас рвали на частини? — додав він, перехиливши чергову склянку. — За нашу і вашу свободу… Під такими гаслами вони йшли нас визволяти? Ось тільки не так сталося, як гадалося. Ляхи — гірше чорта зі своїми імперськими амбіціями. Краще вже з червоними комісарами домовлятися.

— Ви справді так вважаєте? — Марко пригубив вина і собі. — Хай там як, ми зараз тут, у тепленькій, спокійній польській Варшаві, у безпеці, — проказав він. — А от Україна потерпає, друже.

На диво, вино було справді хороше. Та п’яні теревені Боровика переходили у ніщо. Змієнко правий: він марнує час.

— А Ви знаєте, — проказав раптом Боровик. — На батьківщині нашій життя все ж потроху налагоджується, радянська влада не така вже й погана, як гадалося.

— Звідки такі відомості? — вдавано байдуже поцікавився Марко. — Я чув, нічого доброго за Збручем не відбувається.

— Відомості із достовірного джерела, — гмикнув Боровик. — Інакше 6 я не надумав повертатися.

— Повертатися? — Марко відчув, як запульсувала кров у кінчиках пальців. — Куди? В радянську Україну? Після того, як Ви звідти утекли, нелегально перетнувши кордон?

Боровик виявився не таким вже й захмелілим. Стиснув кулак, аж пальці хруснули.

— Гадаєте, більшовики повірять, що Вас ностальгія за батьківщиною замучила? — проказав Марко, розсміявшись. — Вас змусять працювати на радянську розвідку і відправлять назад, до Польщі. І це у кращому випадку. У гіршому — розстріляють.

Петро Боровик похитав головою.

— Я знаю, про що кажу! Я недаремно тут страждав! Якщо бажаєте, я можу і за Вас попросити. Маю знайомого, який обіцяв, що залагодить усі мої питання з радянською владою, якщо надумаю повернутися в Україну.

— Такі речі не робляться просто так, — усміхнувся Марко. — І чого Вам коштуватимуть послуги того знайомого?

Боровик стенув плечима.

— Він попросив лише допомогти йому розібратися з тим, хто є хто серед наших емігрантів. Я ж із більшістю наших людей знайомий, от і погодився підсобити йому. Пантелеймон Баюрний — взагалі чудова людина, — продовжив Петро. — Правда, іноді мене дивує, звідки у нього стільки грошей? Звідки у простого емігранта такі статки? Він багатий, наче Крез! Скільки ми з ним горілочки разом випили!.. І закуска завжди була добірна.

Марко раптом відчув себе мисливським собакою, що нарешті взяв правильний слід. Звичайно, у п’янички Петра Боровика знайомих пів-Варшави… Ось воно! Значить, Пантелеймону потрібні люди. Люди зі своїх, емігрантів, яких можна перевербовувати і використовувати у спротив розвідці У HP…

Із зустрічі з Боровиком повертався замисленим. Що ж, тепер, власне, у Баюрного варто таємно провести обшук. Та й румуни мають же щось накопати про його агентуру…

Змієнко не спав. А після розповіді Марка і зовсім збадьорився.

— Ну, Шведе… Таланить тобі! Намацав таки! А все оця твоя впертість та прискіпливість, наполегливість усе довести до кінця, за яку Остапенко тебе дражнить. Ще раз переконуюся, що кожна дрібниця у нашій справі важлива… А от щодо приїзду твоєї нареченої, вибачай, новин нема… — зі співчуттям проказав Змієнко. — Інакше я 6 тобі усе сповістив.

— Дивно… Марко відчув, як всередині радість від недавнього успіху поволі зникає, наче розталий сніг. Ліза могла бодай написати, що збирається до нього… Як так…. Може, Сеймур одумався, може, Ліза сама обміркувала усе і вирішила… Ні, цього не може бути! Неможливо. Вони ж заручилися.

Змієнко знову втрутився у його думки своїм хрипким прокуреним голосом.

— А ти не сумуй, Марку! — потягнувся, аж в плечах хруснуло. — Ранок вечора мудріший! Дивись, завтра й отримаєш звісточку від коханої. А як сімейне гніздечко? Щось підходяще знайшов? — поцікавився за мить. — Чи, може, підсобити тобі у цій справі?

— Коли я його мав шукати? — зітхнув Марко. — Але якщо тепер візьмемося за Баюрного щільніше, притиснемо й розколемо остаточно, то, може, матиму який день. Бо інакше мешкатимемо з Лізою у наметі в Крулевських Лазєнках.

— Те, що Баюрний — більшовицький засланець, маємо остаточно встановити, — сказав Змієнко. — Однак витримка, Марку! Витримка — і скоро все знатимемо напевне. Румуни теж працюють, не покладаючи рук. А для тебе вимальовується гарна легенда. Тож як приїде твоя дружина, дам тобі кілька днів на замилування.

— А далі що? — запитав Марко.

— А далі — за Збруч. До Кам’янця.

— Ясно…

— Ще нічого не ясно, Шведе, але як тільки — одразу все знатимеш! — мовив Змієнко.

Марко стомлено присів на диван, потер долонями обличчя.

— Не виспався?

Той у відповідь тільки махнув рукою. Брак сну — його нормальний стан.

— Чого запитую… — Змієнко глипнув на годинник. — Маю для тебе на сьогодні ще одне завдання. Потім можеш піти, відіспатися.

— Слухаю, — Марко всівся пряміше. Він особливо і не сподівався, що сьогодні добереться до ліжка раніше.

— «Брістоль» у Краківському передмісті знаєш?

— Та звісно. Розкішний готель. Проходив повз нього не раз. Остапенко, здається, там у свої кращі часи навіть зупинявся…

— Євген у справах поїхав до Кракова, — промовив Змієнко. — А для тебе є завдання, — відсунув у столі шухляду і дістав із неї ключа з круглим брелоком. — Тримай, Марку. Це ключ від вісімнадцятого номеру у «Брістолі», винайнятого на ім’я такого собі пана Еміля Вандеса.

— Еміль Вандес — це хто? — поцікавився Швед. — Раніше не чув про такого.

— Наш американський друг, — Змієнко зчепив пальці і, примружившись, подивився на Марка. — Пан Вандес привіз нам деяку фінансову допомогу. Ти просто зараз підеш у «Брістоль», піднімешся у вісімнадцятий номер, відчиниш двері оцим ключем і забереш те, що він там залишив. Це дуже важливо, Марку. Інакше я б не ганяв тебе, як хлопчака. Потім повернешся сюди, залишиш те, що взяв у номері, — продовжив Змієнко, — і можеш йти додому, відсипатися. А… ледь не забув. Ключі. Коли усе зробиш, ключі принесеш сюди.

— Та добре, — Марко знизав плечима. — Які можуть бути питання? Якщо треба, то піду.

— Ну, тоді з Богом, Шведе. Будь обережним.

Краківське передмістя — не якийсь гиблий закуток Варшави. Насправді це був найвишуканіший і найбогемніший район, де проспектом цілодобово прогулювалися статусні поляки й іноземці, гуркотіли статусні автомобілі й екіпажі і все дихало статусом, заможністю, запахом «грубих» банкнот.

Пройшовши від Замкової площі, Марко попрямував уздовж берега Вісли, іноді роззираючись навкруги, наче приїжджий, що уперше бачив навколишню розкіш. Уже давно посутеніло, і апельсиново-жовте світло ліхтарів перетворювало проспект у затишний маршрут для романтичних вечірніх променадів.

З численних навколишніх ресторанчиків лунала музика, веселий сміх… Якомусь панству за вікном офіціант демонстративно відкорковував шампанське. Від того Марко відчував роздратування і ще більшу втому. Варшава жила, насолоджувалася розкішшю і спокоєм… Наче зовсім поряд, в Україні, не лютувало червоне зло, наче після 1917-го світ не змінився докорінно, і зловісна тінь не нависала над усією Європою…

Зрештою, що робить він зі своїм життям? І чому так легко рік за роком перетворює його у порожнечу? Заради чого? Заради віри у те, що колись в Україні все зміниться, знову стане на свої місця, і він зможе повернутися до рідного міста? Все буде знову так, наче нічого не сталося: повернуться із Франції його батьки, знову цвістиме сад на Польських фільварках, і Марунька смажитиме пампухи на кухні? І він з Елізабет… Елізабет! Від думки, що вона за два тижні навіть вісточки не подала, скреготнув зубами. Для такого випадку Річард Сеймур міг дозволити їй скористатися спеціальним зв’язком. Зрештою, так воно і передбачалося. Що ж там таке могло трапитися? Відганяючи похмурі думки, Марко попрямував далі, до розкішної будівлі, що виринала округлим боком просто посеред вулиці, купаючись у яскравому світлі — «Брістоль», найреспектабельніший, найдорожчий варшавський готель у передмісті.

Глибоко вдихнув. Треба заспокоїтися. Зрештою, усе це роздратування й похмурі, дурні думки — наслідок перевтоми. Він сьогодні відпочине, і завтра на ранок у голові знову все правильно вляжеться. Мусить влягтися.

Ось тільки виконає доручення Змієнка — і додому, у свій пошарпаний закуток. А завтра вранці… Ранок вечора мудріший!

Від Остапенка колись чув, що номери у таких розкішних готелях винаймали тільки в особливих випадках, коли йшлося про особливо важливих персон. «Певно, цей Еміль Вандес не проста птиця, якщо наші спромоглися для нього на номер у „Брістолі“», — майнула думка.

З нудьгуючим виразом пройшов повз швейцара у яскраво освітлений хол.

Готель жив своїм життям, дихаючи розкішшю і респектабельністю: різьблені меблі, оббиті дорогим оксамитом винного кольору, кришталеві світильники, картини. У повітрі — тонкий аромат кави та парфумів…

На рецепції ніхто не звернув уваги на пристойно одягнутого молодика, що спокійно попрямував до сходів. Вісімнадцятий… Йому потрібен вісімнадцятий номер.

Намацав у кишені брелок ключа. Завернув у порожній коридор. Килим під ногами такого ж винного кольору ідеально приглушував кроки. Це ж треба… «На ньому і кров не одразу помітиш», — подумалося Маркові.

Ось і потрібні двері. Тобто зараз він має зайти у номер і забрати ЩОСЬ: згорток чи валізу, далі спуститися до холу…

Марко ковзнув рукою за спину, під піджак. Про всяк випадок, навіть якщо револьвер не знадобиться. «Прийом шанхайських поліцейських»: різко підводиш руку, довго не цілишся, стріляєш і ще раз стріляєш — це вже автоматично.

Обережно встромив ключ у замкову щілину і так само обережно повернув.

Замок тихенько клацнув. Двері прочинилися.

Марко ступив за двері, та замість цілковитої темряви опинився у тьмяно освітленому коридорі. Світло сочилося з привідчинених дверей бічної кімнати.

Швед прислухався. У номері панувала цілковита тиша. Певно, цей пан Вандес спеціально залишив увімкненим світло. Отже, за логікою, той згорток, пакунок чи валіза могли бути саме там.

Марко штовхнув револьвером двері. Вони тихенько рипнули і повільно відхилилися. Погляду Шведа відкрилася затишна спальня. Важкі оксамитові портьєри кольору шоколаду повністю затуляли вікно. На поверхні туалетного столика були розкладені якісь жіночі дрібнички, парфуми у кришталевому флаконі, а на килимі збоку причаїлися дві шкіряні валізи. Поруч — зелені атласні черевички. На просторому ліжку, згорнувшись клубочком, лежала молода жінка. Каштанове волосся закривало її обличчя, спідниця сукні трохи збилася вгору, відкриваючи ноги. Плед сповз із її розм’яклого від сну тіла.

Маркові перехопило подих.

— Елізабет! — вичавив він. — Лізо! Невже це ти?

Вона стрепенулася від сну, розбуджена звуком його голосу, підхопилася, та він випередив її, кинувся до ліжка, розкриваючи обійми.

Вдихнув знайомий аромат волосся, знайшов устами її вуста, відчуваючи, як в грудях калатає серце.

— Лізо! Моя мила Лізо! Ти тут! Чому… Чому ти не попередила? Не написала мені? Хіба я би не зустрів тебе?

Вона відсторонилася від нього, не соромлячись сліз, що текли по її щоках.

— Я написала, Марку, батько усе відправив. І я приїхала сьогодні… Мене зустрів містер Остапенко і провів сюди… Сказав… сказав… ось!

Елізабет на мить вивільнилася із його обіймів і простягнула руку до різьбленої тумби поряд із ліжком.

— Ось, Марку… Він залишив для тебе ось це. Сказав, що це весільний подарунок від друзів.

Марко зачудовано подивився на Лізу, все ще не вірячи тому, що перед ним — вона, сидить на цьому ліжку і він торкається її рукою і вустами.

Швед розгорнув аркуш.

«Пану Емілю та Юджинії Вандес. Весільний подарунок від друзів. Маєте для сімейного щастя три доби. Батько Полоз шле своє благословення».

— Емілю та Юджинії Вандес?

— Так! — вона кивнула. — Еміль та Юджинія Вандес — це ми: ти, Марку, і я. Містер Остапенко сказав, що номер винайнято саме на ці імена.

— От жуки! — розсміявся Марко. — Ну, жуки! А батько Полоз мені сім мішків гречаної вовни наплів… Я відчував, щось не так. Чи то, — мовив він за мить, пригортаючи Елізабет до себе, — навпаки, так, як і має бути. Люба моя… Лізо! Стомилася з дороги?

— Так… трохи, — відповіла вона. — Але тепер, коли бачу тебе, то вже не відчуваю втоми.

Марко припав до її вуст поцілунком, усі думки десь зникли, розчинилися у п’янкому ароматі її волосся і ніжності обіймів.

— Зачекай… зачекай, Лізо… — проказав він, докладаючи зусиль, аби на мить відірватися від неї. Озирнувся позад себе — на ті зелені атласові черевички біля туалетного столика. — Зачекай, зачекай!

Піднявся, взяв їх, присів біля неї, допомагаючи взутися.

— Але… куди? Куди ти хочеш йти? — перепитала вона, намагаючись вгадати хід його думки.

Пальці ковзнули по її стопі.

— Скоро про усе дізнаєшся, — відповів Марко.

— Але я… — почала було Елізабет.

— Ні-ні… Ти прекрасно виглядаєш, повір мені! Не втрачаймо часу!

— Марку… — розсміялася вона, накидаючи на плечі блакитний жакетик. — Куди ми йдемо?

Та він вже повів її за собою з готельного номеру, нашвидкуруч замикаючи двері.

— Куди ми? — перепитала, сміючись, вона. — Куди ми йдемо?

Він лише змовницьки усміхався.

— Усе побачиш сама!

Елізабет більше не запитувала, слухняно слідуючи, як нитка за голкою. Отак, зрештою, вона і має тепер слідувати за ним. Куди він — туди й вона. Ця думка видалася їй такою теплою і гарною, такою затишною…

Вони вийшли з «Брістоля» у прохолодний травневий вечір.

Марко міцно стиснув її руку і повів вулицею попри ресторани, сповнені сміху і бризків шампанського, крамнички з яскраво освітленими вітринами. Пройшовши трохи, звернув на одну з тих бічних вуличок, під густі каштанові крони, де, пам’ятав, має бути…

— Марку… — прошепотіла Ліза. — Марку… Я…

— Тс-с-с! — мовив, торкнувшись поцілунком її вуст. — Тихенько…

Вони стояли перед старовинною будівлею костелу. Увійшли у прочинену хвіртку на подвір’я, засаджене чайними трояндами.

— Але… — прошепотіла Елізабет.

— Я знаю, ти англіканка, але іншої ради нема…

— Мені все одно, — прошепотіла Ліза у відповідь. — Господь один для усіх. Я про те, що вже пізно, священик може відмовити нам… І обручки… У нас немає обручок!

— Лізо! — Марко торкнувся її щоки і, нахилившись, поцілував її у чоло. — Я придбав обручки одразу, як приїхав сюди із Константинополя, і відтоді постійно носив їх при собі. Ось…

Швед дістав із нагрудної кишені піджака маленьку шкіряну скриньку. Обережно відкрив її, і у слабкому світлі ліхтарів зблиснуло два золотих кільця.

— Для тебе і для мене! — промовив він із посмішкою. — Бачиш, кохана? Я не зовсім пропащий!

Вони увійшли до костелу. Порожнього і лункого. Пройшли між довгими рядами лавок, зупинилися перед різьбленими бильцями, що відгороджували вівтар від зали.

— Є тут хто? — гукнув Марко. Звук його голосу підлетів вгору, до кам’яного склепіння і розсіявся в повітрі. — Отче! — повторив Марко. — Чи є тут хто?

Бокові двері скрипнули, і старенький ксьондз визирнув з-за них, здивовано роздивляючись пізніх відвідувачів.

— Що панство бажає? Богослужіння скінчилося, але…

— Отче… — Марко, не випускаючи зі своєї руки руку Елізабет, підійшов ближче до різьбленої огорожі. — Отче… Ми прийшли просити Вас, аби Ви нас повінчали.

Ксьондз здивовано обвів поглядом Марка та Елізабет.

— Молоді люди… вже пізня година, та й не робиться таке діло поспіхом. Я маю спочатку впевнитися, що ви щирі католики, вірні вченню нашої церкви. Далі ви маєте прийти до сповіді, отримати причастя… І тільки тоді! Та й то, без свідків вінчання не…

Марко похитав головою.

— Отче, Ви не так все зрозуміли. У нас немає часу для повторення катехізису і всього іншого.

І свідків у нас теж немає. Але ми кохаємо одне одного і маємо благословення батька моєї нареченої. Мої ж батьки далеко, і часу на те, аби виконати всі умовності, катма.

— Юначе, — м’яко заперечив священик. — Це не умовності.

— Пробачте, отче, так, Ви праві. Це не умовності. Але у нас немає ні часу, ні можливості пройти всі ці станції.

Ксьондз підійшов ближче, все ще здивовано розглядаючи молоду пару.

— І Ви бажаєте, аби я повінчав вас просто зараз?

— Так, — відповів Марко. — Інакше, отче, ми будемо у відчаї…

— Зачекайте, зачекайте! — проказав священик. — Скільки часу Ви знаєте цю жінку? Відповідайте мені, як перед Богом, юначе!

— Майже п’ять років… — відповів він.

— А Ви? Скільки років знаєте цього чоловіка? — звернувся ксьондз до Елізабет.

Вона, не розуміючи польської, перевела погляд на Марка.

— Моя наречена — іноземка, — пояснив він. — Тому дозвольте мені говорити за неї… — він раптом зрозумів, що англійська мова Лізи може перекреслити усі його намагання.

— Я переконаний, що то недобре, юначе… Чи відомо батькам цієї дівчини, що вона бажає вступити у шлюб із Вами?

— Так, — кивнув Марко. — Як я вже казав Вам, її батько благословив нас. Ми заручені. Отче, прошу Вас… Здійсніть обряд вінчання! Ви не порушуєте жодного закону — ні людського, ні Божого!

Ксьондз уважно подивився на Елізабет.

— У Вас чарівна наречена, юначе… Але я повен сумнівів щодо правильності вчинення таїнства вінчання поспіхом. Однак… Якби Ви були військовим, наприклад… Це хоч якось би виправдало ваш поспіх в очах Божих…

— Я і є військовий, — відповів Марко. — І за три дні маю відбути з Варшави. Я не знаю, скільки мені відміряно Богом, але я кохаю цю жінку, — Марко стиснув руку Елізабет. — Кохаю понад усе. Прошу Вас, не позбавляйте нас можливості вступити у шлюб перед обличчям Божим.

Ксьондз зітхнув.

— Я бачу єдине виправдання поспіху — щире кохання, — проказав він замислено. — Добре про вас свідчить і те, що ви звернулися до мене, а не согрішили, не маючи Божого благословення. Ну що ж, я наважуся і повінчаю вас, молоді люди. Але ви маєте пам’ятати, що поспіх обряду вінчання не применшує таїнства шлюбу і не робить його чимось незначним чи недійсним. Ви маєте…

Марко простягнув ксьондзу скриньку із обручками.

— Ідіть за мною, молоді люди! — проказав священик. — Підійдіть, станьте перед лицем Господнім. Пам’ятайте, що, обманюючи, ви обманюєте не мене, а Господа. А творячи правду, закликаєте Боже благословення на свою долю і долю свого потомства, яке Господь неодмінно дасть вам по Своїй милості. Жити у гріху є оманою диявола… Вінчання ж є таїнством і правдою.

Священик на мить обернувся до вівтаря, витягнув із кришталевої вази розквітлу гілку лілії і простягнув її Лізі.

— Це Вам, моя люба! Лілія — квітка Божої Матері.

Марко поглянув на Елізабет. У цю мить в своїй блідо-блакитній сукні, без зайвої церемонії, вона була найчарівнішою у світі нареченою. В її очах світилося щастя. Це була мить, коли усі умовності, вигадані людьми, усі поділи втратили свій сенс. Коли не створену людьми традицію, не обряд, а те, що відчуває у цю мить твоє серце, читає Бог.

Він стиснув її руку і прошепотів на вухо:

— Кохаю тебе, Лізо! Кохаю тебе!

— Кохаю тебе! — відповіла вона так само пошепки, торкнувшись щокою його щоки.