Печатка Святої Маргарити

* * *

— То що там, Маріє, коли обід? — гукнув до домробітниці, яка мала опікуватися помешканням на час його відсутності. — Довго я маю чекати?

Вона стала на порозі, і Мальцев аж примружився від задоволення: не прогадав! Добру бабу взяв до обслуги! Красуня, хоч води з лиця напийся! Приємно оком спинитися.

Поряд із Марією і оце осоружне мазепинське нарєчіє, назване малоросійським, йому давалося легше. Вже не так важко вимовлялися химерні слова «дякую», «будь ласка», «добраніч»… Мусив вчитися говорити українською, аби «демонструвати єдність з совєтським українським народом», — так наказали у Москві.

О-о-о, з Марією він був готовий демонструвати єдність. Тільки вона була занадто… як тут кажуть, — «гонорова», а він поки що й не наполягав: то часу не мав, то стомлений був… Усе тішився здаля, мріяв про неї. Все чекав, коли вона по добрій волі, сама погодиться. Бо таку красуню примушувати до ліжка — яка ж у тому насолода?

А Марія — у вишиванці, підперезана білим фартушком, як дівчата з їдальні, куди він іноді навідувався. Коса — як праник, важко спускалася на пишні груди.

Хустину одягала, лише коли приходила та куховарила. А тут, за міською модою, голову не покривала.

Очі зеленющі, як листя того любистку, що розрісся попід хатою.

Увійшла, поважно несучи на таці глибокий полумисок гарячого борщу, свіжий хліб, зелень та овочі. За мить поставила келишок і графин з горілкою.

— Що на второє? — поцікавився Іван, з ентузіазмом наливаючи у той келишок гіркої по вінця. Перевернув, крякнув і взявся з апетитом сьорбати гарячу наваристу юшку. — Що ти там ще готувала?

— Не на второє, Іване Миколайовичу, а на друге, — виправила вона його. — Вареники з картоплею.

— Чому не з сіром, як обіщала?

— Бо синиці не доїлися, а Ваш денщик мені сиру не привіз. Де ж я мала Вам того сиру взяти… — майже зневажливо пхекнула вона.

Пропустив її зухвалість повз вуха.

— Подавати зі сметаною і шкварками чи як пан бажає?

— Зі сметаною і шкварками, — задоволено проказав Мальцев, знову кидаючи погляд на свою домробітницю. — Молодець, стараєшся! Тільки паном мене звати не треба. Товариш Мальцев. Іван Миколайович.

— То я за звичкою, — відповіла домробітниця. — Більше не буду, пане… товаришу Мальцев.

— Ось, так краще! — відповів Іван з набитим їжею ротом. — Чого стала? Неси, неси вже ті вареники! Я їх із борщем разом їстиму!

Принесла. Вигадливо заліплені шлярками, з золотистими шматочками підсмажених шкварків та цибулі. Запахло на всю хату — здуріти можна!

Поставила і вже хотіла було йти собі. Мальцев упіймав її за рукав рясно вишитої сорочки.

— Може, вип’єш зі мною? Що, я один питиму, коли ти навколо ходиш, как ета… как павичка?

— Ні, дякую, не буду, — відказала вона.

— А що така гонорова? — гмикнув Мальцев. — Дивлюся, ти з того віку вже вийшла, коли мамка не велять. Сідай, кажу! Сідай, сідай, не соромся! Ти, певно, і світу, панам прислуговуючи, не бачила!

Марія слухняно сіла до столу. Однак налитого келишка не торкнулася.

— Я вже казала Вам, Іване…

— Миколайовичу! — підказав Мальцев.

— Іване Миколайовичу, — повторила вона. — У своїх колишніх панів я не бідувала. Вони були до мене добрі і гарно платили.

— Пий! — Мальцев вказав поглядом на келишок. — Гайда, раз-два і вареником закусила!

— Не буду, — відповіла домробітниця. — Не ображайтеся, але не буду.

— Боїшся, що чоловік занюхає? — поцікавився Мальцев. — Так до вечора усе вивітриться! Тим більше, я ж не на голодний шлунок пропоную! Пообідай зі мною!

— То зайве! — проказала домробітниця, встаючи. — Зайве, Іване Миколайовичу. Їжте вареники, а то вистигнуть!

Мальцев наполягати на своєму не став. Надто вже смакувало усе на столі. Перехилив другий келишок, — той, що наливав для неї, — хухнув у кулак і знову взявся до борщу.