Печатка Святої Маргарити

* * *

З турецького мосту Шведову хату було видно як на долоні. Ледь проминули фортецю — Марко побачив її: виднілася із зелені саду, першою вітаючи його у рідному місті. Вишні, сливи й абрикоси у садку, звісно, уже відцвіли. Певно, якщо нові господарі доглядають за квітниками, то на подвір’ї зараз буяють рожеві і білі півонії… Чи у доброму вона стані, здалеку було розгледіти складно. Але хотілося уявити її, побачити зблизька, торкнутися стін, посидіти на лавочці у садку, як у дитинстві.

Ледве продихнув клубок, що раптом підкотився до горла. Все-таки він сентиментальний, хоч і повсякчас намагався викорінити із себе цю зайву для його роботи рису — його незнищенне слабке місце. Певно, то у нього від матері. Та й батько був завжди людяним і м’якосердим, хоч і намагався те приховати за показною суворістю…

Може, якось потім він обере слушну мить і навідається на Польські фільварки, аби хоч мигцем… аби хоч мигцем подивитися на рідну хату.

— Остановитесь, — попрохав російською водія. — Дальше я пешком пойду. При такой чудесной погоде автомобилем передвигаться по Каменцу — преступление. Товарищу Кашину еще раз передайте мою благодарность.

Роззирнувся… Кам’янцю милий! Як же довго він не бачив його!

Скелі жовтилися ауринією — вже й забув цю сонячну окрасу сірого подільського каміння. Внизу, по обидва боки турецького мосту, розливалася буйна зелень садків, спокійно плинув повноводий Смотрич, оминаючи Польські та Руські фільварки…

Вгамувавши внутрішній сердечний щем, Марко зупинився.

Що, одразу отак, у саме лігво? Чи, може… поки він тут ще не роз’явився нікому, спробувати навідатися… до Кренцеля? Будь-яке цивільне сполучення з територією Польщі за радянської влади припинилося, тож не дивно, що їхній зв’язок обірвався. Якщо Кренцель живий-здоровий, то він — перша надійна людина з ким можна мати справи у цьому місті.

На кожному кроці Марка супроводжували спогади — привиди з його минулого… За дев’ять років Шведової відсутності Старе місто ще не встигло особливо змінитися, хіба що на колишніх будівлях міністерств та відомств УНР, де майоріли жовто-сині стяги, тепер розвівалися радянські прапори та лозунги, писані білим по червоному…

Ратуша облущена, не в найкращому стані. Раніше, за царя, ніколи до такого не допускали. Ще до Великодня її підбілювали, підфарбовували, перевіряли годинники на вежі… Але навіщо советам завдавати собі клопоту з тими марафетами, якщо полущені стіни можна загорнути у шмат червоної тканини і написати «Вся власть советам!».

Усе це незвично різало очі, бо коли Швед востаннє бачив Кам’янець, той був українською столицею, був українським. А зараз… Марко не відчував навіть тієї примарної ілюзії спокою, яка витала над містом дев’ять років тому.

На Новопланівському його зупинив патруль. Старший козирнув пред’явити документи. Тільки-но прочитав, хто такий Валеріан Клєвєров, — згорнув усе, знову козирнув і, трохи затинаючись від несподіванки, що натрапив на такого видатного чоловіка, став пояснювати, де у Кам’янці знаходиться ДПУ Далі вже й ні про що питати не став. Тільки поцікавився, чи не потрібен товаришу Клєвєрову супровід.

— Ні, ні, маю намір пройтися пішки… — відповів Марко. Пішки йому було якраз у зовсім в інший бік, у бік лікарні.

Марко рушив туди знайомою дорогою, через парк, вгору, аж до колишнього театру. Ноги самі, ніби навмисне, повели знайомими місцями. Думав, у душі не залишилося і сліду про той час, усе перетліло. Аж ні. Спокійно було тільки у Стамбулі. А тут, відколи перейшов той клятий міст на Волочиськ, хтось ніби перекручував усе у зворотному напрямку…

За якийсь час був уже біля моргу. За хвилину вже знатиме про Кренцеля напевне. Рушив знайомим напівтемним коридором, вслухаючись у відлуння своїх же кроків. Біля секційної зали зупинився. Вперше тут побував, коли Кренцель проводив розтин Анни Головацької. Тоді і познайомився із ним. Ну а потім… забирав тіло Белли й ховав разом із ним на міському кладовищі, там, де було відділене місце для його родини…

Ну що ж, настала мить істини.

Прочинив двері і завмер на порозі. Запах хлороформу так само витав у повітрі; над порожнім секційним столом схилився худорлявий чоловік у білому медичному халаті. Він розкладав по лотках патанатомічні інструменти, зосереджено перевіряв їх, повертаючи на світлі, чи достатньо нагострені скальпелі та всілякі тоненькі свердла й різачки.

— Кренцель?

Чоловік підняв голову.

Марко упізнав його тільки по обличчю. Ті ж самі кумедні окуляри і зосереджений погляд, тільки схуд чомусь неймовірно.

Патологоанатом пильно подивився на Шведа, поправив на носі окуляри.

— Так, я Кренцель, — проказав повільно. — Перепрошую… Ми знайомі, юначе?

— Я ж Марко… Марко Швед! Пам’ятаєте мене?

На обличчі у Кренцеля відобразився подив, а потім воно враз проясніло:

— Боже мій… Марку! То це ти… Господи… А я вже й не сподівався, що колись побачимося, синку.

— Так!

Кренцель умить полишив свої інструменти, підійшов до Шведа, вдивляючись у його обличчя.

— Справді, ти! Оце так несподіванка!

Хотів було обійняти Марка, але відступив на крок назад.

— Ураз просякнеш оцим запахом… — проказав винувато. — Може, на вулицю вийдемо, у садок, на свіже повітря? Чи ти…

Марко похитав головою.

— Ні, ні, не потрібно. Не треба, аби Вас бачили зі мною, пане Кренцелю.

Старий паталогоанатом видихнув.

— То ти не На службі у радянської влади?

Марко мовчки похитав головою.

— Дяка Богу! — полегшено зітхнув Кренцель. За скельцями окулярів зблиснули сльози. — А я ж було, старий дурень, подумав… Дяка Богу. То ж мені дітися нема куди, як щур у норі сиджу у цій трупарні… А ти… молодий, і за Україну не раз кров проливав. Я ж знаю, що ти… Як я міг таке подумати! Як ти, Марку, жив увесь цей час? Як справи там, за кордоном? Коли ти повернувся? — незвично засипав Шведа питаннями.

— Пане Кренцелю, немає зараз ніякого Марка, — відповів Швед. — Та й розповідати довго. Особливо доброго теж нічого немає…

— Зрозумів. Зрозумів. Старий стаю зовсім, мозок працює повільно.

Старий патологоанатом ляпнув себе по лобі.

— Так, звичайно, як міг забути… З тією могилкою…. Як і писав тобі раніше, надпис, який ти казав, я встановив, ходжу туди щомісяця, доглядаю… Говорив же тобі, що мати моя там поряд похована. А відколи совєти перекрили будь-яку можливість писати за кордон, то я більше і не мав як. Але коли скажеш, підійдемо на кладовище, сам поглянеш.

— Я вірю Вам, як собі, пане Кренцелю, — сказав Марко. — Підійдемо якось. Я тут ненадовго, але, сподіваюся, викрою яку годину, аби попрощатися з могилами рідних. Не знаю, чи повернуся сюди вже скоро… Та й чи живим звідси виберуся, теж не відаю.

Старий оглядівся, бажаючи запропонувати Маркові присісти.

— Не турбуйтеся, я ненадовго. Просто хотів дізнатися, чи Ви ще тут працюєте та чи у доброму здоров’ї…

— А що мені станеться?.. — усміхнувся Кренцель. — Я ж у цьому морзі, як оті виродки у пітерській кунсткамері, законсервувався. На моє щастя, професія у мене — не кожен зможе, то чекісти мене й не чіпають. І я вдаю, наче мені байдуже до усіх й усього, окрім мертвих.

— А вихудли ж так чому?

— Підшлункова, Марку, замучила, — зітхнув Кренцель. — Я і від папірос відмовився, і від бренді. До того ж його зараз і не дістанеш у цьому місті ніде. Ото ледве відрятувався гарбузовим пюре. Помічні ліки, скажу тобі. То ти зайдеш ще сюди до мене, Марку, чи як? Чи, може, деінде зустрінемось? От хоч у мене вдома… Я ж, як і раніше, на Руських фільварках мешкаю, неподалік колишнього будинку Омірових… Ти ж пам’ятаєш, де жив тесть Колчака. Ну а мій будинок — через один.

— Зайду, пане Кренцелю. Може, й завтра зайду. Бо тепер, коли переконався, що Ви, дякувати Богові, живі, то матиму до Вас дуже важливу справу.

Кренцель пильно подивився на Марка, знову зітхнув, але попри те згідно кивнув.

— Як же тепер тебе звати, синку, раптом що?

— Валеріан Клєвєров, — відповів Марко.

— Он як… — Кренцель розвів руками — Ну, Клєвєров то й Клєвєров. А зупинився ти де?

— Поки не знаю… Подивлюся.

— Можеш розраховувати на мене, Марку. Раптом не буде де прихилити голови — приходь, як стемніє… Собаки на моєму подвір’ї немає, гавкоту не буде, одразу заходь до хати.

— Пане Кренцелю… То добре, що Ви і так мені у доброму здоров’ї. Зайти — зайду увечері, побалакаємо. Але зупинятися у Вас не буду. Що менше Вас бачитимуть зі мною поряд, бодай, навіть якось, то краще для Вас. Ну, тоді до зустрічі, пане Кренцелю. Буду іти, бо маю ще невідкладні справи.

— Марку… — Кренцель поплескав його по плечу. — Приходь. Чуєш, приходь. Приходь неодмінно!

— Прийду.

Лише на подвір’ї видихнув жаль. Постарів Кренцель. Дуже постарів. І через оту худобу змарнів майже до невпізнання… Може, й відмовиться допомагати у налагодженні «трійки»… Але з іншого боку він кандидатура бездоганна. Поза підозрою. Та й місце роботи вигідне, чекісти до нього зайвий раз не потикатимуться.

Треба буде зі старим ще перебалакати. Видно, що радий був його побачити. Тільки обійняти боявся, аби запах хлороформу не в’ївся, як тоді — тоді довелося в Олесі у ванній відмивався…

Знову Олеся! Та що ж це таке із ним!

Немає більше її. Немає у його житті. Немає. І любов до неї була безумством, дурістю непроглядною; і з тією любов’ю він на могилі Белли і попрощався. Кренцель свідок.

Може, якби жива зосталася, то зненавидів би її, прокляв подумки усіма прокльонами навіки — за зраду, за брехню, за фальш… А так щоразу вповзала змією у його пам’ять і душу, мучила спогадами.

Вона і живою Лізиного нігтя не варта була. А тепер, коли від неї залишилися лише зотлілі кістки… то й згадувати нема чого.