Печатка Святої Маргарити

* * *

На половині дороги до Підволочиська погода раптом зіпсувалася. Небо потемніло, замиготіли блискавки. То була не короткочасна літня громовиця, заходилося на добрий затяжний дощ…

— Дощ — то файно, лиш би не буря, — проказав уперше за всю дорогу пан Шидловський. — Дощ землі потрібен, бо останні дні смажило немилосердно…

Марко глянув на нього, кивнув.

— Дай Бог, поки доїдемо до Підволочиська — литиме ще дужче… — промовив пан Шидловський знову. — Вам на кордоні то лише в підмогу. Поляки стають ледачими і неуважними. А радянські — то взагалі, навіть носа показати не хочуть, — додав він, не відриваючи погляду від дороги. — Тернопільські хлопи, хто контрабандою займається, кажуть, що дощова — найкраща погода, аби радянський прикордонник недовго розмірковував, варто чи не варто брати…

— Брати що? — перепитав Марко.

— Хабара, — усміхнувся чоловік пані Юстини. — Я про хабар кажу. Ви не ображайтеся, юначе, що я мовчав, як пень, половину дороги, — розговорився раптом пан Шидловський, глипнувши у бік Шведа. — В голові думки обертом ходять. Все думаю, думаю… Та й за Юстину хвилююся. Серце не на місці. Вона останнім часом по самому лезу ходить… Добре, що поляки до нас наче лояльні. Щось не знають, але здебільшого на все закривають очі. Їм оці наші шпигунські ігри лише на руку — мо’, советам гірше буде. Але я не дуже на ту лояльність маю сподівання. Як вчить історія, варто Московії запропонувати їм щось вигідніше — одразу пристануть на її бік, як вже не раз бувало…

— Так… — кивнув Марко, погоджуючись. — Наша спільна з поляками історія знала такі прецеденти.

— І не раз… — гмикнув пан Шидловський. — От якби хоч колись на пушку глузду вистачило об’єднатися українцям і полякам проти Московії по-справжньому, — продовжував він, — то не посипали б зараз голову попелом. Ворога треба було нищити у зародку. А тепер, коли він з кожним днем міцніє… гадюччя радянське! Люди ж того кордону не сприймають! — говорив пан Шидловський далі. — Знаєте, як то воно було раніше? Ми хоч і мешкали через Збруч, що вважався кордоном, але тим ніхто не переймався: їздили на ярмарки, на гостину одні до других, пішки ходили туди й назад, коли заманеться… Кордон той був радше для вигляду… А відколи оця червона сволота за Збручем стала у силу входити, тільки й можемо, що через річку одні других хати споглядати. Вже, коли заманеться, через кордон вільно не перейдеш. Хіба через «вікно» пройдеш, давши хабара.

— Я був малим, але ті добрі дні пам’ятаю, — проказав Марко. — Оце коли вийшов на тернопільському вокзалі, то пригадав собі те, про що Ви розповідаєте… Але невже так вільно за хабар можна сьогодні перетнути радянський кордон? — поцікавився Марко.

— Ну, не так вже й вільно, але якщо знати де і кому давати той хабар, то зайвих питань, як правило, не виникає. Гроші усі люблять. Особливо прості прикордонники. Ходять чутки, що поляки до хабарів поблажливі, бо, по-перше, не дуже мають за що оцю всю прикордонну братію утримувати. Та й у рад нема доброго забезпечення. Хто ж за таких обставин від копійки зайвої відмовиться, коли дають? Тому контрабанда попри все процвітає, — усміхнувся пан Шидловський. — Крам возами переправляють, коней, худобу… Той чоловік з Волочиська, Василь Семенюк, наш зв’язковий, знає такі «вікна». От через них і перебирається. Каже, знайомий прикордонник якось йому розповів, що начальство дивиться на хабарі крізь пальці, бо здебільшого зараз це єдине утримання радянської прикордонної служби. Звичайно, більший відсоток з того заробітку йде начальству… прикордоннику залишаються сльози. Але зате ми маємо щотижня сякі-такі новини з-за Збруча.

— Повірте… — зітхнув Марко. — Лояльність совєтів до хабарів — дуже тимчасове і, швидше, уявне явище. Якщо все піде далі так, як іде, скоро все докорінно зміниться. До їхніх послуг зараз уся багатюща українська земля. Чує моє серце — грабуватимуть нещадно, гроші потечуть рікою на утримання всіх цих собак. Тут, на кордоні, скоро будуть не прості прикордонники, а спеціальні загони ДПУ…

— Хай Бог милує нас усіх від лихого, — перехрестився пан Шидловський. — Хоч останнім часом відчуваю на Бога таку злість… Як можна так було віддати нашу землю на поталу!

— Хіба то Бог? — похитав головою Марко. — Самі ж і віддали. Своєю байдужістю, коли треба було всім, як одному, на ворога налягти. Ось тепер і микаємося по чужих світах.

— То правда… Пам’ятаєте про похід так званого лже-Дмитрія на Москву? — запитав пан Шидловський у Марка.

— Так, читав, — кивнув той. — Лже-Дмитрій, як переконані російські історики, виявився розстригою Гришкою Отреп’євим…

— То так нам Московія сказала. Але насправді… — пан Шидловський змовницьки подивився на Шведа, — ніяким Отрєп’євим він не був. То був перший в історії вдалий похід українців на Московію з подальшим встановленням на московському престолі свого, українського царя…

Марко здивовано підняв брови.

— Ось недалеко від Підволочиська є таке містечко, Токи… Там залишки замку — маєтку князів Вишневецьких, родичів Мнішеків. У тому токійському маєтку, що належав вуйку Марини Мнішек, Вишневецькому, Дмитрій із Мариною і здибалися, аби усамітнитися.

— А хіба Вишневецькі не були поляками? — резонно зауважив Марко.

— Такі ж, як і ми з Вами, — гмикнув пан Шидловський. — У ті часи Вишневецькі були подільсько-волинською шляхтою. Українською, розумієте? І дорогою на Москву до їхнього походу приставали такі самі українські люди. Якби тоді спільно із Польщею вдалося втримати престол… не було б ні московського царя над нами, ні совєтів. Але Польща…

— Цікаво… — похитав головою Марко. — Шкода, що зараз не до вивчення історії. До війни я захоплювався такими речами. Усе, що встиг, те у голові й тримаю…

— Дасть Бог, повернетеся, — усміхнувся пан Шидловський, — то дам Вам книги деякі… Ну, пане Подоляк, приїхали.

Зупинив автівку, тільки-но опинилися у передмісті.

— Далі вже самі. Тут до пропускного пункту не далеко. Парасолі не маю, та й у таку негоду вона Вам ні до чого. Але ось плащ на задньому сидінні. Він цупкий, майже водонепроникний. Захистить хоч якось. А я тим часом до свого колеги поверну по яйця й ковбасу. Найсмачніша у нього домашня ковбаса в цих краях, треба сказати…

Марко тим часом підкасав штанини до колін, надягнув плащ.

— Щасливо Вам. Бог у поміч, — промовив Шидловський. — Юстина, гадаю, Вас у всьому настановила. Все буде добре — то й по Вас приїду, коли звістку подасте. Але не сидіть у тому гадючому кублі, юначе, до останнього! Зробіть ласку, не попадіться чекістам! Тікайте звідти, тільки-но запахне смаленим.

— Буду старатися, пане Шидловський. Дякую за усе! — Швед міцно потис Шидловському руку, взяв свій саквояж, і вже за кілька хвилин його постать розпливлася за стіною дощу.