Печатка Святої Маргарити

* * *

Полоз, він же Всеволод Змієнко, раз по раз мружився від яскравого світла: стара лампа була без абажура, хоч і добре освітлювала усі закутки пивниці, проте різала очі. А за окулярами, залишеними у плащі, нагорі, було ліньки підніматися.

Сьогоднішній день видавався йому незвично довгим і важким. Усім серцем Змієнко бажав, аби його найгірші підозри не справдилися, та, схоже, ці сподівання були марними. Наче й знав, що подібне можливе, проте не зумів розгледіти… І якщо Баюрного вдалося прихопити на початку, то Клопенко водив за ніс турецьку резидентуру достатньо довго, аби втрати серед вірних справі людей на території радянської України стали непоправними.

Затятість Пантелеймона дратувала. Він уперто наполягав на своєму, хоч доводити, власне, вже й не було чого. Діло зрушилося з приїздом Марка та Євгена. Змієнко завжди покладався на Шведову стриманість. Бо від Остапенкової експресії часом ставало гірше. У парі ж вони працювали бездоганно. На війні як на війні, вибирати не доводиться. І тіла цих хлопців могли 6 сьогодні лежати десь на дні Босфору, годуючи риб, якби не…

— Пане Баюрний… Я дуже рекомендую Вам припинити грати вар’ята, — монотонно повторив Змієнко. — Я стомився слухати Ваші байки. Ваш зв’язковий, він же наш давній знайомий Сергій Клопенко, стверджує, що Ви давно працюєте на ОДПУ; Ваша легенда — законспірований у радянській дипмісії представник неіснуючого українського підпілля, — якою Ви нам вже добрих півроку морочите голову, провалилася… Визнайте це.

— Мені немає чого визнавати. Я не знаю, хто той пан, про якого Ви мені торочите, пане Змієнку… Я ніколи раніше його не бачив. Я сам прийшов до Вас, відкрився Вам!

— Ну що ж. Раз так… — Змієнко стомлено зітхнув. — До слова, Пантелеймоне, в’язниць у нас, на відміну від ОДПУ, немає. Тому не сподівайтеся на те, що ми залишимо Вам життя і утримуватимемо як в’язня.

— То було б занадто просто, — згори дерев’яними східцями спускався Марко. — Всеволоде Юхимовичу, навіть якщо цей пан не хоче співпрацювати по добрій волі…

Змієнко задер голову.

— …То нам пора повчитися у совєтів їх методів роботи, — додав Швед. — Як не виходить бути левами, то будьмо хитрими лисами… З нами ж ніхто не панькається… Пропоную завтра винайняти у Варшаві відкритий екіпаж, посадити цього пана і когось упізнаваного з місії УНР. Прокатати пана Баюрного Краківським передмістям, напоїти кавою у якомусь людному місці… Нехай наші радянські колеги побачать, що щось пішло не за правилами і пан Баюрний занадто гарно почувається у нашому товаристві. Кілька матеріалів у польській пресі… Скажімо, про його покаяння й повернення в обійми земляків. Допоможемо, аби чутки про нашу щиру співпрацю з паном Баюрним та його нову позицію стали відомі у радянській дипмісії, а ще краще — одразу у Москві… Напишемо від його імені кілька листів на батьківщину… А тоді подивимось, як ті гієни його рватимуть на шмаття.

По мірі того, як Марко говорив, Баюрний змінювався в обличчі.

— Ви цього не зробите… — прошепотів він.

— Ви переоцінюєте наше терпіння і моральні якості, пане Баюрний… — безапеляційно відказав Марко. — Tempora mutantur et nos mutamur in illls, як казав Овідій — «часи змінюються, і люди — разом із ними». А у Вас ще й родина в Україні… Ну а що робити… Поки ми в Україні були такі всі добрі, благородні і чесні, з нами грали жорстоко, цинічно і без правил. Чому б нам не застосувати проти радянських агентів ті ж прийоми?

— Ви цього не зробите…

Змієнко розвів руками.

— Ще й як, Пантелеймоне, зробимо. Буду відвертим: я схиляюся до пропозиції мого колеги. Звиняйте, з вовками жити…